Так уже якось повелося, що наші літературознавці охочіше звертають увагу на західноєвропейських, американських чи африканських письменників, які піднялися на хвилі, зокрема, Нобелівської премії через обрану проблематику (адже «Нобелівка», як і всі премії, по-своєму заангажована, але то – окрема тема). Тож сучасна проза Росії якось спорадично виникає на нашому критичному обрії, не набуваючи особливого розголосу. Вона не популярна в Європі, Америка теж не звертає на неї особливої уваги, захопившись вивченням своїх нових «стратегічних ворогів». Але тексти російських письменників, видані впродовж років нашої незалежності, породжують чимало роздумів. І не тільки літературних.
Як зазначив російський літературознавець і письменник Андрій Аствацатуров у своїй лекції на минулорічному «Книжковому Арсеналі», головною проблемою їхньої прози є проблема головного героя. «Навряд чи в цих творах можна говорити про повнокровні образи, радше – схеми», – стверджує критик. Проблему героя засвідчує навіть така, на перший погляд, непринципова річ, як обсяг романів. Вони зазвичай невеликі, адже «об’ємні» образи, що потребують глибшого занурення в психологію, родовід, історію тощо – нетипові для представників, зокрема, потужного «нульового покоління, або двотисячників» російської літератури. Образи нерідко є носіями якоїсь одної авторської ідеї, певною моделлю тієї чи іншої думки.
Причина частково пояснюється тим, що головним персонажем значного літературного сегменту є влада, а характери показані безпосередньо в ставленні до неї. Здогадатися про це ставлення неважко: персонажі протистоять владі й роблять це радикально, відтак, неминуче актуалізовано мотив помсти, збройного протистояння, кровопролиття – якщо того вимагає мета. Зруйнувати зло можна тільки силою. Тому організація «Стопкрим» («Стоп криміналу») із твору Василя Головачова «Смерш-2» завойовує прихильність заляканого й часткового збайдужілого народу тим, що жорстоко винищує найбільш корумповані (тобто більшість, якщо не всі) галузі державного апарату. Твір цей розрахований на масового читача й не претендує на елітарність, однак він є показовим. Стопкримівці розправляються із міліціонером, прокурором, суддею і своєю діяльністю демонструють, що в умовах жахіття, створеного системою, помста – це нормальне й цілком логічне явище: «насилля породжує насилля, зло породжує зло, а біль – біль. Але поки добро безсиле, його слід захищати, давати відсіч насиллю і злу, й робити це простіше професійному воїну, а не закомплексованому інтелектуалу». Суспільство потребує змін. І змін радикальних. Отже, чекати на природне переродження кожної людини на краще просто немає часу – і, як наслідок, у текстах з’являються цілісні, непохитні (аж до зайвої монументальності) персонажі.
Кризові суспільні явища породжують занепад культури, зокрема літератури. Багато персонажів сучасної російської літератури — часто філологи за освітою, але реальність змушує їх заробляти собі на хліб далекими від мистецтва способами. Так, наприклад, філолог Вавилен Татарський із «Generation«Р» Віктора Пелевіна працює в рекламі, Матвій Соболев із «Смерша-2» Василя Головачова – по суті, кілер, батько Саньки із однойменного роману Захара Прилєпіна теж видатний філолог, але його можливості належно не оцінені, і він помирає від алкоголізму. Все це, знов таки, свідчить, що культура сама по собі – надто тендітна субстанція в сучасних умовах. Тому юний Санька не йде шляхом батька, а вступає в організацію «СС» із романтичною метою: зруйнувати старе суспільство й побудувати нове (десь ми таке вже чули, хіба ні?).
Те, що персонажі поступово перетворюються на резервуари ідей, можна пояснити політичними поглядами деяких авторів (багато хто дотримується «лівих» поглядів, наприклад, Захар Прилєпін належить до Націонал-більшовистської партії). Прикметно, що українські письменники попри непримиренну антивладну позицію, назагал воліють відходити від політики в своїх творах або не так відверто її пропагувати, адже іноді політична діяльність може нашкодити і загальному іміджу літератора, і якості його текстів.
