Від редакції. Нещодавно видання «Huffpost culture»оприлюднило уривок зі статті доктора Рорі Фінніна з Кембриджського університету, в якій він розмірковує про українську літературу. Пропонуємо ознайомитися з міркуванням пана Фінніна.
Вивчення літератури – це, з одного боку, вивчення процесу. Слова, які змовляються, щоб створити незабутній вислів, наголос, що злітає і спадає в поетичному рядку, події, що вибудовуються особливим чином, щоб увиразнити сюжет історії, – ці процеси є sine qua non будь-якого літературного тексту. Вони – іскра для уяви, а також зусиль студентів і вчених, уже цілу вічність.
Однак, якщо зосереджуватися на процесі, на тому, як письменники пишуть і читачі читають, можна прогледіти більш засадниче, навіть банальне чому. Чому ми водимо ручкою по папері й породжуємо уявні сутності для анонімних читачів? Чому ми беремо книжку і піддаємося марнославній вигадці чи ототожнюємо себе з ліричним суб’єктом, якого не існує?
Одна з відповідей така: в писанні або читанні ми шукаємо підтвердження віри в те, що існують інші світи, крім нашого, що ці світи ми можемо уявити й створити; і що в житті, так часто позначеному звичкою і рутиною, завжди можливе щось нове. Це відчуття безмежних можливостей, мабуть, ніколи не виявляється так гостро, ніж тієї миті, коли текст іще не народився, коли метафори, персонажі чи метри ще не стрибають по сторінці, коли письменник готується сказати щось, чого ще ніхто не казав, – і сказати це по-новому.
Я часто думаю про ці моменти, коли викладаю українськомовну літературу, бо століттями писати українською – чи ідиш, чи кримсько-татарською, чи білоруською, – передусім було рішенням зображувати світ по-новому. Особливо після 2-ї половини ХІХ ст.: здебільшого це було заперечення традиції та імперської моди, часто собі ж на шкоду; відмова пристосовуватися до імперської більшості, часто ціною ширшого визнання. Зрештою, письменники на кшталт Олени Теліги, Михайла Коцюбинського чи Миколи Хвильового могли присвятити себе російськомовній літературній кар’єрі; такі автори, як Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич чи Василь Стефаник могли присвятити себе польськомовній літературній кар’єрі. Одначе, з різних причин усі вони зробили вибір висловлюватися часто маргіналізованою, а часом і забороненою мовою. Всі вони прагнули виробити з народної української мову літературну, чутливу й витончену. Як сказав би Мелвілл, вони вірили, що краще зазнати поразки в оригінальності, ніж досягти успіху в наслідуванні.
Візьмімо, приміром, Ольгу Кобилянську* (1863-1942), модерністську письменницю-новаторку, піонерку-феміністку родом із Буковини, – нині західного регіону України. Дочка українця і напівпольки-напівнімкені, родичка знаменитого поета-романтика Захаріаса Вернера, Кобилянська сформувалась як письменниця в переважно німецькомовному інтелектуальному й культурному середовищі. Її літературні взірці – Гете, Гайне, Є. Марлітт. А втім, на початку 1890-х Кобилянська робить, за висловом Лесі Українки, «зважений вибір» писати українською.
Чому? Теорій чимало, й більшість із них покладаються на припущення та посилання на біографію Кобилянської, її кар’єру та ідентичність. Дехто доводить, що вона побачила легший шлях до впливу й популярності в українському літературному контексті, а не в німецькому; інші стверджують, що її надихнув патріотичний дух сучасниць-феміністок штибу Наталії Кобринської та Софії Окуневської, з якими вона товаришувала в 1890-х. Ці теорії тяжіють до трактування вибору Кобилянської передусім у політичному чи прагматичному ключі. Вони часто не беруть до уваги простішої ймовірності: що це був насамперед художній, навіть інтуїтивний вибір. Можна сказати, що вибір Кобилянської писати по-українськи недалеко втік од вибору Джексона Поллока працювати паличками й кельмами: цього вимагала особлива художня чутливість. Це виплекало її індивідуальний голос і дало змогу промовляти по-новому.
Для Кобилянської мистецтво було всім. Вона була послідовницею Ніцше, глибоко перейнята його життєствердною філософією і повністю переконана у відновлювальній здатності мистецтва. В її оповіданні «Valse Mélancolique», опублікованому у Львові 1898 року, вона досліджує стосунки між трьома незалежними жінками, які відкидають патріархальні звичаї і мешкають разом, живучи тільки задля мистецтва. Одна з них, Ганна, заявляє: «Я – артистка і живу відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше, як закони такої тіснопрограмової людини, як ти! … Моє поле широке, безмежне, і тому я живу таким життям. … Я беру все зі становища артизму. А й ти повинна звертатися за ним; усі, цілий загал». Потім Ганна голосно вигукує: «Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками». Не забуваймо, що «Valse Mélancolique» написано більш ніж на 30 років раніше за «Свою кімнату» Вірджинії Вулф.
Українська література сповнена рішучих голосів на кшталт Кобилянської. Це література бунтівників і відчайдухів, патріотів і піонерів, письменників, чиї твори додали світовій літературі нової милозвучності й розширили межі людського вираження. Те, що багато з них також стали голосами українського народу, навіть пророками в національному каноні, безперечно, важливо. Але це, врешті-решт, другорядне. Ці митці заслуговують на дещо більше, ніж повагу за «службу нації». Вони заслуговують на постійне вивчення – в Британії та за її межами.
Уперше надруковано в «Українському діалозі», публікація Британсько-Українського Товариства.
*Більше про Кобилянську та її мистецтво особливо див. прекрасне дослідження Марка Павлишина «Ольга Кобилянська: прочитання» (Харків, 2008).
Доктор Рорі Фіннін, голова Кембриджського відділу російських та східноєвропейських студій, Кембриджський університет.
Переклад з англійської Юлії Кропив’янської
Улюблений сайт літературної критики
