Ну що ж, буває і таке: з проміжком у три роки англійська письменниця Гіларі Мантел (Hilary Mantel) отримала дві Букерівські премії. Давайте ще раз зконстатуємо всі її рекорди: перша жінка, яка отримала дві премії, перша британка, яка отримала дві премії, найменша кількість років, що минули між преміями. У двох рекордсменів-попередників Мантел періоди між отриманням Букерівської були значно довші: у юарівця Кутзеє це шістнадцять років (1983-го за «Життя і час Міхаеля К.», 1999-го – за приголомшливе «Безчестя»), в австралійця Пітера Кері – тринадцять (1988-го за «Оскара і Люсинду», досі, до речі, не перекладену навіть російською, а 2001-го за «Правдиву історію банди Келлі»). До того ж, роман «Внесіть тіла» (Bring Up the Bodies), цьогорічний переможець, є продовженням роману «Вовча зала» (Wolf Hall), що тріумфував три роки тому. Такого, очевидно, теж ніколи не було. Отже, ще один рекорд. А на 2015-ий рік запланована ж і третя частина..
І «Внесіть тіла», і «Вовча зала» — романи історичні, сказати б, класично історичні, без особливих постмодерністських фіглярств. Стрункий послідовний наратив, із переліком головних героїв і генеалогічними таблицями Тюдорів і Йоркістських претендентів на престол при початку тексту і розбиттям на розділи за локаційним принципом: одна місцевість – один повноцінний фрагмент тексту. Головний герой – Томас Кромвель, права рука Генріха VIII-го, організатор і головний виконавець англійської Реформації, одна з найнеоднозначніших постатей британської історії. А поруч – десятки, якщо не сотні історичних постатей різної міри популярності.
Якщо чесно, іншого такого роману-переможця за всі сорок три роки премії я просто не бачу: «Опівнічні діти», хоч і схожого толстовського розмаху, але ж про століття ХХ-те, і настанова на історичність у цьому тексті досить специфічна й умовна. У вже згадуваних романах Кері від справжнього (класичного) історичного роману – лише декорації. Внутрішні авторські інтенції там геть інші. «Англійський пацієнт» Ондатже і «Ковчег Шиндлера» Кеніллі – чудові романи про Другу світову, у «Священному голоді» (1992) Баррі Ансворта йдеться про работоргівлю, а у «Залишку дня» Ішіґуро – про кінець вікторіанської епохи. Але ж поставити їх поручіз поки що дилогією Мантел не видається можливим. Тут варто згадати хіба що «Дорогу привидів» Пет Баркер, останню частину трилогії про Першу світову війну, що перемогла у 1995-му. Щільність історичної оповіді це порівняння якоюсь мірою виправдовує. А «Ритуали плавання» Голдінга, хоч і про XVIII століття, погодьмося, все ж належать до жанру алегорій і притч.
Одне слово, історичні романи в букерівських списках гості геть нечасті, і серед переможців їх ще треба пошукати. Останні років п’ятнадцять повноцінним історичним романом і не пахло. Тож – і це можна вважати певним рекордом. Перемога чистого жанру, так би мовити. І все б нічого, якби для багатьох критиків букерівської премії історичний роман не був синонімом історичної белетристики, а отже, літератури якщо й не низькопробної по суті, то такої, що їй страшенно важить бути читабельною і популярною в найширших колах.
Чи не найгучніший скандал за всю історію існування премії розгорівся 2011 року. Британські письменники на чолі з колишніми букерівськими лауреатами – вже згадуваною Пет Баркер і Джоном Бенвіллом – звинуватили організаторів премії у тотальному змасовленні. Буцімто, якість текстів — уже давно не основний критерій, а замість «винахідливості і новаторства» визначальним стає саме критерій читабельності романів-номінантів, їхня «доступність» широкому загалові. Що й було підкріплено цифрами – загальна кількість проданих екземплярів романів, що потрапили в тогорічний шорт-ліст, з моменту його оприлюднення сягнула абсолютного рекорду – тридцяти семи з половиною тисяч. Тобто, премія відверто йде за смаками читачів, чим себе як інституцію, що має визначати кращий британський роман року, а не просто бестселлер, дискредитує повністю. Тому вирішили створити ще одну премію, без назви, що мала б почати вшановувати дійсно найкращих із цього року. Більше про неї особисто я нічого не чув. Але питань усе одно залишається багато: чому саме письменники, середовище яких ніколи не відрізнялось особливою толерантністю до колег, ініціювали цю премію – чому не критики, літературознавці і видавці, які теж за логікою подій мали бути обуреними? Їх усе влаштовує? Чому навіть обрання Барнса, на вартісності кандидатури якого сходилися чи не всі критики премії, врешті, стало ще одним «фактом» на підтвердження профнепридатності Букера – мовляв, дали найвідомішому, а отже, потішили якомога ширшу аудиторію? Це якісь кулуарні інтриги чи премія дійсно стала постійно озиратися на ринок? Питання, вочевидь, риторичні.
