Книги починають існувати задовго до того, як потрапляють на полиці книгарень. І йдеться не лише про авторський задум чи стадію рукопису: часом книга заявляє про себе, а потім уперто ховається від заінтригованого читача. Саме так уже приблизно півроку дражнив мене український переклад листування між Паулем Целаном й Інгеборг Бахман. Щонайменше кілька місяців на це видання від чернівецьких «Книг-ХХІ» покликається сторінка української Вікіпедії, присвячена Бахман. У вересні «Пора серця» вже було зазначено серед перекладних новинок 2012 року на Львівському форумі видавців. Щоправда, лише пунктирно – навіть без візуалізованої обкладинки, і така таємничість сприяла посиленню майже маніакального бажання прочитати. Відтоді відвідини сайту видавництва «Книги – ХХІ» стали для мене певним ритуалом, розтягнутим у часі аж до перших зимових днів, коли «Пора серця» нарешті вийшла друком і приїхала з Чернівців до Києва, випереджаючи замовлення книгарень.
Наскільки етично читати чужі листи? Або сформулюємо питання інакше: наскільки цікавий нині для читача епістолярії? Далеко не вся чужа кореспонденція варта того, аби перетворювати її на окреме якісне видання, доповнювати коментарями й примітками та вписувати в контекст доби. Але саме це зробили в 2008 році дослідники архівів Целана. І саме це видання переклали для українського читача Лариса Цибенко і Петро Рихло. А публікація листів, погодьмося, доволі непопулярна й невдячна справа: приватні бесіди письменників ми знаходимо нині хіба що в повних зібраннях їхніх творів і, як правило, в останніх томах. Що ж такого особливого в персоналіях Інгеборг Бахман і Пауля Целана?
На суперобкладинці – красиві люди, колаж із двох фотографій. Приємний шрифт, чотириста сторінок жовтуватого цупкого паперу, з яких приблизно половина – власне листування, решту ж займають розлогі коментарі та статті упорядників. Для тих, хто звабиться естетичним зовнішнім виглядом видання, не знаючи нічогісінько ні про Інгеборг, ані про Пауля, книга може залишитися просто зразком вишуканого любовного діалогу, до того ж, у майстерному перекладі. Та читачам, ознайомленим із творчістю й долею принаймні одного з них (радше Целана, в контексті посиленої уваги до нього як німецькомовного поета світового масштабу, який народився в Чернівцях), мабуть, захочеться почати з коментарів. Упорядники – Барбара Відеман, Бертран Бадью, Ганс Гьоллер та Андреа Штоль – подають переконливу внутрішню (спільну?) біографію обох літераторів, доповнюючи лаконічну хронологічну таблицю роз’ясненням природи стосунків між ними. Для українського читача важливо також те, що паралельно із «целаніаною» актуалізується й не надто знана постать Інгеборг Бахман – австрійської поетеси й письменниці другої половини ХХ ст., тексти якої виходили друком у середині двотисячних у Львові.
Ймовірно, доречним буде бодай пунктирно окреслити той контекст, у якому перебували ці двоє. Бахман і Целан познайомилися у Відні в травні 1948 року, куди поет потрапив у процесі повоєнних і постосвенцімних «блукань» Європою, а дівчина писала свою дисертацію про рецепцію філософії Гайдеггера. Приблизно за два місяці Целан виїхав до Парижа, майже одразу надіславши першого листа (вірш «У Єгипті» з присвятою «для Інгеборг»). Розпочалося листування, неоднорідне за інтенсивністю. Кілька особистих зустрічей, розрив, одруження Целана із Жизель Лестранж у 1952-му, спроби відновити стосунки у 1957-58 рр., початок спільного життя Інгеборг із австрійським письменником Максом Фрішем, останні особисті зустрічі – вже як друзів – у 1960-му, останній лист від Бахман до Целана (різдвяне вітання) у 1961-му, а далі – тиша. Тиша, що мала своїм завершенням схололе тіло Целана у водах Сени в квітні 1970-го і смерть Бахман під час пожежі в римській квартирі в жовтні 1973-го, яку дехто також вважає спровокованою власноруч. Скупі, надзвичайно скупі факти, які виглядають радше як зовсім не риторичні запитання й потребують відповідей. І ці відповіді можна відчитати у кореспонденції.
