Краєвиди минулого Лінди Ле

«Найкращий спосіб видатися у Франції – переїхати до Парижа, вивчити мову і стати французьким письменником. При цьому писати можна про свою «втрачену» батьківщину. Французи обожнюють екзотику в дусі Ле Клезйо». Приблизно так відповів на моє запитання знайомий французький видавець, поки ми пили капучіно в затишній кав’ярні в кварталі Маре. А й справді, більшість європейських літератур, мов губки, всмоктують «нову кров» із далеких країн і обертають на французів, швейцарців, британців, бельгійців тощо. Турки, грузини, албанці, в’єтнамці, ліванці, марокканці та мешканці інших держав, де митцям часом важко вільно висловлюватися, досить легко перетворюються на коліщата й шарніри велетенського й добре злагодженого механізму «європейської літератури». А писати – писати можна, справді, про втрачену батьківщину. Так, як швейцарка Бесса Міфтію і бельгієць Єтон Кельменді пишуть про втрачену рідну Албанію, так, як французи Ґастон-Поль Еффа і Тагар Бен Желлун пишуть про втрачені рідні Камерун і Марокко, американець Орхан Памук – про втрачену рідну Туреччину, а британець Салман Рушді – про втрачений для нього світ Ісламу.

Краєвиди минулого
Багато в кого з європейських письменників на задньому тлі – щось втрачене, примарні краєвиди минулого. Та головне – не зациклюватися на них, а плавно вводити в контекст загальноєвропейської літератури, тримаючись при цьому свого фірмового стилю (так, як це робила, скажімо, швейцарська угорка Аґота Крістоф, письмо якої неможливо не впізнати) і дотримуючись кількох суворих правил, серед яких головні: рішуче «ні» – расизму, антисемітизму, гомофобії, широке «так» – толерантності.

Краєвиди минулого Лінди Ле (Linda Lê) – авторки понад десяти романів та критика у впливовому літературознавчому часописі Magazine Littéraire – це В’єтнам. Майже сто років ця країна була частиною французької колоніальної імперії, згодом прийшли десятиліття невпинних війн, і десятки тисяч представників в’єтнамської інтелігенції вирушили до метрополії – Франції. Нині тут налічують понад 200 тис. носіїв цієї стародавньої (перша держава на території В’єтнаму – на думку тамтешніх істориків – виникла ще в XXIX ст. до н.е.) культури. Лінда Ле – не єдина письменниця в’єтнамського походження у Франції. Ще є така собі Анна Мої – співачка й дизайнер одягу, автор гламурного роману; щоправда, на відміну від Лінди, Анна Мої повернулася на Батьківщину.

Лінда Ле, яка 12-річною дівчинкою опинилася разом із батьками в портовому місті Гавр, а згодом – у Парижі, де отримала освіту й залишилася на все життя, зізнається, що французькою володіє краще, ніж в’єтнамською, але саме ця остання мова суттєво впливає на її письмо. Критики зазначають, що тексти Лінди Ле ніби зіткані з інкрустацій, рельєфів, алітерацій. Авторка ж називає це «суто мовним явищем»: навіть забувши звучання більшості в’єтнамських слів, вона відчуває глибоко в свідомості їхню семантику, і ці мовні рештки, ця позалексична примара ніби різьблять її франкомовне письмо. Та й сама країна присутня в багатьох її книгах. Роман «Кронос» (2010), за який Лінда Ле отримала премію ім. Веплера Фундації «Ла Пост», розповідає про Диктатуру. І хоча не йдеться про якусь конкретну державу чи конкретного диктатора, все ж вгадати Хо Ши Міна й Гітлера легко. У «Мертвому листі» (1999) Лінда звертається до батька, який на початку 1960-х із політичних мотивів емігрував до Франції. А в найновішому романі «Глибинне лезо» (2012) відбувається ментальне повернення головного героя, коректора-анархіста Вана, до В’єтнаму.

Євангелістка стилю

Власне, саме з «Глибинного леза» і починалася ця стаття, ідея її написання. Адже Лінда Ле потрапила до фіналу Ґонкурівської премії. І хоч вона її й не отримала (щасливцем став автор роману-притчі «Казання про падіння Риму» Жером Феррарі), все ж сам факт її присутності в шорт-листі найпрестижнішої літературної відзнаки Франції є досить промовистим. І свідчить про зміну стилю письма романістки.

