Переборхес недоеко, або Повна бочка прецлів

Від редакції. Роман Юрія Винничука «Танґо смерті» — поза сумнівом, найочікуваніша й та найбільш обговорювана книжка року, що минає. Відгуки критиків мають дуже широку амплітуду й коливаються від захопливо-схвальних до різко негативних. «ЛітАкцент» пропонував уже дві рецензії на роман: Євгена Стасіневича «Певно, найкращий роман останніх років» та Ігоря Котика «”Танґо смерті” як загроза державній безпеці». Нині ж свій погляд на роман презентує нам Андрій Дрозда — погляд найбільш строгий і прискіпливий.   

Цей роман уже зібрав зо дві пригорщі компліментів, тож почуваюся вільним критикувати. Також «Танґо смерті» претендує щонайменше на дві літературні відзнаки цього року – Книга року BBC та ЛітАкцент Року, тому відчуваю додаткову відповідальність за свої слова. І все ж це один із тих випадків, коли промовчати не можна, тим паче, що дещо вже було сказано. «Про нього ми ще не раз почуємо в цьому літературному сезоні», – напророчив один із перших рецензентів роману Євген Стасіневич, і його пророцтво здійснюється на всі сто.

Зізнаюся, що до написання цієї статті мене спонукали численні захоплені відгуки про новий роман Юрія Винничука і водночас відсутність у тих відгуках уважного аналізу тексту. Адже при прочитанні «Танґо смерті» в літературного критика мала б виникнути ціла лавина запитань. Я озвучу лише найважливіші з них, і прошу сприймати їх не як риторичні запитання, а як запрошення до дискусії навколо тексту.

Мабуть, почну з «міфу Львова» в цьому романі: у відгуках я зустрічав формулювання на кшталт «Винничук створив міф давнього Львова», «розкішно відтворена життєва стилістика цього міста» etc. Немає сумнівів, що письменник має беззастережне право на створення свого світу в художньому тексті, проте коли йдеться про драматичний період в історії Європи, то виникає бажання зіставити текст із важливими фактами минулого. Заздалегідь перепрошую за цей історичний екскурс.

Отож, у романі «Танґо смерті» йдеться про Львів 1920–30-х років. Що відомо нам про той час в історії Львова? Впродовж тих двох десятиліть Львів та східна Галичина входили до складу Польської республіки. Поляки здобули Львів у ході дворічної польсько-української війни, що розпочалася в листопаді 1918 року після того, як українці проголосили свою владу в місті, що набуло статусу столиці ЗУНР. Повстання проти української влади у Львові підняли студенти та гімназисти – «Орлята», яких у Польщі вважають національними героями. Бої за Львів тривали приблизно двадцять днів, а після того, як польські війська встановили контроль над містом, там три дні відбувалися єврейські погроми, під час яких було спалено три синагоги та вбито десятки людей. Надалі поляки послідовно й жорстко утверджували свою владу в місті. Зокрема, українським студентам було заборонено навчатися в університеті. Викладачі та студенти таємного українського університету, який існував у Львові з 1921 по 1925 роки, страждали від арештів та переслідувань із боку польської влади. Утисків зазнавали і львівські студенти-євреї (із доступних в Інтернет-мережі джерел раджу прочитати статтю Климентія Федевича «Українці і політичний терор у Польщі в 1920-1939 роках»). 1930 року польський уряд розпочав політику пацифікації – насильницьких акцій та репресій проти українського населення Галичини. Таке рішення активізувало радикальний спротив ОУН: було вбито кількох відомих польських політиків, зокрема, й міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького.