Політична позиція багатьох російських письменників диктує їм творчий стиль, який вони називають «новим реалізмом». Цей стиль певною мірою протиставляють «набридлому» постмодернізму, а головне завдання його – осмислення пострадянського суспільства. Звичайно, цей термін досить розмитий, письменники неоднозначно ставляться до нього, але й не відмовляються. Наголоси в творах зроблено передусім на сучасних реаліях, персонажі не рефлексують, а діють. Радянське минуле ж оповите флером «кращості», «справжності». Відчувається ностальгія за СРСР, де людина була нібито більш цілісною, героїчною, патріотичною, а суспільство – сконсолідованим, де концепт «батьківщина» був надактуалізованим. Туга за ілюзією, якою мав бути Радянський Союз, за його цінностями, за «русским духом» – це те, що важко уявити в нашій літературі і що так явно видно в сучасній російській. При цьому відчувається як мінімум іронічне, а часто й агресивне ставлення до українських поборників незалежності, адже ці «незалежності» свідчили про розпад СРСР. Наведу як приклад показові слова головного персонажа роману Михайла Єлизарова «Бібліотекар» (до речі, автор родом із Івано-Франківська й навчався в Харкові). Персонаж цей приїхав з України до одного з російських міст, щоб владнати питання спадщини загиблого дядька. Ось як він говорить про це місто: «Місто мені подобалося вже тому, що світило святкове сонце, й навіть крізь відчинені вікна тролейбуса дурманно чадив квітучий бузок. Переважали дореволюційні будівлі з великими вікнами й вигадливою ліпниною на стінах, яка дещо обвалилася, й широкими парадними ґанками. Цю середньої руки купецьку благість псували численні кіоски з недоладними написами: «Пиріжки», «Морозиво» або «ВАТ Ірина». Дуже радувала меня літера «ы», що траплялася в навах магазинів «Продукты», «Соки. Воды», «Сигареты». У моїх краях, де дев’ятий рік лютувала «незалежнисть», цієї літери зовсім не залишилося». (Очевидно, що захищати «крихітну свічечку букви «Ї» досі актуально).
Повертаючись до проблеми героя, помітно, що в деяких творах схематизації набуває навіть Бог. Це можна побачити, зокрема, в романі одного з найяскравіших російських постмодерністів Володимира Сорокіна «Лід», де образ Бога втілено в образі Першопочаткового Світла. Але людство показане не як найвищий вінець творіння, а як його прикра помилка, що порушила загальну гармонію. Люди постають нікчемними, їхнє життя не має жодної цінності, а смерть не повинна викликати жаль, а тільки відразу. Існують обрані істоти, які прагнуть возз’єднатися в Першопочаткове Світло. В пошуках «своїх братів і сестер» вони нищать «м’ясних машин» (як вони називають людей), а найвищою цінністю для обраних є Лід, що пробуджує від неправедного життя. Умовно кажучи, Бог – це Світло, але Світло холодне, каральне, немилосердне. Звідси – безнадія, відчай, певна похмурість багатьох текстів сучасної російської літератури.
В українській літературі образ Бога, священика як носія моральних істин лишається традиційним навіть у фантастичних творах. Причому наголос зроблено саме на конкретній людині, а не на абстрактній сутності, якою є Бог. Якщо для порівняння згадати «Хронос» Тараса Антиповича, то очевидно, що найбільш дієвий спосіб боротьби зі «злом», який так чи так уособлений у владі, – це збереження моральності, духовності. Бо саме священик, а не винахідник рятує людей від тих, хто орудує хроном атами. Священик, молитва, прощення пов’язують різні за темою і стилем твори – від Іздрикового «Воццека» до «Ворошиловграду» Сергія Жадана й «Сталінки» Олеся Ульяненка.
Проблема героя в нашій літературі – це окреме масштабне питання. Очевидно одне: українці нині потребують героїв – і наші письменники намагаються подати їх повнокровно. Український читач охоче «чіпляється» за образ українця-переможця, українця-ватажка, якого всім так бракує. Тому таким популярним став фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка, так багато людей полюбили, по суті, не надто вишуканий, написаний за всіма законами масової літератури «Чорний Ворон» Василя Шкляра. Потребу в повнокровному образі героя українська література реалізує в діяльних особистостях, які пам’ятають своє минуле, переосмислюють його і які водночас свідомі небезпек теперішніх суспільних викликів. Вони – інтелектуали, які відчули відлуння національної пам’яті в своїх долях (і найяскравішим із таких персонажів є Дарина Гощинська з «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко). Цікаво, що настільки діяльних образів жінок (та й узагалі – жінок-головних персонажів) у текстах російських письменників мало. У нас же їх є значно більше. Дехто саме на них покладає надії, розчарувавшись у чоловіках як представниках «сильної статі». «Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню – вони ніколи не схопляться за зброю!» – пише Ліна Костенко в «Записках українського самашедшого». Як на мене, порівняно з текстами сучасних російських письменників, у наших менше агресії й кровопролиття. Заклики взятися до зброї в нас якісь полохливі, поодинокі, часто просто бравадні. Тільки що це – наївність, нерішучість чи вища мудрість? – важко продіагностувати.
