У передмові до збірки «Чотири пори року» (Different Seasons, 1982) Стівен Кінг розповідав про те, як на початку своєї кар’єри обговорював із редактором наступну книгу. Дебютний роман, «Керрі» (Carrie, 1974), був присвячений проблемі підлітків-аутсайдерів, а головна героїня мала дар телекінезу. І от перед Кінгом постав вибір, дуже простий і невибагливий: або до розумних, або до популярних.
Адже, пояснював редактор, кожен автор має свою нішу і свій упізнаваний читачем «профіль». «Керрі» водночас була романом проблемним і фантастичним. Від наступної книги залежало, яким саме письменником вважатимуть Кінга. Точніше, як його позиціонуватиме видавець. Бо, зрештою, видавцеві значно вигідніше працювати із передбачуваним автором, навколо книжок якого формується своя, «підгодована» читацька аудиторія.
Після «Керрі» Кінг надіслав редакторові одразу два рукописи. Один називався «Блейз» і був присвячений розумово відсталому громилі, котрий викрав дитя, а потім несподівано всією душею полюбив його. Інший — «Друге пришестя» — розповідав про вампірів, які захопили містечко у штаті Мен. Врешті, «Друге пришестя» вийшло під назвою «Салемова доля» (Salem’s Lot, 1975), а «Блейз» (Blaze, 2007) побачив світ тридцять три роки по тому. І був підписаний псевдонімом «Річард Бахман»…
Тож фактично вже від початку своєї літературної кар’єри Кінг вимушений був роздвоїтися. Пізніше він стверджував, що псевдонім узяв задля того, щоб упевнитися, наскільки на продаж книжок впливає його — на той час досить відоме — ім’я. Але правда полягає в тому, що перша книжка, підписана Річардом Бахманом, — роман «Лють» (Rage, 1977), — вийшла друком на самому початку його кар’єри. І писав Бахман книжки, які в основному фантастикою не були.
* * *
Власне, і у своїй основній іпостасі Кінг завжди намагався вийти за межі простої розважальної літератури. По суті, він створив власний «жанр». Нині це не для всіх очевидно, але ж саме Кінг зумів поєднати характерні для західної масової культури образи та сюжети із глибоким психологізмом характерів та соціальною проблематикою. Він, як і чимало його однолітків, виріс на так званих трешевих фільмах. У стрічках цих з’являлися вампіри, гігантські богомоли, іншопланетні загарбники, вовкулаки, зомбі… Навколо них, власне, й розгортався весь сюжет. Прості історії викликали прості глядацькі реакції. Поступово виникала така собі субкультура, що мала шалену популярність у підлітків.
Кінг був серед тих, хто нею захоплювався — але, вирісши, він спробував у власних творах ускладнити образний ряд. Він переселив картонні жахливчики із картонних же декорацій у цілком впізнаваний, живий американський пейзаж. Спробував показати, що найстрашніше — не бабай у шафі, а твій сумирний сусід… або, навіть, — ти сам.
Більше того — саме Кінг був одним із тих, хто намагався довести широкому загалові, що розважальний жанр може — і мусить! — не тільки розважати. Що жанрові письменники здатні говорити на серйозні теми.
Довести це він міг лише одним-єдиним чином: на власному прикладі.
Звичайно, далеко не в усіх своїх творах Кінг заглиблювався у психологію персонажів, інколи його більше цікавили несподівані ситуації, яскравий сюжет. Він любив — і любить — вдаватися до натуралістичних описів, шокувати читача табуйованими темами та відвертими сценами. Але помітно й те, що все-таки в своїх найкращих творах Кінг виступає як людина з чіткими морально-етичними установками, сформованим світоглядом і розумінням, що і навіщо він пише.
Іронія долі полягає в тому, що маятник хитнувся у зворотній бік — і щойно Кінг досяг популярності, закони ринку спростили його. Видавці акцентували увагу саме на хоррорній складовій його книжок, кіношники екранізували його твори переважно в традиції того ж таки трешу…
Цікаво, що на пострадянському просторі імідж Кінга сформувався завдяки розмаїттю жахливих (в усіх сенсах) обкладинок і тим-таки відеосалонам, у якому крутили «Цвинтар дамашніх улублинцєв» і «Дітей кукурудзи». І це при тому, що перші публікації Кінга в СРСР позиціонувалися як наукова фантастика або й узагалі як серйозна проза.