У репортажній літературі 1920-х років знаходимо свідчення напруги між львівськими поляками та українцями. Зокрема, Альфред Дьоблін 1925 року в книжці «Подорож Польщею» пише: «Жвавим західно-модерним середньовеликим містом здається Львів, діловитість і мир панують на його вулицях. Раптом я натрапляю на дивні речі. Місто перебуває в руках двох запеклих суперників. На задньому плані і в підспідді нуртують ворожість і насильство… Війна неприхована і таємна – гірша, ніж та, яку вела Ірландія проти Англії. […] Український народ живе розшматований між росіянами та поляками, і немає спокою. Розмовляю з чоловіками в місті. Маю враження потаємної, але жахливо інтенсивної боротьби між народами. […] В місті є українська преса… Я беру до рук газету, ціла шпальта порожня. Замість редакційної статті – біла пляма; цензура, як на війні. Порожня шпальта, зате яка красномовна. Вони симпатизують німецькості та Німеччині. Проте страшна, сліпа, тупа, звіряча ненависть проти поляків бризкає з багатьох. Мені здається, прості люди радше відчувають спокійну чужинність щодо поляків. Освічені мають відчуття пригніченої нації; намагаються прокинути національне почуття культурними заходами. Я не можу перевірити нічого з того, що мені оповідають. […] Під час львівського погрому замордували 70 євреїв, сплюндрували та спопелили чимало єврейських осель. Євреї не брали участі у з’ясовуванні стосунків, не втручалися в польсько-українські дебати. Вони припускають, що їм так чи інак було б кепсько. Мені кажуть, вони утрималися. Якраз через це про них з обох боків, польського й українського, поширюють страшливі, сповнені ненависті і загроз небилиці. Перемігши, поляки тільки роздмухали цю ненависть. Війна ще в пам’яті, і що десятки разів робили війська з цивільним населенням, яке наважувалося мати симпатії, те вчинили поляки. […] Так вони живуть, три народи у Львові, поруч: поляки – пануючи над містом, уважні, життєрадісні господарі; євреї – багатоликі, самозаглиблені, обачно-недовірливі, чинячи опір, жваві, прокинувшись до життя; українці, невидимі, мовчазні тут і там, обережні, гнівливі, небезпечні, сумні, сповнені духу бунтарства і заколотництва» (Цит. за: Гаврилів Т. Дві мандрівки в одне місто). Водночас Йозеф Рот – автор, відомий ностальгійними мотивами щодо імперії Габсбурґів, – в есеї 1924 року «Лемберг. Місто» описує Львів у м’якших інтонаціях, акцентуючи увагу на побуті містян та житті львівської вулиці, проте не оминає й проблеми політичного протистояння: «Після розвалу за це місто боролися поляки й українці, у листопаді містом прокотилися погроми. Та й сьогодні Лемберг нагадує «табір». […] Цій багатомовності протистоїть поновлена і певним чином закріплена останніми історичними подіями польська національна свідомість – і даремно. Молоді та малі нації чутливі» (Рот Й. Есеї / З нім. перекл.. Ю. Буряк // Кур’єр Кривбасу. – 2011. – №258-259. – С. 180). Львів, який описує Рот, далекий від ідилії, проте «гарячою точкою» його не назвеш – мирне східноєвропейське місто. Рот дивиться на нього очима рояліста – відшукує ще незатерті сліди колишньої імперії, і не передчуває жодної катастрофи: «Біля театру, що обмежує вулицю знизу, люди говорять на ідиші. У тому місці завжди говорять на ідиші. І, напевно, ніколи не перейдуть на іншу мову» (Рот Й. Есеї / З нім. перекл.. Ю. Буряк // Кур’єр Кривбасу. – 2011. – №258-259. – С. 180). А ось Львів із текстів Дьобліна нагадує порохову бочку, що може вибухнути від першої ж іскри. Проте місто, яке виникає в романі «Танґо смерті», цілковито інше – немов би не було ні війни, ні погромів, ні репресій. Єдиний розділ роману, що розповідає про підготовку та виконання ОУНівцями атентату інспектора поліції Лукомського, зроблено в улюбленому для Винничука гумористичному ключі. Під час презентації роману 2 листопада у львівській «Книгарні Є» на запитання модератора зустрічі Ігоря Котика щодо ідеалізованого життя міжвоєнного міста, Юрій Винничук навзаєм поцікавився, як міг бути Львів розділеним, якщо Франко пиячив із польськими письменниками. Мене розсмішила така відповідь письменника, адже пересмикування подій особистого життя Івана Франка не є достатньою підставою для висновків, які робить Юрій Винничук. Особливо, якщо пам’ятати, що Франко помер у 1916 році, і до Львова 1920-30-х, змальованого в романі, не має стосунку.