Листування тривало, хоч і з перервами, понад п’ятнадцять років, тоді як кількість особистих зустрічей за цей час можна полічити на пальцях (і це не метафора, їх було менше десяти). Решта – постфактумне осмислення феномена одне одного й самої зустрічі, перетворення себе й іншого на слова. 196 одиниць – те, що залишилося від спілкування Бахман і Целана. Вочевидь, їх могло би бути більше, частину втрачено, однак серед цих, доступних нам, є й такі, яким не судилося бути відправленими й прочитаними. Аж моторошно стає, коли бачиш примітку «не надісланий лист»: виходить, я читаю слова, які так і не дійшли до адресата і вже ніколи не будуть ним прочитані. Таке мимовільне втручання у приватність – неминучий компонент для шанувальників епістолярних видань, тож полишивши – хоча б частково – сентименти, поглянемо на листування уважніше.
І Бахман, і Целан опинилися, як і багато тих письменників, яких ми нині звемо геніальними, у ситуації, про яку говорив Адорно: «Як можна писати вірші після Аушвіцу?» Обоє – діти міжвоєння, відчули Другу світову, сказати б, на смак. Целан, його єврейське коріння та той факт, що його родина не уникла смерті в таборі, – особливо гостро. Однак вони дошукувалися способів писати й говорити, зокрема й у форматі листів. Це не просто кореспонденція – це колективний роман у листах або, якщо точніше, – драма. На перший погляд, тут лише двоє головних персонажів, однак їхні «я» постійно множаться в процесі пошуку самих себе-для-себе й себе-одне-для-одного. До того ж, у текст на певному етапі стосунків вплітаються нові герої – Макс Фріш та Жизель Целан-Лестранж – спершу як невідривні вже від Інгеборг та Пауля, однак лише «додатки», а згодом – і як активні персонажі, адже до «Пори серця» включено також листування між Фрішем і Целаном та між Жизель і Бахман. І ці дві сюжетні лінії – аж ніяк не побіжні, а самостійні й рівноправні, оскільки посилюють драматизм подвійної ситуації для головних героїв.
Межі реплік дійових осіб окреслені датами й поштовою адресою. Часто одному адресантові належить кілька реплік поспіль – Бахман говорить, коли мовчить Целан, і навпаки. Тиша ця для обох – різна, кожен інтерпретує і свою мовчанку, й відсутність листів іншого по-своєму. Коли хтось із них «німує» – чи не пишучи, чи пишучи-без-себе, інший неодмінно запитує: «де» Ти»? І лапки, якими оточене слово «де» – це графічно втілений відчай незнання. На початку Інгеборг виправдовує нечасті відповіді тим, що Целан і так завжди поряд, навіть коли не пише, та й не вимагає вона від нього слів. У одному з її помічених як «не надісланий» листів читаємо: «хіба ж це важливо, якщо ми думаємо одне про одного й робитимемо це, напевно, ще дуже довго?». Пауль, натомість, одразу усвідомлює значення відстані й нетотожність людини-з-літер і людини-з-плоті. Йому болить те, що кожен із них листується із по суті невідомим персонажем, який ховається за таким рідним ім’ям адресата. Він наполягає на особистій зустрічі, яка мусила б повернути їх одне одному, зробити так, щоб вони «впізнали одне одного знов». Листи Целана – часто короткі й уривчасті, і він навіть ставить під сумнів щирість багатослівної Інгеборг. Для неї ж листування стало, з одного боку, можливістю виговоритися (саме через пошту вона вперше зізнається Целанові в коханні), а з іншого – сам феномен цього способу долання відстаней викликав у неї спротив і жах. Бахман боїться листів, адже не може передбачити тих обставин, за яких читатиме її слова адресат. Дійсність постійно підглядає за ними й підслуховує навіть їхнє мовчання.
