Так склалося, що усі знайомі мені художники, або гарно малюють, або гарно висловлюють свої думки. Часто буває так, що мені подобаються роботи якогось художника, але зовсім не подобаються його думки і навпаки. Однак є винятки до цього правила. Наприклад, один із моїх найулюбленіших художників – Адальберт Ерделі, чий живопис просто еманує потужними імпресіями. На його картини можна дивитися довго, до них хочеться повертатися. Кілька років тому, коли я читав цікавезну і насичену біографію А.Ерделі, я довідався, що він також робив літературні спроби угорською мовою. І от тільки через 57 років після смерті видатного художника в Ужгороді видали український переклад літературного доробку засновника Закарпатської школи живопису. Коли я читав біографію митця, розглядав альбом репродукцій його картин, то мріяв почитати тексти Ерделі, передчуваючи, що він просто не міг писати погано. Інтуїція мене не підвела.
Проте для початку подам кілька штрихів до його біографії.
Адальберт Ерделі народився 1891 р. у с. Загаття (нині Іршавський район Закарпатської області) у сім’ї вчителя. Ерделі він став тільки у десятирічному віці, до того часу писався промовистим українським прізвищем Гриць, яке батько митця змінив на угорське Ерделі (від угорської назви Трансільванії Erdély) з кар’єрних міркувань. Пристосуванська політика сім’ї допомогла юному Бейлі (угорський демінутив від імені Адальберт) вибитися в люди. У 1911 – 1915 рр. він навчався у Будапештській академії мистецтв. У 1922 – 1926 рр. мешкав у Мюнхені. Був, наприклад, судовим художником на процесі над учасниками Пивного путчу. У 1927 р. разом з Йосипом Бокшаєм заснував Ужгородську художню школу. У 1929 – 1931 р. жив і працював у Парижі. Мандрував Європою. Його картини виставляли разом з роботами А. Дерена, П. Бонара, А. Матіса. Потім повернувся на Закарпаття, де продовжив розвивати художню освіту. Виховав цілу плеяду художників. Став першим директором Ужгородського училища прикладного мистецтва. Помер 1955 р. Нині його картини належать до найвищої цінової категорії країни і не раз ставали об’єктами кримінальних історій.
За життя Ерделі був великим денді — досить переглянути його фотографії. Коли в Мюнхені він вийшов із тимчасової фінансової скрути, то перше, що зробив, – забрав із пральні кільканадцять своїх сорочок.
У художньому доробку Ерделі залишив після себе кілька тисяч картин, у літературному доробку – 3 повісті (одну з яких недописано), щоденники, роздуми.
Увесь літературний доробок митця, зібраний під одними палітурками, зливається в один текст, один портрет, по-ерделівськи цікавий і захопливий.
Перша повість «Дімон» написана у Мюнхені 1922 року. Усі повісті Ерделі називає романами, хоча за канонами теорії літератури це радше повісті. Мабуть, це зумовлено тим, що такого поняття, як «повість», в угорській мові міжвоєнної доби не існувало.
На питання, що таке «Дімон», автор відповідає у вступному абзаці з притаманною йому скромністю: «“Дімон” – художня душа, постійно збурена спогляданням краси усіх мистецтв, той хто виражає себе у двох видах мистецтв… Цей наповнений глибокими, барвистими і стрімливими думками роман – це невпинний шлях художника до вдосконалення…»
Дімон – перше авторське абстрактне поняття Ерделі, своєрідна декларація панартизму, необхідності усіх мистецтв: візуальних, літературних та музичних, необхідність бути, як кажуть англійці, Jack of all trades.
Повість побудована на діалозі Йоахима й Фелікса. Останній розповідає про своє життя і те, як він утік від одруження, а також читає другові свою художню спробу: розповідь про художника і його бачення мистецтва.
У повісті Ерделі описує свій мистецький емпіричний апарат, що складається з семи органів чуття. До традиційних п’яти додано ще два, властиві «художнім душам»: всебачення і здатність вмістити у себе Всесвіт.
На цьому автор не зупиняється й далі малює загальну схему гносеологічного ключа, який називає Таємним. Він складається із золотого хреста Любові (що складається з семи хрестів, тобто органів чуття), Кулі Знання та Мистецтва (алмазної пластини), тобто виразно вказує на послідовність мистецького пізнання: крізь органи чуття, розвинені всебаченням та здатністю вмістити у себе Всесвіт; через знання можна дійти до мистецтва, «алмазної пластини».
У «Дімоні» можна виловити й інші мистецько-філософські постулати А.Ерделі: «Любов і мистецтво навічно залишаються незавершеними…», «Справжнє мистецтво анормальне, індивідуальне самовираження…», «На Землі два закони: пізнай себе і люби усе, що є…», «Життя можна пізнати тільки ціною страждання…»
Ще один важливий світоглядний принцип, сформульований у «Дімоні» – це вісь любові, на якій нібито крутиться наша планета. Бог у розмінні А.Ерделі присутній на Землі. Люди – це часточки Бога.