На мою думку, Юрій Винничук у новій книзі взагалі мало дбає про правдоподібність своїх персонажів, логіку їхнього мислення чи мотивацію вчинків. Ідилічна дружба чотирьох друзів: єврея, німця, поляка та українця видається настільки неймовірною, що чимало читачів «Танґо смерті» беззастережно повірили в неї – що більша вигадка, то легше в неї повірити. Читачі прийняли також історію батьків, розстріляних під Базаром. Байдуже, що вибір цих чоловіків воювати в армії УНР ніяк не позначився на світогляді їхніх синів. «Усі вони згинули за Україну, але чим для них була Україна? На це ніхто відповіді не мав», – зізнається Орест Барбарика на перших сторінках роману, а далі погоджується на цей стан невизначеності. Схоже, що для жодного з чотирьох друзів: єврея Йоська, німця Вольфа, поляка Яська та українця Ореста – питання вибору ідентичності не постає взагалі. Автор визначив їх насамперед як мешканців свого уявного міста – «міфологізованого» Львова. Тому наприкінці роману вибір хлопців приєднатися до УПА виглядає вимушеним, ситуативним і навіть дещо випадковим. Драма вибору ідентичності, що могла б стати потужною лінією роману залишається білою плямою, і це можна вважати суттєвим промахом автора. У тексті також можна знайти, на перший погляд дрібні, проте насправді показові «ляпи» – слова Ореста Барбарики про те, що друзі «мали аж три Різдва і три Великодні – католицький, греко-католицький і жидівський – і залюбки гостювали одні в одних». На жаль, я не можу повірити в існування єврейського Різдва, поки про це не напишуть статтю у Вікіпедії. Можливо, йдеться про свято Хануки – тут можна лише здогадуватися.

На мій погляд, такі епізоди виникають у романі з тієї причини, що автор, створюючи лінію оповіді про міжвоєнний Львів, усе ж ігнорує історичні факти цієї доби. Замість однієї крайності, «порохової бочки», Юрій Винничук створює власну «бочку» – повну конфітурів, кнедлів, прецлів, струдлів і шпондерків. Це саме той конфітурно-кнедлево-прецлево-струдлево-шпондерковий Львів, який щоденно з неабияким успіхом продають туристам. Саме той Львів, що «пахне кавою», що святкує День Пампуха чи День Батяра. Звісно, зі справжнім Львовом він має небагато спільного, зате добре продається. Під час читання якогось із розділів «Танґо смерті» у мене виникла думка, що Юрію Винничукові не варто було так старатися, витворюючи «атмосферу» тогочасного міста. Замість цього можна було написати книгу «Смаколики Львова», що чудово вписалася б у тематичний ряд інших книжок його ж авторства: «Легенди Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави».

Якщо уважно проаналізувати композицію оповідної лінії Ореста Барбарики, яка стосується міжвоєнного Львова, то побачимо, що аж п’ять розділів сюжетної зав’язки присвячені описові місцевих базарів, вулиць, кнайп, переказуванню відомих байок, бувальщин та гуморесок. Ближче до кінця книжки автор повертається до цієї стилістики, коли розповідає польські анекдоти про червоноармійців у Львові: «Нє єст Хмєльніцкі, алє Собєскі!» – «Ну канєшна, савєтскій Хмєльніцкій, савєтскій. У нас всьо савєтскає». У деяких моментах Винничук не гребує опускатися до «сортирного» гумору, як в епізодах із радянськими офіцерами, що мили голову в унітазі чи в сцені з викладачем івриту, якому хлопчаки підсипали проносного, а потім замкнули туалет.

