Щоденник – послідовна фіксація буденних подій – рідко коли має в собі такі необхідні елементи епічного тексту, як розвиток дії-кульмінація-розв’язка-тощо. Хоч щоденник – це й відбиток життя, проте не з кожної біографії може вийти роман.
У відвертостях досвідченого дорослого (якщо вже він із якогось дива наважився взятися за таку марудну справу) загравання з літературою більш-менш прогнозоване: ну кому не хочеться життя з бурхливими кульмінаціями, у постійному ритмі й серед яскравих образів? Із дитячим щоденником, як і з літературою для дітей, усе доволі непрозоро. Якщо ж це ще й щоденник-повість, то будьмо прискіпливими.
Нещодавно в «Гранях-Т» побачила світ книга Ніни Е. Ґрьонтведт «Привіт, це я! Не покидайте мене». З норвезької текст переклала Наталя Іваничук.
«Різна в нас ментальність, то й література різна», – висловилася в інтерв’ю пані Наталя про норвезьку літературу, і я взяла це на озброєння, щоб пояснити собі прохолодні враження від кількадесят перших сторінок про звичайно-своєрідну дівчинку Уду — підлітка, який дорослішає. Я сама в дитинстві, як і багато дівчаток, вела щоденник, тому нічого особливого в тексті довго не проглядалося.
Майже пересічне 12-річне дівчисько на стадії «всезаперечення» – авторитету батьків, дитинності (в особі молодшої сестри), новонародженої чуттєвості-закоханості (не пощастило братові подружки) та вразливості, а також переходу дитячого товаришування в дружбу, дитячої прив’язаності – у відданість, розчарування в кумирові (дитячому письменникові!), бурхлива емоційність, перші важливі життєві втрати й почуття провини й злості у зв’язку з усім вищезазначеним. Тобто суцільний конфлікт із життям аґресивного самозакоханого ходячого непорозуміння.
Певної миті здалося (настільки літературно наївним видавався текст), що авторка просто взяла свої дівочі нотатки, обрамила їх текстами й малюнками (Ніна — художниця за фахом) й вийшла автентично дитинна повістина без ані найменшого відчуття імітації. Проте сама авторка зізналася, що ніколи не вела щоденників. І пишучи повість, жодна реальна дівчинка не була «прототипом» героїні.
Та й із текстом усе розгорнулося ширше.
Жила собі Уда з турботливими татом, мамою та сестрою в невеликому містечку, ходила до школи, мріяла про червоне пальто, мала вірну подругу, халабудку на дереві й улюблених рибок. Проте цей звичний безпечний світ поступово й невблаганно став їй ворожим: тато мусить сидіти вдома через втрату роботи, сестра жорстоко жартує над нею, подруга відвертається, підозрілі сусіди загрожують життю, та ще й виявляється, що її рибок банально топлять в унітазі.
Врешті, поїздка до бабусі, переживання смерті дідуся й неприйняття Уди іншими дітьми, породжують кінець «казки дитинства» – безпросвітне відчуття самотності. Для підлітків це одне з найважчих, переломних переживань на шляху до пошуку власного місця у великому світі.
Простий, ба навіть простодушний виклад урешті вкомпоновується в стилістично й психологічно вивірену картину світу дівчинки, і «розвиток дії» – аж до катарсису – справді відбувся. У накопиченні таких банальних із погляду дорослого прикрощів постає маленька внутрішня війна. Війна, що з меншими чи більшими втратами, в більших чи менших масштабах, супроводжує кожного підлітка. І добре, якщо він виходить переможцем, як Уда. Присоромленим, заплаканим, десь наляканим – але щасливим і… дорослішим.
Тобто вийшло справді як у житті: нудно, нудно, жодного тобі драйву, а потім я-а-а-а-к накриє, хоч плач, хоч обзивайся, хоч… щоденник пиши…
У цій книзі немає граничного драматизму, характерного, приміром, для російської літератури цього напряму, як от у Діни Сабітовой, (на жаль, із українською поки що порівнювати ніяк, адже жанровий пласт іще не сформовано). Він, радше, – зворушливий, пом’якшений.
Врешті, «гостроту» літературній страві задає не лише ментальність, а й особа автора. Художниці Ніні Е. Ґрьонтведт ледь за тридцять, і це була її друга книга для дітей (доки автор писав цей відгук, на сторінці авторки в FB з’явилися новини про неабиякий успіх і третьої книги). Саме «Привіт, це я!» стала першою успішною на батьківщині письменниці – у 2010 році, як свідчить Вікіпедія, вона була номінована на норвезькі літературні відзнаки «Brage» та «ARKs barnebokpris», а згодом книгу переклали на п’ять мов. Авторка привітна й відкрита до спілкування, – саме такими мені бачаться взірцеві дитячі письменники.
До речі, приблизно в цьому ж віці в дитячу літературу упевнено ввійшли Астрід Ліндґрен, Джеремі Стронг, Туве Янссон, Алан Мілн… Гадаю, ім’я Ніни Е. Ґрьонтведт колись також буде в цьому списку.
Наостанок – про адресатів повісті. Хоч на сайті видавництва зазначено: «для дітей будь-якого віку», а головній героїні 12 років (що в дитячій літературі зазвичай вказує на орієнтовний вік читачів), зважаючи на стилістику й неакцентовану драматургію повісті, я би радила цю книгу дівчаткам 9–11 років.
Читайте також:
Володимир Чернишенко. Енн із-під зеленої палітурки
Ірина Троскот. Дитяча література по-норвезьки
Оксана Лущевська. Казка про віру в себе
