Навіть якщо роман – про дівчину, яка професійно займалася віртуальним сексом, а на обкладинці намальована одягнена у чорні мереживні трусики комп’ютерна мишка, то спраглий пристрастей читач все одно не застрахований від облизня. Йдеться про нову книжку Ірисі Ликович: авторка написала про взаємну й невзаємну любов, про побут web-girls, що працюють повіями в онлайні, але найеротичніше тут (звісно, крім обкладинки) – це три сторінки тексту пісні Хуліо Іглесіаса «Te invito».
Роман «Віртуалка» побудовано у формі сповідального монологу головної героїні Діани. Чарівне наївнятко розказує уявному коханому історію своїх страждань. Чільне місце тут, звісно ж, займає любовна лінія. Іґарь із Омська, її перше серйозне кохання, поступово вбиває почуття дрібничками на кшталт анекдотів про поручика Ржевського, а далі й зовсім зникає, покинувши свою Діанку у порожній віденській квартирі. Доведена до відчаю, вона погоджується на пропозицію випадкового знайомого попрацювати віртуалкою – дівчиною для інтимного інтернет-спілкування. Як і варто було очікувати, героїня спалахує пристрастю саме до того невидимого коханця, який спілкується на буденні життєві теми, а не демонструє сексуальний креатив. (Він і стає отим уявним співрозмовником, якому адресовано оповідь). Хоча у фіналі роману їхні стосунки не стали чимось більшим, жінка долає розчарування, знаходить в собі сили вирватися з рабства і розпочинає лікування від наркотичної залежності, набутої під час важкої праці. І – зберігає вірність ілюзії: втрачений коханий залишається у її свідомості ідеальним образом, фантомом, із яким Діана продовжує говорити на важливі для неї теми. Чому такі світлі стосунки не відбулися у реальному житті, дізнатися можна безпосередньо із книжки – ми тут цього не розкриватимемо: адже авторка намагається тягнути інтригу до кінця, хоча уважний читач здатен позбутися млості загадки сторінок за сорок – п’ятдесят до фіналу.
Найбільша перевага «Віртуалки» в тому, що її можна читати, не спотикаючись на мовностилістичних неоковирностях, – для українського видання сучасного автора це справді чеснота, а не елементарна вимога. У решті ж аспектів роман спонукає до численних запитань (та й чи роман це – а може, все ж таки повість?). Якою є героїня? Чого вона прагне, окрім банальної осоружної любові? Якщо Діана настільки дурна, щоб закохатися у незграбного Ігоря, то чому її настільки зачіпають грубуваті жарти про суперницю Дусю Кулачкову? Зрештою, якщо витончена натура головної героїні так потерпає від нестачі високодуховного спілкування, то чому ідеальним партнером стає Тоні – не представник прошарку інтелігенції, а далекобійник? Авторка, звісно ж, дає зрозуміти, чому так: до чату постійно приходять якраз бізнесмени та інтелігенти і демонструють там найрізноманітніші «скелети у шафі», в той час, як шоферові хочеться просто поговорити. Але погляньмо на ситуацію, знявши рожеві окуляри і пригадаймо, як насправді виглядає, поводиться, спілкується пересічний далекобійник. Одразу стає очевидним, що героїня двічі стає на граблі: шофер і шанувальник поручика Ржевського – типажі подібні. Ще один психологічно непереконливий момент: чому Діана, яка досі у спілкуванні з чоловіками обирала роль жертви і намагалася гратися в любов до кінця, кидає свого уявного Тоні, як тільки виникають труднощі в процесі «розвіртуалення» і обирає й надалі лише говорити з ним, тепер уже – у межах власної свідомості?
Втім, мистецтво – це простір свободи. Тут дозволено все, навіть психологічно непереконлива поведінка схематичних персонажів. Зрештою, «Віртуалка» написана легким стилем, не травматична, не шокує, про любов, і, мабуть, виправдовує та вдовольняє очікування багатьох читачів. Інша річ, що роман міг би бути глибшим і цікавішим. Наприклад, авторка гарно прописує побут емігрантів, але набагато гірше – подробиці повсякдення комуни інтернет-повій. Фіксації емоційних спалахів у даному разі не вистачає для створення повноцінного художнього світу.
Названі недоліки не стали перешкодою для символічного успіху: «Віртуалка» уже отримала кілька відзнак і номінацій на престижні українські літературні премії. Чому масовий роман, який цілком витягує на тверду «четвірку», але не більше, експерти називають однією з кращих книжкових новинок? Це не закид Ірисі Ликович, а питання до критиків літпроцесу. Моя версія така: щорічна кількість високоякісних текстів на нашому ринку недостатньо висока – зазвичай їх вистачає для заповнення фінальної п’ятірки короткого списку, тож в лонг-лісти прориваються впевнені «середнячки» і книжки, написані «погано» або «ніякі». Але чи дає це підстави завищувати їхню об’єктивну цінність?
