Мій досвід ознайомлення з маловідомими іноземними авторами завжди має додаткову принаду – відчуття ризику. Адже ніколи не знаєш напевне, чи цей так розхвалений і розрекламований продавцями переклад-новинка саме для тебе. От і доводиться пильнувати за різними знаками, притаманними українському читачеві, як-от імена українських «авторів» книжки, тобто перекладачів, упорядників, редакторів, вчитуватися в анотацію, вдивлятися в обкладинку. І врешті, зваживши-таки на шальках усі принади «кота в мішку» та його ціну, ризикуєш і купуєш. Цьогоріч таким «котом» для мене стала повість Квєти Леґатової «Гануля. Йозина дружина» в перекладі Тетяни Окопної, що вийшла у серії «Сучасна проза» видавництва «Темпора».
Варто почати з того, що історія самої Квєти Леґатової одразу інтригує читача. Авторка прийшла в професійну літературу, коли їй було вже за 70, й одразу стала популярною завдяки збірці новелістики «Желари», що здобула визнання не лише читачів, а й була відзначена Державною літературною премією. Успіх чекав і на її повість «Гануля. Йозина дружина», яку 2003 року екранізували і планували подати на Оскара. Щоправда, за цією новою маскою з новою письменницькою історією сховався не новачок у літературі, а відома в 1950–70 роках у Чехії авторка радіоп’єс Вєра Подгорна (теж псевдонім), яку, вочевидь, впізнав би досвічений богеміст. Позатим фотографія усміхненої бабці з котом у купі з майже шпигунським зачином у декораціях Другої світової продумане і вдале заохочення для українського читача відкрити нарешті й для себе цю відому чеську письменницю.
«Гануля. Йозина дружина» насправді може зацікавити доволі широке коло українських читачів. В основу твору покладено таку звичну й упізнавану для масового читача модель – історія глобальна через історію звичайної маленької людини, а саме молодої лікарки, котра через закоханість опинилась у вирі партизанського підпілля й, рятуючись від ґестапо, мусить стерти своє минуле і розпочати цілком нове життя у цілком новому незнаному середовищі – в гірському селі Желари, що стає тимчасовим прихистком, а згодом домівкою для головної героїні твору. На цьому шпигунсько-воєнна складова повісті зникає, поступаючись психологічним колізіям пізнання, освоєння, долання й розуміння нового побуту, нового оточення, нового світу. Гул війни не тривожить Желари і зринає лиш наприкінці твору, пробуджуючи історичні химери, які однаково знайомі чеському й українському читачеві, – радянські «визволителі» з їх особливим розумінням своєї «місії».
Особливою принадою для читача стане екзотика життя горян – мешканців Желарів. Не варто шукати тут паралелей із гуцулами, чи бойками, чи … Не шукайте жодних паралелей, просто пориньте в це дивне життя, що триває за своїми неписаними законами, які так само природно діють у світі Желар, як і поза ним. Дивовижно, але великий світ просто вимушений визнати, прийняти і пристосуватися до цього малого світу. Єлішка–Гануля вперше зіткнулася з цим фактом ще по дорозі до таємничих Желар, які досі лише уявляла з розповідей свого «вимушеного нареченого», колишнього пацієнта Йози. Виконуючи свою першу нову роль – офіціантки в корчмі закуткового містечка Шадова Гуть, де будь-яка з жінок автоматично ставала об’єктом зазіхань чи не кожного відвідувача, ніби була просто одним із пунктів прейскуранту, – Єлішка не могла надивуватися перевагам свого статусу «дівчини, яка виходить заміж до Желарів». Втіха від цієї майже сакральної недоторканості боролася в ній із панікою: «Я виходжу заміж на Сицилію».