Проте віддаю належне авторові роману – комедійні інтонації вдаються йому найкраще з усього. В деяких епізодах Юрій Винничук майже досягає трагікомічного ефекту рівня «Пригод бравого солдата Швейка». Маю на увазі допит Ореста в польському комісаріаті. Проте далеко не завжди авторові вдається втримати потрібну інтонацію і не заступити за естетичну чи етичну межу. Винничук усе ж зловживає своїм гумористичним талантом у цьому романі, створюючи галерею ексцентричних персонажів та описуючи кумедні ситуації, в які вони потрапляють. Про те, що сюжет усе ж неухильно наближається до трагічної розв’язки, автор згадує аж у третьому з кінця розділі (розділ Х), в якому Орест і Ясь потрапляють до тюрми Бригідки. Нарешті оповідач переходить на серйозну інтонацію, описуючи звірства «визволителів», страхітливі картини замордованих у тюрмах Львова. Проте Винничук не був би Винничуком, якби в останньому розділі щоденника Ореста Барбарики не влаштував провокації – йдеться про опис єврейського погрому 1941 року:

«Чутка, про яку нам сповістила Фейґа підтвердилася: цілі зграї вуличного шумовиння кинулися до шляхетної праці – лупцювати жидів, били усі – і українці, й поляки – били, бо мусили бити, бо мусили вилити свою лють до більшовиків, відплатити комусь за свої страждання, за свої муки, за смерть своїх рідних, а що преса за німецькою вказівкою підказала, хто саме винен у всіх більшовицьких злочинах, то тепер це скидалося ледь не на святий обов’язок. Вулицями літали розпатлані жінки, з яких поздирали одяг, дерли на них усе, навіть майтки здирали і змушували бігти голими, німці сміялися і знімкували, то й справді було кумедне видовище, безліч львів’ян висипало на вулиці, повисовувало голови з вікон і любувалися тією захопливою картиною. Хтось кричав із вікна:

– Та шо ви ду хулєри роздягаєте самих старих порхавок? Ану яку молодицю розберіть! Або яку дівку, жиби ся подивити було на шо!

Дуже скоро з’ясувалося, що лупцювали здебільша тих жидів, які були не місцеві, а прибули до Львова разом із визволителями й отримали помешкання у центрі Львова, їх з особливим натхненням волокли на вулицю і зганяли свою лють, особливо шаленіли ті, кого змусили переселитися на околиці, вони силоміць викидали зі своїх помешкань «савєцкіх служащіх» і гнали палицями, як блудних псів. А що тими «служащіми» були літні люди, то й не було серед них дівчат на справедливе обурення окремих естетів», за Винничуком.