Про свої перші три романи («Такий ніжний упир», 1986; «Утекти», 1987; «Соло», 1988) вона воліє не згадувати. І навіть не включає їх до власноруч складеної бібліографії. Вважає заслабкими. Далі Лінда Ле наснажувалася класиками французької літератури, вивчала стиль і мову. І романи, які виходили з-під її пера в 1990-х, вражають пишномовністю а-ля XVII ст. Її тексти – наче складна система дзеркал, багатоголосся, в яких і автор, і «перетравлені» нею тексти, і довколишній світ, і просто знайомі люди. Через незвичність і складність творчість Лінди Ле довгий час була мало відома широкому загалу. Хоча преміями її не обходили. 1990 року за три перші романи вона одержала заохочувальну премію «Покликання».  1992 року вийшла «Євангелія злочину» – твір, який миттєво зробив з Лінди Ле молоду зірку на літературному небосхилі й приніс престижну премію «Відродження новели» (1993).

Але Лінда не почала занурюватися в гламур. Вона відмовляється від інтерв’ю і вкрай рідко з’являється на публіці. Починаючи з «Євангелії…», письменниця вірна одному-єдиному видавництву – Christian Bourgois.  Це середнього розміру поважний видавець, який велику увагу приділяє перекладній літературі (варто згадати переклади з Вільяма Берроуза, Антоніо Лобо Антунеса, Пауля Целана, Брет Істон Елліс, Едварда Форстера, Тоні Моррісон та багатьох інших, але найперше – хіт видавництва – повне видання творів Толкіна) і орієнтується на інтелектуальну прозу (романи й новели). 2007 року видавництво святкувало своє 40-річчя, і в Центрі Помпіду влаштували виставку, присвячену цій події. У літературному світі Франції снобів вистачає, але серед найбундючніших (у позитивному сенсі) – Christian Bourgois.

В’єтнамський квартет
Лінду Ле ЗМІ охрестили «ведмедицею в норі», але вона не така, як «ведмедиця» Амелі Нотомб, що час од часу та й вигулькне в черговому капелюшку; Лінда Ле навіть на очі не показувалась, примудрившись при цьому зібрати нічогеньку армію прихильників, які віддано чекали на кожен новий роман авторки. Справжніми подіями ставали появи і In memoriam (2007) – роману-промови на похороні письменниці, яка вкоротила собі життя (Лінда Ле «вбила себе» задовго до того, як до цього ж трюку вдався Мішель Уельбек у «Мапі і території»), «Дитині, якої не матиму» (2011) – стогону-некрологу безплідної жінки. Смерть завжди була в центрі її творів, смерть ніби розв’язувала язика її персонажам.

У новому романі «Глибинне лезо» (Lame de fond) смерть також стає віссю, навколо якої обертається сюжет. Ревнива Лу переслідує зрадливого чоловіка – Вана – і випадково вбиває його, переїхавши автівкою. Про це ми дізнаємося від самого Вана – правильно, в’єтнамця. А потім роздивляємось цю і попередню події на всі боки, ніби крутимо в руках чарівний кристал, який щораз по-іншому відтворює довколишній світ. Оповідь у романі ведеться на чотири голоси – як влучно зауважив Фредерік Беґбедер, мов у «Александрійському квартеті». Спочатку Ван, за фахом коректор, мовний маніяк, великий шанувальник словників і – несподівана риса – переконаний анархіст. Потім католичка, бретонка Лу. Досить несподівано сумирна патріархальна Бретань постає в «Глибинному лезі» мало не краєм расистів. Далі дочка Вана і Лу – готка Лора, яка обожнює Мериліна Менсона; для неї тато – старий дурило, проте його загибель ніби перевертає її життя. Лора починає власне розслідування. Останній – четвертий – голос належить коханці небіжчика Ульмі, цинічній кар’єристці, яка живе на межі, якій ніколи не досить; як не дивно, та саме Ульма повертає Вана до думок про В’єтнам. Причому повернення це досить болісне: надто пізно Ван дізнається, що Ульма – його сестра. Отже, батьківщину він повертає через інцест. Ульма ніби зриває з Заходу маску, і з-під машкари являється Схід. Розповідь Ульми – жаління уявному психіатру.

«Глибинне лезо» – глибоке нерозуміння між членами однієї родини, провалля між ними. Лінда Ле вправними рухами розтинає Шестикутник – Францію, вивалює назовні нутрощі-проблеми, намагається видалити зіпсуте.

«Глибинне лезо» – найсюжетніший з романів Лінди Ле. Критики вже встигли охрестити його «матрицею», ключем до її творчості. Жаль, що журі не оцінило це барокове, сутінкове письмо. Сама Лінда Ле вважає, що кожна «книга – мов ватра», має горіти всередині автора, а текст – попіл тієї ватри…