Друга повість А.Ерделі – «Імен» — також написана у Мюнхені. Вона має підназву «Роман із життя підкарпатського художника у Мюнхені». Ця повість описує кохання художника Джекса до мюнхенської дочки редактора газети Лілет.
«Слово ІМЕН автор створив, щоб виразити душу того, хто згорає на цій землі в любові й мистецтві». ІМЕН це абревіатура з угорських слів Бог, мистецтво, любов, безкінечність. «ІМЕН – це вища точка ідеалізму».
У цій повісті А.Ерделі виразно сформулював свій творчий і життєвий імператив – ІМЕН. Головний герой кохає Лілет, але жертвує любов’ю заради мистецтва, заради ІМЕНа. Цей імператив жене головного героя до вічних змін і наказує бути вірним тільки мистецтву, яке ніколи не буває завершеним.
Роман «Дімон» підписаний псевдонімом Джекс, у другому романі Джекс – це головний герой. Ім’я це досить химерне, але для Гриця-Ерделі, мабуть, було спробою втечі до космополітизму: хоча в текстах Ерделі завжди гордо називав себе угорцем, але Грицеве коріння, мабуть, не давало йому спокою.
Третя, незавершена повість А.Ерделі називається «Історія, пов’язана з хворобою (начерк роману)». Сюжет у ній такий: молодий художник потрапляє в лікарню з зараженою раною на нозі, яку мають прооперувати. Під наркозом художник отримує просвітлення, яким ділиться з літнім священиком, що лежить з ним у одній палаті. Художник зрозумів, що за шість днів Бог створив три особи однини і множини: я, ти, він, ми, ви, вони. Концепція досить антифеміністична, але тема жінок у творчості А.Ерделі – це окрема розмова.
Ще в повісті автор роздумує про цінність екстремумів: «Усе людство споживає красу глибин і висот».
Далі повість переходить у незавершені нариси та подорожні нотатки, у яких автор влучно передає напругу міжвоєнних років: «Людина через культуру стала хворою. Людина використовує культуру для знищення самої себе…», «У Колізеї людина звір, за крок праворуч, у Ватикані – людина бог. Де правда? Що є правда? Я у відчаї…»
Уся проза А.Ерделі побудована на діалогах і достатньо статична. Її можна легко адаптувати для театру. Повісті автобіографічні. Головні герої списані з самого митця. Жіночі – з коханих художника. Протагоністи розриваються між двома пристрастями: жінками й мистецтвом. Джекс до крові цілується з Лілет, але так само пристрасно втікає від її любові. Ерделі полюбляв пафос, але радше філософський, дібраний зі смаком, гідним справжнього денді.
Мюнхенський щоденник (1924 р.) написаний віршами. У повістях автор також часто любить вплітати поезію. Як правило, вона екзистенційна і неримована:
Працювати? Ні?
Для кого? Для чого?
Була б мета кометі
З вогню іскрити
Для вічного горіння
І дати трохи попелу
У спогадах з Ґаржілеса А.Ерделі описує свій роман з Женев’єв і повторює лейтмотив втечі від любові задля мистецтва.
У Парижі А.Ерделі пережив серйозну депресію, що видно у його щоденнику. Він нарікає на естетичний вишкіл тамтешніх художників. Наголошує на відмінності між ремісниками та справжніми митцями. Іноді навіть свариться з Богом, називаючи його старцем: «Не перекручуй, мій старче, календар: упродовж одного тижня не можна мати сім страсних п’ятниць, щоб обмити набіло Твого сина – ворона з орлиними крильми…»
У розділі «Думки» подані записи від 18 серпня 1943 р. до 25 травня 1955 р.
Перший запис стосується війни. А.Ерделі відчуває безпорадність, приреченість: «Чому Христос не допомагає людству? Бо безпорадний, як і Отець… Найкраща форма створена з вимішаного болота – людина… Бог каже багато, і слова не мовивши».
У роздумах він виразно декларує свій космополітизм і антиклерикалізм: «Цікаво, що я не бачив католицьку сливу, реформатський каштан, єврейську акацію, баптистську грушу і буддійського абрикоса… і все ж вони всі існують один поряд одного».
Митець продовжує роздумувати про мистецтво, вдало відповідає на вічне совєтське питання про функцію мистецтва: «Мистецтво – найбезцінніше на землі: нічого не каже, усе висловлює».
У 1950-х роках на А.Ерделі почали чинити тиск совєтські «експерти» від мистецтва, оскільки занадто несоцреалістичною була його творчість. У роздумах Ерделі є тільки окремі відгуки на цю пресію: «Всякі удари формують. Скільки ударів отримує дерев’яна скульптура, поки стане скульптурою».
На автопортреті дорадянського періоду А.Ерделі зображає себе добряче похиленим назад, зміщеним, неврівноваженим. Але гордим і яскравим. Саме таким він і закарбується в моїй уяві після прочитання його художнього доробку.