Цей огидний, ганебний фрагмент роману, який нібито присвячено темам Голокосту та історичної пам’яті Львова, перекреслює всі потуги конструювання «картини епохи», яких докладав Юрій Винничук у попередніх розділах книги. Оповідач не просто виправдовує побиття та знущання над людьми, а й насолоджується цим видовищем, стилістика оповіді в цьому епізоді є неприховано маркованою: «кинулись до шляхетної праці», «били, бо мусили бити», «скидалося ледь не на святий обов’язок», «то й справді було кумедне видовище», «любувалися тією захопливою картиною», «лупцювали здебільша тих жидів, які були не місцеві», «справедливе обурення окремих естетів». Можна припустити, що глузливі інтонації насправді зумовлені сарказмом щодо погромників, утім ця версія виглядає малоймовірною, оскільки оповідачем тут виступає Орест Барбарика, який із дитинства товаришує з євреєм Йосипом Мількером й одружується з єврейкою-сіоністкою Лією. Очевидно, персонаж у цьому фрагменті виступає функцією для висловлення позиції автора, і на презентації «Танґо смерті» Юрій Винничук підтвердив мої припущення. Письменник заявив, що порівняно з реаліями концентраційних таборів, у ході погромів нічого страшного не відбувалося, що на фотографіях видно лише оголених або ж напівроздягнених жінок, які кудись біжать або лежать на вулиці. Те, що жінок били палицями, виривали їм волосся та всіляко принижували, мабуть, не видається авторові «Танґо смерті» ані жахливим, ані ганебним. Що ж, після своїх коментарів Юрій Винничук просто таки заслужив на те, щоб увійти до когорти найвидатніших письменників-гуманістів Західної цивілізації! Проте він вирішив не зупинятися на сказаному і продовжив говорити. На думку пана Юрія, погромники не могли бути українцями, позаяк обличчя на фотографіях не українські. Ще один аргумент письменника: в спогадах та інших документах, що засвідчують участь у погромах українців, можна знайти епізоди, в яких погромники кричать до євреїв: «Jude! Jude!». Українці, з погляду Винничука, цього не могли робити, оскільки це німецьке слово. Отож, за словами пана Юрія, на вулицях Львова влітку 1941 року євреїв били поляки, які маскувалися під українців за допомогою синьо-жовтих пасків. На щастя, Юрій Винничук викрив польський підступ, проте відкритим залишається питання, чому в тексті його роману написано: «били усі – і українці, й поляки». Чому при цьому вигукували німецькі слова? Чому на фотографіях знущаються і з молодих жінок, всупереч тексту «Танґо смерті»? Можливо, на майбутнє Юрієві Винничуку все ж слід «зліпити» більш переконливе пояснення щодо цього епізоду в романі?

Я переповідаю зараз усі ці Винничукові нісенітниці з однією метою – довести, що провокативний епізод погрому з’явився саме в такому вигляді в романі «Танґо смерті» не випадково. Юрій Винничук насправді хитра бестія — можливо, він навіть написав про себе гасло у своїй енциклопедії «Книга бестій» 2003 року (будь-ласка, перевірте, якщо вона у Вас є). Гадаю, він усвідомлював, яку реакцію може викликати така сцена в читачів. Ця реакція має потенціал перерости в публічний скандал: згадаймо хоча б звинувачення на адресу Василя Шкляра в створенні антисемітських епізодів роману «Чорний ворон». Та скандальна ситуація тільки на перший погляд може здатися такою, що виникла випадково, ненавмисне. «Зовнішня спонтанність скандалу ніяк не співвідноситься з його суттю. Скандал структурний, завжди семіотично організований, і являє собою певний осколок однієї системи, що врізається в іншу» (Букс Н. Скандал как механизм культуры // Семиотика скандала. Сборник статей. – М.: Издательство «Европа», 2008. – С. 9. [З рос. перекл. – А. Д.]). Отож скандальна ситуація є рідною стихією «бестій», здатних зіграти на актуальних ідеологічних та культурних конфліктах. Нинішня ситуація навколо визнання українцями своєї вини в акціях Голокосту, безумовно, конфліктна, і Юрій Винничук це добре розуміє. Він створює провокативну лінію свого тексту поступово і послідовно. Наприклад у розділі S зустрічаємо епізод входу до Львова радянських військ після десятиденної героїчної оборони мешканців міста: «до них поривалася екзальтована жидівська молодь з квітами, намагаючись потиснути руки і поцілувати, а декотрі цілували танки й кричали радісно: «Нєх жиє Сталін!», «Нєх жиє Сов’єтскі Союз!», «Нєх жиє Сов’єтська Україна!», хоча декілька днів перед тим, 5 вересня, вони кричали «Нєх жиє Англія!» перед англійським консулятом на Недзялковського, а пан консул навіть вийшов на балькон і хотів щось виголосити, але нагло загуркотіли німецькі літаки, і всі повтікали, а до молоді приєднувалися і літні жиди й теж кричали й махали капелюхами та хустинами, навіть не підозрюючи, що за оцю радісну зустріч своїх визволителів їх будуть нещадно бити на вулицях Львова, звинувативши у всіх смертних гріхах і в цьому також», як пише Винничук. Радісна зустріч радянських військ львівськими євреями справді є історичним фактом, таким самим, як і не менш радісна зустріч «визволителів» українцями Галичини, які повірили радянській пропаганді про воз’єднання України. Проте Юрій Винничук у своєму романі про реакцію українців воліє мовчати, адже цей факт руйнує створені опозиції «добрі/погані», «винні/невинні» і розмиває ідилічну картину спільноти львів’ян, єдиної і в радості, і в горі. Маю припущення, що деякі необізнані з історією міжвоєнного Львова читачі були спантеличені цією сценою за участі львівських євреїв у тексті «Танґо смерті». Адже якою може бути мотивація людей, які ще вчора жили в гармонії та мирі із сусідами, а нині вітають окупацію міста чужою армією? Проте, окрім таких читачів, очевидно, були й інші – ті, що бездумно «проковтнули» маніпуляцію автора.