Коли нагородили Барнса, живого класика, який, до того ж, написав блискучий роман, багато хто вирішив, що конфлікт позаду, а організатори премії нарешті схаменулися: це вже не Аравінд Адіга з його свіжим, але надто передбачуваним і «індійським» «Білим тигром» (2008), і не та ж Мантел із надто вже класичною (читай «романом-для-всіх») «Вовчою залою», і не Говард Джейкобсон із надто специфічним «Питанням Фінклера», якого ніхто й жартома не міг розглядати як тріумфатора. Здавалося, що Барнс – це той рідкісний випадок, коли і вашим, і нашим, а от уже далі Букер змушений буде оновитися й переглянути свої принципи.
Цьогорічний шорт-ліст лише посилив це відчуття: половина списку представляє не монстрів книговидавничого ринку, а невеличкі незалежні видавництва: «Сад вечірніх туманів» малазійця Тан Тван Енга, другий роман у житті і другий у списку. На думку англійських рецензентів, це класичний взірець східної прози, простий, але такий, що про нього довго пам’ятаєш. «Плавучий дім» Дебори Леві – англійської драматургині з африканським корінням, і дебютний «Маяк» Елісон Мур – меланхолійна книга про англійця, який подорожує Німеччиною і, врешті, знаходить свій життєвий шлях.
Ще одним дебютантом цьогоріч був Джит Тхаїл – індійський поет, музикант і письменник, який своїм «Наркополісом» наробив чимало галасу: роман оповідає химерну історію про опіумну діру, розташовану в 1970-их роках в Бомбеї. Ну і, звісно, Гіларі Мантел – певним чином сподіване потрапляння (від початку продажів роману в травні і на момент «короткого списку» — понад сто тисяч проданих екземплярів), але й не полишене пікантності – все ж таки потенційний прецендент з усіх поглядів, до того ж, «Внесіть тіла» для багатьох виявився значно глибшим і більш новаторським, ніж «Вовча зала». Але головний претендент і надія скептиків – Уілл Селф, скандальний письменник і журналіст, непримиренний критик сучасного англійського суспільства, автор дев’яти романів, уже перший із яких — «Сock and Bull», у якому йшлося про набуття чоловіком жіночих, а жінкою чоловічих генеталій, — став культовим. І Селфа жодного разу не номінували. Його «Парасолька» — це експеримент на чотириста сторінок, текст, що значною мірою побудований на прийомі потоку свідомості, оповідає про психіатра, який намагається врятувати свою пацієнтку, з летаргійним енцефалітом – хворобою, що вибухнула епідемією у 1918-му році (так звана сонна хвороба, хворий роками немов у свідомості, але ні на що не реагує). Саме свідомість героїні, сказати б, хвороблива полі-свідомість, бо власне «я» не є єдиним і домінантним, стає тією основою, на якій автор вибудовує свій складний наратив, у який майстерно вплітає власні роздуми про модерністську мову і свідомість.
Про перемогу Селфа не говорив лише ледачий. Але настало 16 жовтня – і Гіларі Мантел! Букерівський комітет дав з усією очевидністю зрозуміти, що свої власні резони він на жодні похвали від провідних інтелектуалів не проміняє. Ну, й нічого, що два рази за чотири роки премію віддали в одні руки. Ну, й нічого, що продовження і друга частина трилогії. Головне, аби роман вражав. І він таки вразив, попри те, що події довкола страти Анни Болейн — головний нервовий вузол цієї частини, чудово відомі в деталях і з фільмів, і з інших історичних романів. На сайті Man Booker Prize про авторку серед усього іншого сказано і таке: « ЇЇ реанімація Томаса Кромвеля – і з ним історичного роману – це одне з найбільших досягнень сучасної літератури». Найважливіші слова тут – «реанімація історичного роману». Але тоді знову виникають питання: чому саме зараз? Чому саме Кромвель?
