Якщо в Шекспіра весь світ – театр, у Бальзака – людська комедія, у Борхеса – бібліотека, то в Мартела – зоопарк.
Янн Мартел – чудернацька постать у нинішній літературі. До 50-річчя, що його письменник святкуватиме за кілька місяців, він підходить, маючи в доробку три романи, кілька збірок оповідань та один культурологічний проект. М’яко кажучи, не густо. З іншого боку, мало хто з його продуктивніших колег, які чесно притримуються видавничого графіка й принаймні раз на рік виходять до людей із новинкою власного виробництва, можуть похвалитися таким шлейфом премій та номінацій: і локальних (в даному випадку – канадських), і вагоміших – інтернаціональних, і тим паче найзначнішою для англомовного автора Букерівською, вищий за яку — тільки Нобель.
Саме ескалатор Букера підніс Мартела на п’єдестал, забезпечивши його роман «Життя Пі» міжнародним визнанням. Випари рецензійного фіміаму – «чарівна та захоплива історія», «шедевр пригодницької літератури», «суміш чорної магії та реальності», «вражаючий зразок мегалітератури» – письменнику з менш стійкою психікою могли б закрутити голову й приохотити до помітнішої активності. Та автор сприйняв її з воістину йогічним спокоєм: наступного великого твору «Беатріче та Вергілій» публіка дочекалась аж за 9 років.
Однак поліфонічне схвалення «Життя Пі» як знакового тексту сучасності однозначне тільки на перший доторк. Скільки відгуків – стільки й жанрових дефініцій, і жодна не збігається з характеристикою винуватця цього галасу: «релігійна притча». Насторожує і той факт, що, шукаючи аналогій та намагаючись вписати книжку в сякий-такий контекст, панегіристи не дійшли одностайності. Мартела порівнювали з Джонатаном Свіфтом, Ернестом Гемінгвеєм, Жоржі Амаду, Італо Кальвіно, Семюелем Беккетом, Габріелем Гарсією Маркесом, Джеком Лондоном, Германом Мелвіллом, Маргарет Етвуд, Джозефом Конрадом, Едгаром Алланом По. Навіть з Езопом. І, звісно, з Даніелем Дефо – позаяк, на позір сага про підлітка, який із мінімумом речей та інструментів упродовж семи місяців перебував у човні наодинці з тигром посеред океану й усе ж переміг обставини, тільки дикунові не нагадає «Робінзона Крузо». А насамперед – із Моасіром Скляром: сюжет його книги «Макс і сімейство котячих» Мартел відверто запозичив і не приховував цього, делікатно називаючи свій учинок «натхненням класикою».
До чималого переліку я би додала імена Рюноске Акутагави, Вільяма Фолкнера, Агати Кристі, Володимира Набокова і, якби не мала совісті, то ще кількасот осіб, котрі користувалися прийомом «ненадійного наратора». Але, хоч це й парадоксально, всі причетні до складання подібного порівняльного пазла мають рацію – Мартел щедро користується відомими прийомами, рекомбінуючи їх, не намагаючись, проте, формально видозмінювати. Йому очевидно важливіші зміст і його алегоричне наповнення. Тому й видається, що в процесі письменник забув сховати чужі «лапи, вуха та хвости». Або не вважав за потрібне.
Сама ідея роману чудова, не посперечаєшся: через трагічні події, що трапилися з приємним, симпатичним, милим хлопцем, показати, наскільки тонка межа в двоногих створінь відділяє людське від тваринного (не дарма ж зачин містить міркування a la коментарі Animal Planet: мовляв, природа не настільки вільна, чудова, приємна і «няшна», як її бачить екоcвідомий homo sapiens; звіринець куди гуманніший). А Пісін Молітор Патель – приємний, симпатичний і милий. Уродженець до часу тихого Пондішері, він зростає, оточений увагою та любов’ю родини, в якій усі – тато, мама, старший брат опікуються приватним зоопарком.
Чудернацьке ім’я дісталося йому анекдотичним чином: татків друг – чудовий плавець – колекціонував враження від басейнів, і з-поміж усіх бачених особливо виділяв французький Piscine Molitor, наголошуючи на незрівнянній якості тамтешньої води. Очевидно, саме цей символічний перегук – «чиста вода – чиста душа» спонукала батечка нашого головного героя до ексцентричного вибору.