На мій погляд, позиція Юрія Винничука – перекладання вини на когось іншого – не приносить українцям нічого, крім шкоди. Коли пан Юрій заявляє, що українці не вчиняли таких злочинів щодо євреїв, як, наприклад, поляки в Єдвабному, хочеться хіба що додати: «З часів Гайдамаччини». Невже потрібно порівнювати масштаб злочинів та кількість жертв? Відмінністю між польською та українською позицією щодо Голокосту добре прокоментував історик Ярослав Грицак: «Попри гострий характер польської дискусії, поляки назагал добре вив’язалися з цієї дискусії. Це засвідчила, серед іншого, у травні 2001 року масова церемонія, під час якої сотня польських єпископів на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом від імени усього польського суспільства попросила вибачення за злочини, учинені в Єдвабному та інших містах. Українцям, на відміну від поляків, буде важче визнати, що їхні предки в час війни були не лише жертвами, а й злочинцями. Хоча би тому, що вони дуже поділені в ставленні до війни […] Читання Деака (Іштван Деак – автор книги «Есеї про гітлерівську Європу», –А. Д.) допомагає зрозуміти два контпродуктивні підходи в дискусіях про Голокост. Перший полягає у повному запереченні причетности своєї нації до винищення євреїв і перекладання відповідальности, у кращому разі, на «злочинні елементи» чи неконтрольоване ніким «шумовиння». Такий підхід не підтверджений історичними фактами: кожна нація, що опинилася в «Гітлерівській Європі», дарма – як жертва чи союзник, готова була скористатися з цього, щоб позбутися «чужих», передусім євреїв. Можна сперечатися щодо міри причетності до Голокосту – не можна заперечувати цієї причетності взагалі. Другий контрпродуктивний підхід полягає в пастці власної праведности, в яку впадає той чи той учасник дискусії, і з цієї позиції пробує критикувати своїх опонентів. […] Якщо відкинути ці дві крайності – заперечення та праведність – маємо широке поле для сенсовних дискусій та формули «вибачаємо та просимо пробачення» (Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності. – К.: Грані-Т, 2008. – С. 134-135).