Нагадаємо: це були оповідання «Поле бою/Сражение» (Battleground, 1972; рос. — 1981, журнал «Юный техник»; укр. — 1986, збірка «У сріблястій місячній імлі»), повісті «Туман» (The Mist, 1980; рос. — «Вокруг света», 1988) та «Баллада о гибкой пуле» (The Ballad of the Flexible Bullet, 1984; рос. — журнал «Смена», 1988), роман «Мертва зона/Мёртвая зона» (The Dead Zone, 1979; рос. — журнал «Иностранная литература», 1984; укр. — вид-во «Дніпро», 1988).
Після розпаду СРСР Кінга у нас видавали так само жахливо. Російською його книжки досі виходять під лейблом «знаного короля жахів», у перекладах переважно неповних, датованих іще дев’яностими (Детальніше див.тут: http://fantlab.ru/article704). Натомість українською його почали системно перекладати тільки із середини двотисячних. Ранні романи «Безсоння» (укр. — 2008) та «Сяйво» (укр. — 2010) вийшли у «Фоліо» — з недбалим колажним оформленням, що, знову ж, натякає на їхню приналежність до літератури жахів. А от новіші книги, починаючи із «Зони покриття» (Cell, 2006) виходять у «Клубі сімейного дозвілля», там же було повністю видано цикл «Темна вежа». Тут видавець наслідує взірці західного оформлення — подеколи не орієнтованого лише на «жахолюбів».
І це тішить, адже останні 10-15 років Кінг упевнено дрейфує чимдалі від суто сенсаційної прози до прози актуальної та проблемної. Здається, остаточний перелом відбувся в 1999 році — коли Кінг отримав серйозні травми в автокатастрофі. Книжки, створені ним після одужання, доволі чітко демонструють, наскільки складно було авторові знову «знайти себе». Тексти цього періоду наче ілюструють своєрідну письменницьку метаморфозу. З одного боку, це спроби зіграти на вже знайомому полі, залучити звичний антураж та впізнавані, улюблені Постійним Читачем теми. Спроби, додамо, загалом не дуже успішні: «Той, хто ловить сни» (Dreamcatcher, 2001), «З «бьюїку-8»» (From a Buick 8, 2002), «Зона покриття» (Cell, 2006), — все це романи по-своєму цікаві, але ж ніяк не знакові. Матеріал уже відпрацьовано, і автор це наче сам відчуває.
Натомість якраз у цей період Кінг створює «Історію Лізі» (Lisey’s Story, 2006), «Острів Думу» (Duma Key, 2008), збірку оповідань «Коли впаде темрява» (Just after suset, 2008). І поступово складається враження, що письменнику, який уже розміняв сьомий десяток років, не дуже цікаві всі ці вампіри та іншопланетяни, навіть як така собі жива метафора. Залишається чи остаточно перейти до мейнстріму, чи знайти для звичних інструментів (тих-таки вампірів та іншопланетян) нове застосування. Перше — простіше, друге — значно цікавіше.
Кращі сторінки того ж «Острова Думи» — це історія людини, яка вціліла після катастрофи та змушена була почати життя з нового рядка. Поки він б’ється з болем і власним каліцтвом, знайомиться із сусідами та осягає мистецтво живопису, — відірватися від книги неможливо. Щойно на горизонті з’являється чергова «зла сутність» і герой починає з нею битися, — Кінг переходить на скоромовку та самоповтори.
Гармонійнішою в цьому сенсі стала «Історія Лізі». Роман присвячений тому, з чого, власне, народжуються художні тексти — та й узагалі якою ціною можна досягти письменницького успіху. Ця книжка водночас про кохання і про творчість, і тут у прозі Кінга помітно звучать нехарактерні для нього ліричні мотиви. Як не дивно, деякі постійні читачі Кінга не сприйняли «Історію Лізі»: мовляв, надто затягнута та надміру мелодраматична. Але ж насправді, як нам здається, причина в іншому. Якщо ранній Кінг брав переважно динамічним сюжетом, яскравими персонажами й умінням зачіпати гострі соціальні проблеми, — в його пізніших творах набагато більше звичайної житейської мудрості. І хоча письменник досі любить здивувати, а то й шокувати читача, він дедалі рідше робить це просто задля влучного слівця. Він воліє говорити на теми, які, можливо, ще не цікаві молодому читачеві. Налаштований на саспенс та екнш, той інколи просто губиться. Як наслідок — не зауважує найголовнішого і читає начебто зовсім іншу, простішу книжку.
Найяскравіший приклад такого спрощеного прочитання — грубезна цеглина «Під Куполом» (Under the Dome, 2009).