Аби уникнути прямих асоціацій і не наражатися на кпини однокласників, малий зробив усе, щоб його називали скорочено Пі – як 3,14, як математичну константу й ірраціональне число. Проте з ніжного віку не шкільні проблеми найбільше турбують його, а ідея пошуку Бога, теж загалом справа далека від раціональності. Й оскільки в тата-атеїста він підтримки не знаходить, то самотужки тамує свої духовні запити, відвідуючи індуїстські храми, а на додачу – костел і мечеть. Так що коли троє душпастирів випадково зустрічають Пателів на прогулянці, кожен нахвалитися не може своїм вірним – кумедна сцена, одна з найсильніших у цьому загалом невеселому романі. Шкода, що її при екранізації замінили на окреслення дебютних почуттів тинейджера Пі до відсутньої в книжці красуні-танцівниці. Режисер стрічки Енг Лі у такий нехитрий спосіб вийшов на геппі енд із казковим присмаком: і ось вони одружилися, народили діток і жили собі довго та щасливо… Хоча Мартел такий фінал зробив із самого лише факту подолання смерті.
Про ці та подальші перипетії ми дізнаємося від самого Пі: коли він уже дорослим мешкає в Канаді з дружиною та нащадками, до нього звертається не надто вдатний літератор із проханням: «Розкажіть свою історію. Краєм вуха чув – вона фантастична». І мсьє Патель, як може – простими словами, розважливо, без прикрас (він же не письменник, урешті) оповідає те, чому сім’я змушена була покинути Індію, що рідні загинули під час шторму, як він зміг урятуватися на човні разом із зеброю, гієною, орангутангом і бенгальським тигром.
Левову частку книжки загалом становлять «труди та дні» на шлюпці. Щоденна рутина не дозволяє втратити глузд: убезпечення себе від хижака з синхронним доглядом за ним (гієна дуже швидко вбила непарнокопитне та примата, а тигр порішив гієну), перерахунок запасів, відпочинок, ведення щоденника, риболовля. В подробиці не вдаватимуся, та вже до середини книжки ви знатимете, як грамотно розібрати на запчастини черепаху та злити з неї кров, аби не втратити ні краплі вологи.
Що зі свідком не все гаразд, просигналізує нам епізод із химерним островом: мегатонни сурикатів, зачаровані озера, зубасті плоди. Мав би розставити все на місця (і знову не Мартелом вигаданий) фокус: саморозвінчування наратора. Бо інакше навіщо було громадити всю цю конструкцію? Не для того ж, щоб лише змалювати «спасіння на водах»?
І точно, фокус спрацює в точно визначеному місці в потрібний момент. Саме завдяки багаторазовій ненадійності Пі. Він же врешті спростовує одну версію іншою, жорсткою, реалістичною, агресивною. Він же пропонує самим обирати, який варіант подобається більше. Він же не заслуговує на довіру вже тому, що ми здогадуємося, якою тендітною може бути підліткова психіка й що Фройдове витіснення ніхто не скасовував. Він же сам натякав: заради страховки чого лише не вигадаєш. Він же тут узагалі не головний – ми мало не забули про Мартела, який сховався за худенькою спиною свого персонажа.
На відміну від читача, який може не приставати ні на чий бік, а просто закрити книжку та й по тому, режисерові, який узявся перенести ці Гімалаї брехні та Великий бар’єрний риф неправди на екран, таки довелося приймати рішення. Енг Лі обійшов текстові пастки кількома вишуканими кроками. Вдало використав 3D-технології – не лупцював ними публіку, як бабуїн довбнею, а створював (і створив) атмосферу зачарування: принаймні це той випадок, коли «красиво» (а воно починається вже з титрів, котрі можна розглядати як окрему новелу) – атестація позитивна. За невеликим винятком не відступив від першоджерела, отже, й усі претензії та питання елегантно переадресував письменникові. Й чи не головне – на роль Пі-в-човні запросив дебютанта Сураджа Шарма, який виправдав сподівання над усяку міру. 11 номінацій на «Оскар», зокрема, в найпрестижніших категоріях «Найкращий фільм», «Найкращий режисер», «Найкраща операторська робота», «Найкращий монтаж» підтверджують це. Нарешті без жодних застережень.