Щодо іншої сюжетної лінії «Танґо смерті», де центральним персонажем є професор Мирко Ярош, зізнаюся, що залишив цю частину роману на маргінесі своєї рецензії не випадково. Історія життя Яроша, порівняно з яскравими пригодами інтернаціональної четвірки з тридцятих років, виглядає прісною й нецікавою, і якби не згадка про повну конфітурів та інших смаколиків спіжарку тети Люції, та ще не дві сцени орального сексу зі студентками, то двигун оповіді в якийсь момент просто збився би на холості оберти, а далі й зовсім заглух. На жаль, поява нових персонажів, на кшталт письменника Андрія Куркова чи полковника СБУ Книша, не оживляють цієї відверто коматозної лінії сюжету, хіба що затягують його розв’язку. Деякі розділи мені видаються цілком порожніми, наприклад, 4, 8, 15, 18, 20, 21, 22, 28, 29, 30. А разом вони становлять приблизно третину обсягу історії професора Яроша. Інформацію цих розділів можна було би легко з’єднати зі значущими частинами тексту чи упустити взагалі. Читання віршів середньовічного поета Люцилія – спроба автора «дотягнутися» до Еко, на мою думку, теж не працює. І взагалі, титул «українського Еко з нотками Борхеса» на адресу Юрія Винничука я вважаю дуже сумнівним компліментом. Я навіть чую голос з минулого, який поважно постановляє: «Після роману «Чорна рада» маємо тепер українського Вальтера Скотта». Одне слово: взоруватись, взоруватись і ще раз взоруватись! Звісно, Юрій Винничук після «Танґо смерті» ніяким Умберто Еко не став – ні нашим, ні сусідським. Він залишається тим самим старим-добрим Юрієм Винничуком з усіма його плюсами й мінусами. Звичайно, я помітив ті відчайдушні зусилля автора виставити напоказ усі свої «еко-борхесівські» спроби. У розділі 10 це вже переходить усі межі доброго смаку – професор Ярош та його студентка Данка навперебій обговорюють деталі біографії Борхеса: будинок у якому жив аргентинський письменник, бібліотеку, в якій він працював, жінку, в яку Борхес був закоханий. А вже з наступної сторінки тексту Орест Барбарика йде працювати у львівський Оссолінеум, наукову бібліотеку, що несподівано відкривається йому як нескінченний лабіринт. От і весь Борхес, панове! Витонченість, з якою Винничук запрошує аргентинського класика в свій текст, можна порівняти із вказівником на трасі: «Борхес, направо 3 км». Розділи, дія яких відбувається в бібліотеці, радше виконують функцію ретардації. Там немає й сліду від філософії шедеврів Борхеса «Вавилонської бібліотеки» та «Саду з розгалуженими стежками». Це більше нагадує «країну Див» по-винничуківськи: виникає враження, що зараз вискочить білий кролик, вийме з нагрудної кишені годинника і вигукне: «Як же я забарився! Найсвітліший Цісар чекають!» Особливий інтерес літературознавця може викликати історія з трактатом про дзеркало філософа Де Селбі. Орест Барбарика розповідає, що серед старих книг та фоліантів, випадково знайшов трактат «мало кому відомого, але видатного ученого Де Селбі про дзеркало». Далі йде переказ змісту трактату, що описує незвичайні властивості дзеркал. На перший погляд, маємо справу зі стилізацією під борхесівські містифікації з вигаданими текстами. Проте є «але». Річ у тім, що філософ Де Селбі – це персонаж роману «Третій полісмен» ірландського письменника постмодерніста Фленна О’Браєна, а трактат Де Селбі про дзеркало – фрагмент із цього роману, опублікованого 1967 року, після смерті автора. Чи є в цьому випадку переказ чужого сюжету постмодерним цитуванням, чи це більше схоже на плагіат? На мою думку, якщо цей епізод «Танґо смерті» таки вважати інтертекстуальним прийомом, то доволі примітивним і дешевим. І наступне питання: чи досить увести в свій текст теми втраченого манускрипта та бібліотеки-лабіринта, щоб вважатися місцевим Еко та Борхесом в одному флаконі? Відповідь за Вами, пані й панове.

На завершення скажу, що роман «Танґо смерті» десь на етапі творчого задуму, можливо, й мав шанс стати першим романом про пам’ять, про одну з найбільших світових трагедій ХХ століття, про історію міста, що втратило своє обличчя, а потім довго й болісно шукало та відновлювало його. Проте щось пішло не так, і натомість маємо роман утрачених можливостей.