Повість Валентина Терлецького «Хмарочос» із перших сторінок «бере» читача злободенністю. На фоні постійних намагань влади закрити рота всім, хто має голос, книжку можна сприймати майже як документальну.
Запорізький прозаїк порушив тему свободи творчості як авангарду громадянської свободи. Щоб досягти більшого впливу на читача, він вдався до сатиричного перебільшення, навіть до гротеску. Тло «Хмарочосу» — вигадана країна, у якій за наївно зміненими топонімами прочитуються наші реалії включно з «кав’ярнею на розі Кушкінської і Наскрізної». На цих ґрунтах тішиться звичними заняттями місцева богема: художники, кіношники, письменники. Раптом до влади приходить колишній зек і приводить на пост міністра культури колегу з синьою пикою. Той розчерком пера забороняє «модернізм, постмодернізм та інші збочення» й вимагає сфокусуватися на буднях трударів шахт, полів та бізнесу. Митці сприймають загрозу серйозно – припиняють гризню та пиятики, об’єднуються в «Сотню нескорених» і окуповують дах хмарочоса, погрожуючи масовим самогубством. Далі — підступи, підкупи, погрози з боку влади і «десять негренят» на даху, з яких в останній політ вирушила несподівана меншість. Як наслідок — виграли всі: одні митці отримали рекламу з акції, інші – допомогу держави на просування, а ті, які стрибнули, – здійснили свій найвагоміший у житті мистецький акт. Держава «підчистила» культурне поле, культурна опозиція звернула увагу Заходу на проблеми в країні. І водночас – усі програли: хтось утратив життя, хтось честь, хтось голос.
Під обкладинкою покетбука — потрясання кулаком у бік влади й пересторога автора до братів по розуму та зайнятості. І водночас — переконання, що «як потреба стане, хто полізе в льох, а хто під кулі піде»: Хоч би які були митці, але вони готові боротися за культуру, стати передовим загоном спротиву владі. Прикметно, що в тексті немає мислячого народу, є протиставлення митців та бидла, яке радісно ремигає шансоном і попсою. І перші на даху опиняються в ролі декабристів на Сенатській, хіба що влада боїться стріляти у них відразу.
«Мистецтвознавство» в повісті — спроба відгадати, хто під страшним тиском зможе піти до кінця: епатажний любитель кокаїну, зразковий сім’янин, обриганий слемер, романтична поетеса чи ще хтось із богемної галереї повісті? Кого чим можна притиснути й купити, у кого більше мотивів до виживання і самореалізації навіть за рахунок влади, ніж до смерті як акту спротиву.
«Хмарочос» — сатира, пересторога, соціальний нарис із напруженим сюжетом. Утім, нападки на владу радше гучні, ніж влучні. Перше питання, що виникає в читача, таке: як можна заборонити писати? Тим паче, в цілком капіталістичному світі з вільним виїздом за кордон та доступом до Інтернету? Держава може тиснути на книговидання, виставки, давати премії Дмитру Іванову та друкувати депутатську графоманію. Але в Терлецького міністр культури замахується на все й одразу: «повністю запрєщаєцця писати у стилі модернізм та постмодернізм, всякі там потокі сознанія, театри абсурду, авангардні верлібри». Навіть зі знижкою на фантастичний домисел видається, що держава завжди намагається зберегти хоча б зовнішній полиск культури — нехай і офіційної. А в книжці міністр продовжує: «Для них [поетів] дозволено писати пісенну лірику — про любов там, про почуття, про радість освобождєнія із мєст не столь отдальонних, про животних тоже можна». Лубок, примітивна кукриніксівська карикатура грішать проти реальності, у якій стосунки культури і держави не завжди кращі, але точно — тонші та багатогранніші. Юна бунтарка Соломія заявляє: «Творчий процес не повинен регламентуватися якимись невігласами і селюками!…». А ким він повинен регламентуватися? І чи може? Штучним, із погляду історії творчого процесу, виглядає і протиставлення «модернізму-постмодернізму» та тематичних наказів влади. Ажде ні герої з народу, ні герої з криміналу не вадили якості пісень Висоцького чи постмодернізму Пєлєвіна.
Так само бракує тонкості психологічній грі на виживання, яку ведуть держава та митці на даху. У тексті все просто: влада проводить кілька раундів тиску: погрози митцям, їхнім рідним, підкуп, заманливі пропозиції для публікації тощо. Після кожного заходу кілька діячів опору кажуть «я йду» та полишають «сцену». Чіткої мотивації саме цих персонажів — ні зовнішньої, ні внутрішньої — у повісті немає. В усіх є рідні, кар’єрні плани та невидані твори. Складається враження, що вибір робився через скриньку з іменами, з якої автор навмання витягував прізвища митців, яким не судилося полетіти з даху. Читачу ж залишається не додумувати (бо заданих даних замало), а радше ворожити про причини такого вибору.
Але головний ворог автора — не татуйовані владники, а стилістика прози. Буквально з першої сторінки він доводить, що тавтологія — теж образ. Наче в «Іліаді», словесна характеристика персонажа повторюється буквально щоразу, коли той виринає в тексті. Міністра близько п’яти разів названо синьопиким, рокера Матвія – обов’язково і постійно довгогривим красенем, художник Квітницький неодмінно з’являється у супроводі довгоногих гарненьких розбещених красунь (спробуємо уявити не гарненьку красуню). До того ж, характеристики не тішать новизною: рука дівчини в тексті – тендітна, вуста – пухкі, сніг – незаймано білий, стіл – розкішно накритий, красуня у клубі – гламурна, слово поета виривається смертоносною стрілою і вибухає як тротил тощо. Митці ж наділені здатністю відразу думати проспектами та підручниками. Наприклад, художник Богущак оцінює свої картини так: «… гуцульська серія була сповнена глибинного патріотизму і автентичності, любові до рідного краю, пломеніла освідченням у коханні до цієї землі, що живила світ енергією…”. Такі словесні ляпи здатен виправити редактор середньої руки, але видавцям, вочевидь, забракло й такого.
Тож читачеві залишається модель розвитку подій – безумовно, фантастична. Проте на тлі щоденного колажу прийняття законів, передвиборчих зухвалих закликів і майже хоробрих закидів «Хмарочос» доречно вплітається в інформаційне середовище потенційної цільової аудиторії. Проблематика та рівень повісті дають змогу припустити, що її комерційний успіх навряд чи вийде за межі відвідувачів закладу «на розі Кушкінської і Наскрізної». Але вміння плести гострий сюжет та бажання автора кинути рукавичку в бік насущних проблем викликають бажання слідкувати за творчістю Терлецького. Тим паче, що «Хмарочос» — уже третя повість автора, і зупинятися на досягнутому він явно не збирається.
