Історія української літератури – поміж усього решти – це нерозроблене родовище сюжетів. Біографія фактично кожного цікавого автора цілком придатна стати матеріалом для роману. А життєписи багатьох письменників навіть захопливіші, ніж їхня творчість.
Із цього погляду, книжка Віри Агеєвої «Мистецтво рівноваги: Максим Рильський на тлі епохи» покликана замінити ненаписаний роман про класика української поезії ХХ століття. Ґрунтовне літературознавче дослідження подає детальний аналіз творчості Рильського і репрезентує його еволюцію як митця (чи, радше, зріз змін у різні періоди) – але не зводиться тільки до цього, таким чином охоплюючи аудиторію значно ширшу, ніж коло вузькоспеціалізованих фахівців.
Авторка послідовно конструює міф «другого поета України»: поета-модерніста, поета-аристократа з походження, поета-інтелектуала. І поряд із Рильським-як-він-був вимальовується Рильський-якого-ми-могли-мати: письменник світового рівня, який перебуває в контексті ключових авторів європейської літератури і не поступається їм за якістю творів. Віра Агеєва переконливо доводить, що Максим Рильський устиг засвоїти набутки Бодлера, Лотреамона, Малларме та ін. – і це порятувало його письмо від цілковитої деградації в часи, коли доводилося створювати речі на кшталт хрестоматійних рядків «Живіть та радуйтесь, комбайни!» і «Пісні про позику». «Першого поета», Павла Тичину, прагнення успішно співпрацювати з режимом зламало і знищило, лірики, які прийшли в літературу дещо пізніше, уже не мали ні часу, ані повноцінної можливості вчитися і розвиватися; а Рильський зумів зберегти себе принаймні настільки, щоб створити зрілі речі в пізній період творчості – хоча, повторюся, ми можемо лише припускати, яких вершин сягнув би його геній за інших умов. (Віра Агеєва наголошує, що поет відточує майстерність художньої деталі: пейзаж, запахи тощо передані бездоганно-яскраво, тоді як філософське підґрунтя твору, релігійний контекст не відповідає тенденціям лірики тієї епохи – і пояснює це не лише відірваністю лірика від середовища світового літературного процесу, а й рівнем потенційного читача середини століття в радянській державі).
Окрема сюжетна лінія монографії – стосунки митця і влади. Дослідниця стверджує: не все, створене в радянському культурному просторі, підпадає під визначення соціалістичного реалізму і є низькоякісною літературою, тож канон потребує детального перегляду, адже ризикуємо втратити вартісні митецькі речі. У ліриці офіційному письменникові легше реалізуватися, ніж у прозі; крім того, залишається ще одна схованка – художній переклад. Рильський використовував усі можливості. Його творчість позначена впливом традиційних форм, сповнена алюзій та ремінісценцій (текстам із подвійним дном дослідниця приділяє досить багато уваги, аналізуючи, зокрема, зашифроване відтворення страхів поета та прихований опис епізоду його арешту 1931 року), часто оспівуються класичні, а не постреволюційні цінності. Іноді автор намагається згадати речі, про які говорити небажано, та звернутися до людей, імена яких давно викреслено з білих та чорних списків – і, схоже, робить так тому, що не може чинити інакше. У реальному житті він допомагає молодим і талановитим – так, за легендою, рятує від покарання Андрія Малишка. Описана в «Мистецтві рівноваги» й історія про те, як Рильський успішно не рекомендував до видання українською знамениту трилогію Сенкевича – бо це, мовляв, було би нетактовно стосовно нації. Згодом, у «відлигу», Максим Тадейович долучиться до процесу повернення в літературу імен репресованих друзів і колег. Компроміс і співпраця з режимом частково компенсовувалися, отже, невеликими, але важливими вчинками.
Отже, після В. Домонтовича Віра Агеєва актуалізує в каноні української літератури ще одну постать – Максима Рильського. Погляди, висловлені в праці, навряд чи змінять враження від класика тих, хто уже цікавився і читав, — радше їх доповнять. Але навернути тих, хто не цікавлячись читав, ця книжка спроможна, насамперед через доступність викладу пересічному інтелігенту. Вона справді цікава, як документальний роман; і багато хто після неї повірить, що в нас таки був і залишається шанс на гідну літературу.