Письменники, як ніхто інший, залежні від мови, швидко усвідомлюють те, що слова – брехливі й світотворчі водночас. Перебуваючи в постійному страхуі віддалитися одне від одного емоційно, вони омовлюють ці відчуття – й віддаляються. Тоді листи – надіслані й отримані – починають мовчати, з них зникають і Бахман, і Целан, і навіть ця властива обом манера у звертанні писати одне до одного з великої літери «Ти» починає скидатися на гірку іронію. Щоразу наближаючись до чергового розриву, кожен дописувач немов відчуває, що за адресою, вказаною на конверті, – Відень, Рим, Мюнхен, Париж, – ховається пустка, руйнівна порожнеча, де немає нічого, крім минулого, адже те, що насправді, – чуже й невідоме. Однак, вдаючись до надійніших посередників, аніж пошта (Бахман неодноразово натякає на свою недовіру до цієї служби), телефоном, при особистих зустрічах – їм симптоматично вдається відновлювати в собі й в іншому здатність говорити по-справжньому, здатність Говорити.
Уже згадуваним віршем «У Єгипті» це листування, цей етап, що розтягнувся на життя, відкрито. І впродовж усіх років творчість, письмо були однією з головних тем, які хвилювали і Пауля, й Інгеборг. Частина листів – це вірші, часто навіть не доповнені більше жодним словом. Ще частина – короткі й по-різною наповнені підтекстами й алюзіями присвяти до збірок, які поети регулярно надсилали одне одному. На світанку стосунків Бахман навіть зізнається в чомусь на кшталт ревнощів, коли отримує інформацію про Целанові вірші через треті руки (нехай навіть через руки видавців). Певний час разом працюючи над укладанням антологій, вони скаржаться одне одному на те, що доводиться обмінюватися листами про чужі рукописи. А після розриву – під час так званого «дружнього» періоду – обговорення творчості перетворюється на єдину тему, ще прийнятну і не болісну: Бахман навіть починає адресувати свої збірки – вже не віршів, а оповідань – Паулю і Жизель. Позбувшись – хоча б позірно – кохання, вони по-новому перепрочитують тексти одне одного, відкривають там інше обличчя автора – усе ніби постфактум, але якраз вчасно. І, хоч це й парадоксально, приводом до остаточного розриву теж стає література, чи то пак «літературність». Саме тоді, коли коментарі Інгеборг до його текстів сягнули найвищої точки знеособленості, Целан жахається: «Ти не при собі (де Ти мала би бути, як я припускаю), Ти…в літературі». Це стало для поета найвищим доказом відчуженості – колись-кохана перестала відчитувати Його між рядками.
Листи, низка «забалаканих самотностей», за висловом Целана, витворюють для нього й Бахман окремий простір, позачасовий, абсолютно несумісний із їхнім щоденним життям, свідомо чи несвідомо відокремлений від буття тут-і-зараз. І згодом дійсність перемагає їхнє бажання залишитися одне для одного поза часом і простором. Одруження Целана, стосунки з чоловіками Бахман, а також її майже божевільна зануреність у роботу поступово позбавляють сенсу листування й розривають такий важливий для становлення обох зв’язок. Інгеборг напише про це так: «Чеснішим мені видавалося мовчання тоді, коли я могла б написати Тобі тільки одного листа, у якому б не йшлося про те, що насправді було». Однак стосунки, вочевидь, було зруйновано лише з одного боку. Завдяки листуванню й відстані кожен із них став для іншого певним соліпсизмом: Целан укоренився в самій особистості Бахман, і навпаки. Припинивши словесний потік, адресований конкретній людині, вони зберегли аж до своїх останніх днів відлуння цього майже позбавленого фізичного контакту зв’язку. І свідченням постають їхні тексти. Приміром, Целан після ознайомлення з листуванням, нині чітко вимальовується мені в єдиному завершеному романі Інгеборг Бахман «Маліна».
Що ж, замість постскриптуму поглянемо знову на аркушик глянцевого паперу, в який загорнено книжку. Кажуть, обкладинки мусять у певний спосіб анонсувати вміст, тож те, що фотографія не спільна, а лише колаж-із-окремих, ніби резюмує трагічну безпорідність і неможливість обох персонажів листування бути по-справжньому поруч, але неодмінно залишатися присутніми. Чи права я – читайте самі.