* * *
На перший погляд, маємо, хоч це й дивно, типове «повторення засвоєного». Кінг видобув із архівів початий, але так свого часу і не завершений роман «Канібали» і начебто розіграв уже звичну схему. Перед нами містечко Честер Мілл, яке із незрозумілих причин виявляється ізольованим від зовнішнього світу. Це — один із улюблених прийомів Кінга: накрити мешканців такого містечка «ковпаком» та поставити перед жорстоким, безкомпромісним вибором. Завдання при цьому автор розв’язує різні. Скажімо, в «Необхідних речах» (Needful Things, 1991) Кінг добряче пройшовся по суспільству нескінченого споживання, у «Бурі століття» (Storm of the Century, 1999) показав, як швидко люди готові піддатися моральному релятивізму. У «Безнадії» (Desperation, 1996), «Томінокерах» (The Tommyknockers, 1987), «Тумані» та інших романах і повістях він знову й знову експерементував з ізольованими соціумами — іноді роблячи акцент на пригодах як таких, іноді — на соціальній сатирі.
«Під Куполом» побудований за тією ж схемою — але написаний автором незрівнянно мудрішим. У тисячасторінковому томі є принаймні три смислові пласти, для Кінга, очевидно, однаково важливі.
Перший розпізнається найлегше. Купол є метафорою того світу, в якому всі ми живемо. І в цьому сенсі неважливо, звідки взагалі взявся над містечком невидимий Купол.
«Від самого початку, — зізнавався Кінг, — я сприймав працю над романом як можливість поговорити про серйозні екологічні проблеми, з якими всі ми стикаємось у сучасному світі. По суті, всі ми живемо під куполом. […] Всі ми — це блакитна планета на задвірках галактики, і досі супутники, зонди, знімки телескопу «Хаббл» підтверджують те, що ми самотні у всесвіті. Не існує нікого і нічого, що так чи інакше скидалося на нас. Час уже прийти до висновків, що ми залишені напризволяще і нам доведеться із цим примиритися. Ми під куполом. Всі ми».
Але містечко Честер Мілл, щойно воно лишається ізольованим від зовнішнього світу, — одразу опиняється під владою кількох корумпованих можновладців. Саме вони стрімко вичерпують наявні ресурси, провокують конфлікти і, зрештою, призводять до локальної катастрофи.
«Я, — каже Кінг, — був розгніваний через некомпетентність. Я, звісно, сповідую ліві погляди. Не вважаю, що існували причини, які би виправдовували війну в Іраку. І з часом стало ясно, що внаслідок подій 11 вересня адміністрація Буша поводилася, наче сердите хлопча, яке крокує вулицею і, оскільки не здатне знайти того лобура, який його віддубасив, роззирається навсібіч та кидається на першого-ліпшого підозрілого. Іноді біля керма стають категорично не ті люди — і саме тоді, коли вам до зарізу потрібні саме «ті». У книжці є кілька таких хлопців.
Коли я почав працювати над нею, я сказав собі: «Я хочу використати схему стосунків «Буш-Чейні» в ситуації з людьми, які керують цим містом». ЯК наслідок — маємо Джима Ренні, головного руйнівника спокою. І я додав також іншого хлопця, Енді Сандерса. Він не є активним носієм зла, радше просто некомпетентною людиною — такою, яким я завжди собі уявляв Джорджа У. Буша. Мені сподобалася думка взяти цю парочку, Буша та Чейні, і зменшити масштаби їхньої діяльності до розмірів містечка. Остання адміністрація цікавила мене з тих причин, що цих двох високопосадовців супроводжували дві речі: атмосфера непримеренної, доктринальної релігійності та, водночас, — неймовірна некомпетентність. На мою думку, в цьому є певний чорний гумор. Тож у якомусь сенсі «Під Куполом» — це «Принцип Пітера» (положення, сформульоване та обґрунтоване в одноіменній праці Лоуренса Пітера. Звучить наступним чином: «В ієрархічній системі будь-який працівник піднімається до рівня власної некомпетентності». Кінг, одначе, має на увазі одноіменний серіал, що виходив на каналі ВВС (перший сезон — 1997, другий — 2000 рр.)) у апокаліптичній версії» ( Див. Time. November 9, 2009 — тут і тут).
