Оксана Забужко не потребує зайвих рекомендацій, тому напишу одразу: вийшла її нова книжка есеїстики, що зветься «З мапи книг і людей». Я певна, читачі пам’ятають щонайменше дві збірки есеїв пані Оксани: «Хроніки від Фортінбраса», де, власне, більше науки, ніж публіцистики, й мінімум особистого, – і «Let My People Go», поєднання різних публіцистичних жанрів на тему подій листопада-грудня в Києві 2004 року. У новій же книжці багато приватного, інтимного, як слушно сказано в анотації. Тексти формують чотири частини: «Читати», «Писати», «Бачити», «Жити», – в яких авторка ділиться відповідним досвідом. Як завжди, Забужко глибоко й цікаво аналізує ті чи інші явища й пише про це емоційно, щиро, щоб розворушити читача, не залишити його байдужим. Гортає знакові для себе книжки, трохи розкриває власні «таємниці творчості», згадує непроминальні вистави й фільми, зрештою, подає живі портрети непересічних людей, серед яких — Юрій Шевельов, Соломія Павличко, Юрко Покальчук…. Усі есеї пройняті людино- і книголюбством, гуманістичним і гуманітарним пафосом.
«З мапи книг і людей» можна порівняти зі збіркою есеїв Івана Андрусяка «Дуби і леви», де також можна знайти письменницькі спостереження й рефлексії, інтраісторію, улюблених авторів, роздуми над прочитаним тощо. Це, на перший погляд, доволі-таки хаотичний комплект, але Андрусякові історії об’єднує рух думки оповідача – від особистого до загального, від приватного до суспільного. Натомість у Забужко все переплетено, ще й подекуди переставлено місцями, як у композиційно складному художньому тексті, й тому, на мій погляд, її есеї живіші, їх цікавіше читати (ще й постійно тренувати пам’ять і увагу, зважаючи на фірмовий синтаксис О.Забужко). Аналізуючи твір мистецтва чи міркуючи над певною проблемою, авторка ніколи не ігнорує контексту – а це, ні багато ні мало, життя в усіх його проявах. Тим-то, перш ніж читати Калинця, підіть на Андріївський узвіз до майстрині з дзвіночками; щоб осягнути трагічний пафос «Меланхолії» Ларса фон Трієра – подумайте про Чорнобиль; щоб зрозуміти специфіку жанрових форм радянської літератури – пригадайте «совкові» реалії. І так з усім.
Забужко дуже болить, що українці не знають (та й не вельми прагнуть знати, що найприкріше) власної культури й історії. Тому вона, як надчутливий пристрій, вишукує культурні скарби, що лежать просто під ногами, й голосно сповіщає про чергову знахідку. Авторка невтомно працює над цим, не полишаючи своєї «освітянської» настанови – треба зауважити, не нав’язливої, не з позиції «вищий – нижчому» і, зрозуміло, без претензій на «рупор істини». Уникнути повчальності допомагають повага до читача як рівноправного учасника діалогу (полілогу?) та емоційна щирість інтонації, «людина-до-людини», яку високо цінує сама ж Оксана Стефанівна, повсякчас на цьому наголошуючи. Впевненою рукою письменниця проводить зв’язки між позірно далекими явищами, з’єднуючи точки на мапі, – й вимальовується певна система, потроху складається «пазл». Читач із подивом і захватом спостерігає за процесом, позаяк іноді Забужко так захоплюється, що керується ледь не самою інтуїцією. Жага бавитися в інтелектуальну гру зростає, і червоних хрестиків – книг і людей – на карті скарбів стає дедалі більше. Виглядає, ніби пані Оксана хоче передати читачеві інтелектуальну естафету, заохотити його «копати», помічати, розгадувати… Справді, після прочитання «Мапи» дещо по-іншому дивишся на давно, здавалося б, знайомі речі, їх кортить прочитати чи подивитися ще раз. А дещо взагалі відкриваєш для себе вперше – і знайдений скарб, коли піднімається віко пишно оздобленої скрині, приголомшує.
Есеїстичний жанр передбачає суб’єктивність думки. Ні, я не бавлюся в Капітана Очевидність, я лише хочу нагадати це обуреним користувачам соцмереж, які стали на захист бідолашного ведмежати з радянського мультфільму, якого образила упереджена й зла Забужко. Знову-таки, боюся зажити слави Кепа, але в кожного свої травми, «пунктики» й болючі місця. Якщо береш до рук не перший текст певного письменника, більш-менш знаєш, чого можна сподіватися. Навіщо ж зчиняти такий галас? Але найдужче потішили інші нападки: мовляв, «З мапи книг і людей» – наскрізь егоцентрична книжка. Шановні, покажіть мені автора, який не пише про себе, й можете закидати цю рецензію камінням. :) Дозволю собі зробити одне порівняння. «З мапи книг і людей» – збірка текстів, написаних у різний час для періодичних видань, як передмови до книжок абощо, і, хочу зауважити, всі вони якісно відрізняються від популярних нині колонок, якими захопилися українські автори. Типова колонка передбачає змалювання певної події чи явища кількома влучними штрихами і такими ж штрихами окреслену реакцію письменницького сусіда чи знайомого – простої людини «з народу», як правило. Далі йде узагальнення всеукраїнського / загальнолюдського / космічного масштабу (потрібне підкреслити). Правду кажучи, даний жанр дуже нагадує стандартний «трьоп за жизнь», тільки в гарній упаковці. Читач не побачить там гуманістичного пафосу, як у Забужко, бо люди, про яких ідеться в колонках, лише тим цінні, що з них «роблять літературу». Не знаю, як вам, а мені значно більш імпонує і стиль, й інтелектуальність, і людинолюбство Оксани Забужко – хай би як егоцентрично й упереджено вона писала. Втім, кожному своє. Все одно каміння на всіх не вистачить. Зате жанрів, Богу дякувати, – хоч греблю гати.
Народилася 1986 року в Києві. Випускниця бакалаврської («Українська мова та література», 2008 р.) і магістерської програми з філології («Теорія, історія літератури і компаративістика», 2010 р.) у НаУКМА. Фрілансерка, спеціалізуюся на літературній критиці та літературному консультуванні. Пишу поезію і прозу. Практикую йогу.