У тексті майже немає побутової екзотики чи мовних викрутасів, позатим письменниці дуже легко вдається оживити світ Желарів для сучасного читача, який, подібно до головної героїні, дивиться на нього очима дитини міста й цивілізації. Авторка легко й мимохідь змальовує природні й побутові декорації невідомого, і тому страшного й ворожого для її героїні місця, натомість зосереджується справді на головному – на людях, які, властиво, і наповнюють Желари унікальністю. При цьому письменниця демонструє рідкісне в сучасній прозі чуття міри. Повість не тріщить, як рукавичка, від персонажів другого плану. Авторка не спішить видати на-гора усю потрібну-непотрібну інформацію про них, водночас кожен із них має свою історію, яку, поволі довіряючись, розкриває Ганулі. Поступово терпляче головна героїня, а з нею й читач, розгадує Йозу – кремезного велетня, володаря кузні, желарського дурника й постійного об’єкта кпинів, який викликає страх і захоплення односельців і який, попри свою неотесаність і невмілість у тонкощах кохання, виявиться на диво мудрим і люблячим чоловіком, знавцем премудростей сімейного життя. А ще генія господарки, завжди життєрадісну й нестерпно самотню сусідку Женю, а ще химерну бабу-ягу з величезною владою над усіма (старими й малими, звіриною й людьми, й усіма без винятку чоловіками!) і ще більшою любов’ю до всього живого, місцеву знахарку Луцку та інших желарців. А ті навзаєм так само поволі й терпляче, ніби неохоче, як собаки, що при зустрічі застережно обнюхують тебе, розгадуватимуть чужинку Ганулю, чи то Єлішку.
Властиво, шлях від лікарки-городянки Єлішки до дружини сільського коваля Ганулі й становить основу цієї повісті. Забути все, забути себе – завдання надскладне. Кожного, звісно, менше чи більше бентежить, а може, й страшить, невідомість майбутнього, але годі собі уявити своє завтра без учора. В цьому контексті варто згадати про символізм обкладинки українського видання, на якій зображено жінку, що з острахом іде в густий туман, минаючи придорожній знак ««Ласкаво просимо в Желари». В моїй голові чомусь одразу зазвучала мелодія з Лінчівського «Твін Пікса» з її бентежним спокоєм – мирне очікування жаху. Зрештою, процес перетворення Єлішки на Ганулю виявився зовсім не кривавим і не містичним, хоча й болісним, а найважливіше – вкрай цікавим. Письменниця вдало експериментує з нарацією, відтак часто доволі проста оповідь від першої особи (власне Ганулі) легко й невимушено трансформується в автодіалоги чи виверти потоку свідомості. Авторка настільки тонко відчуває психологічний стан своєї героїні, що часто мимоволі з’являються припущення щодо автобіографічності повісті. Не обійшлося тут і без промахів, які можна пов’язати з відстанню в часі між реаліями роману і нашими днями. Принаймні, коли чуєш від інтелігентної лікарки, мешканки Чехії 1940-х, слова «тютюновий ларьок», «пивна» чи «намакіяжене обличчя», просто хочеться вигукнути – не вірю! Не скажу, на жаль, у чий город ці камінці – чи авторки, чи перекладачки, чи редакторки. Позатим, організація тексту і своєрідна інтепретація проблеми ідентичності можуть стати гарною принадою повісті для любителів «труднощів читання». Адже процес перетворення Єлішки на Ганулю нагадує радше пригадування себе справжньої, ніж створення себе нової, таке собі долання «оманливої» ідентичності й торжество «реальної». Опинившись у химерних Желарах, героїня виявить, що єдиною химерою було її минуле. Туман попереду розсіється, натомість з’явиться переконання – сьогодні було завжди. Так усе в цій книжці – від обкладинки до історії й знимки авторки на звороті – для мене склалось в єдиний пазл.
І наостанок. Кажуть, є поети одного рядка. Для мене Квєта Леґатова стала письменницею одного розділу. Не тому, що цікавим чи вартісним у повісті варто вважати лиш якийсь один розділ, зовсім ні. Текст, немов батогом, гнав мене до фіналу, інтрига розв’язки цілком виправдала сподівання. Просто я вкотре переконалась, що аби розповісти про великий і нестерпний біль, не потрібно багато слів, часом достатньо одного рядка чи одного розділу.