Ці політичні алюзії в романі є очевидними, але напрочуд мала кількість читачів на теренах колишнього СРСР змогла їх розпізнати. І головна причина цього, як на мене, криється у тому, що за останні років п’ятнадцять ставлення до «жанру» на пострадянському просторі сильно змінилося. Якщо колись фантастику сприймали як соціально значущу літературу, що зачіпала актуальні та гострі проблеми, — нині це переважно розважальні тексти. По суті, за останні роки ми спостерігаємо, як змінюється сприйняття самого терміну «фантастика». Читач апріорі налаштовується на те, що виданий під цією «маркою» текст є неглибоким, спрощеним, а головне — неактуальним. Поодинокі виключення із правила самі автори та/чи видавці намагаються позиціонувати як _не_фантастику.
Власне, як пам’ятаємо, з цією ж проблемою стикнувся сам Кінг на початку своєї кар’єри. Тільки він обрав інший шлях і, проламавши жанровий «купол», привніс до усталених сюжетних і антуражних схем нові теми та нову проблематику.
* * *
Зауважимо, одначе: в романі «Під Куполом» є принаймні ще один ідейний рівень — і саме він уже безпосередньо пов’язаний із появою Купола. Виявляється, що той створили іншопланетні дітлахи, причому для них усе, що відбувається, — лише гра.
З погляду жанрових очікувань — не найоригінальніший сюжетний хід. Чимало читачів дорікало Кінгу, мовляв, міг би вигадати щось цікавіше. Але ж суть у тому, що для нього тут іншопланетяни самі по собі мало важать.
Кінг говорить про природу співчуття. І тут ключовими є два епізоди. В одному з них Джулія Шамвей, власниця та редакторка місцевої газети, згадує дитинство. Джулія була підлизою і донощицею, і зрештою однокласники вирішили її побити. Крім того, вони зірвали з неї слакси та закинули на дах. І коли маленька, побита, позбавлена відчуття власної гідності дівчинка благала, щоби їй допомогли, на неї дивилися, як на порожнє місце. Як на комаху. А потім — коли уже і вмовляти перестала, — одна із тих, хто бив, зняла свій старий мішкуватий світер. «Вона накинула його на мене і сказала: «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня».
До цього самого епізоду Кінг повертається у фіналі.
«— Вона [_іншопланетна дівчинка. — ВП_] сказала слова, які мені колись сказала Кейла: «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня».
— Вона мала на увазі коричневий светр?
Вона знову взяла його за руку:
— Ні, наші життя. Наші маленькі життя.
Він обдумав почуте:
— Якщо вона зробила вам такий дарунок, то користуймося.
[…] Вони поверталися в світ разом, ішли й несли на собі отримані ними дарунки: просто свої життя.
Сором — це не любов, міркував собі Барбі… але якщо ти дитина і ти даруєш комусь голому свій одяг — це вже крок у правильному напрямі».
Як бачимо, ключовою зв’язкою між трьома ланками: історією зі светром — фразою дівчинки — і фінальним «несли на собі отримані ними дарунки» Кінг чітко прописує головну морально-етичну ідею твору. Адже роман «Під Куполом» — зокрема й про взаєморозуміння, про співчуття та переживання. Про те, що чуже нам і набагато розвинутіше, ніж інші люди, створіння здатне на те, чого інколи саме людям і бракує, — воно може відчувати сором за свої вчинки.
Тема співчуття (як і його антитеза — байдужості) звучить у всьому романі. Це і ставлення одне до одного тих, хто опинився під Куполом, і ставлення до них людей іззовні. Ситуацію з іншопланетянами віддзеркалює епізод на початку книжки — де син Джима Ренні спалює під збільшувальним склом мурах; наприкінці автор порівнює уже людей із мурашками, за якими спостерігають іншопланетні дітлахи…
Кінг пише про те, що за останні десять років — після трагедії 11 вересня — виявилося надзвичайно актуальним для його співвітчизників. Про ставленння до абсолютно чужих тобі людей, які опинилися у великій біді. Про те, як швидко будь-яке суспільство за умов байдужості та непрофесійності його ватажків перетворюється на диктатуру — і зрештою рано чи пізно гине.
Все інше — спецефекти, аж ніяк не сутність.
Але для того, щоб таке сприйняття фантастики стало для читачів нормою, здається, час уже нарешті виламуватися за межі власного «жанрового» куполу, який наріс за останні роки. Завдяки зусиллям письменників, видавців та читачів стінки в цього купола міцні та непрозорі, дихати під ним дедалі важче.
Але вибір, зрештою, дуже простий і невибагливий. Або остаточно деградувати, або зруйнувати купол і всім вийти назовні.