Проста відповідь може бути такою: англійці затужили за старим добрим історичним романом, затужили за форматом історичного ґросбуху, що його можна читати не один сірий осінній вечір. Проблеми соціального характеру, хай навіть сто разів із мистецькою віртуозністю подані, не замінять літератури з присмаком придворних інтриг і великих подій, замішаних на крові. Втомленість і розгубленість нинішніх читачів вигідно грає на руку такому знайому з дитинства духові роману Мантел. До того ж, переоцінка такої зловіщої для національної історії постаті, як Кромвель, просто не може залишити байдужим. Оцінка журі збіглася з думками загалу – ось вам і Букер. Хоча відповідь може бути і складнішою.
Потреба у великих наративах є не тільки в літературах, що їх ніколи не мали. Хороший сучасний історичний роман нині вже є чи не головним пожаданням різноманітних світових літератур. Переоцінюючи і розставляючи нові акценти, він усе ж свідчить про повнокровність літературного процесу і внутрішню потугу культури, всередині якої він з’явився. Це ще й своєрідна розкіш – мати великий історичний роман: в умовах шаленого в своїй динаміці повсякденного життя авторові слід знайти час, як мінімум, на архіви, а читачу – на прочитання. Великий роман може породити непересічна нація – це майже аксіома. Тому Оксані Забужко так ішлося про «Музей покинутих секретів».
Інфляція історичних романів у ХХ столітті була явищем повсюдним, і Англія не виняток. Але майже безболісно перетравивши постмодернізм, англійське письменство винесло з нього найпотрібніше для себе – поновлене відчуття історичності, необхідність хай в іншій і до біса незатишній, але історії. Малколм Бредбері так пише по цей час: «Можливо, це було не так повернення романістів до літературних істин минулого, як перетворення залежностей між минулими й теперішніми наративами на предмет свідомого літературного розгляду. У романістів, як і в істориків, на порядку денному стояло питання природи історії та історичної літератури». Саме в такому контексті писали (і пишуть) Баррі Ансворт і Пітер Акройд, Вільям Тревор і Моллі Кін, А.С.Байатт і Лоуренс Норфолк. Але «чистий жанр» відлякував і бентежив. З одного боку, потреба в ньому, з іншого – сором через власну ностальгію за чимось настільки «спорохнявілим». І ось – Мантел. Своєчасно, сильно, захопливо і, здається, правдиво. Ідеально. Тому й дві премії для неї геть не шкода.
Тепер щодо Томаса Кромвеля. В часи стрімкої девальвації поняття Європи, перманентної кризи Європейського Союзу чи то як політичного, чи то як економічного утворення – неважливо, Гіларі Мантел звертається до постаті міністра Кромвеля і рішуче відкидає всю суму безглуздих замусолених стереотипів. Авторка насамперед бачить у своєму герої прагматичного політика, який спрямовує всі сили на витворення держави із власною релігією, і задля досягнення мети може не лише репресувати все католицьке, а й досягти перекладу Біблії англійською. Кромвель перший, хто відкидає спадковість у сфері державного управління і приводить за собою у владу професіоналів. Він той, хто стрімко втягує Англію у Новий час. Так, це ще не золотий вік Англії, але це далеко й не смута. І свідомо чи ні, Гіларі Мантел розказала історію, що без жодних натяжок допасовується до сьогоднішньої британської ситуації. Авторка витворила певну художню матрицю розвитку подій у нелегкий час. І дала чи не інструкцію до дії — прагматизм як необхідність.
Звісно, зводити такий роман до такого нехитрого месиджу просто злочинно. (До того ж, форма роману «Внесіть тіла» зовсім не поступається його змістові – з погляду стилістики текст бездоганний.) Це радше особисте спостереження, що здалося не зайвим. Так само я зовсім не хочу проводити паралель між Європейським Союзом і Анною Болейн, але якщо королева в необхідний момент не може народити спадкоємця, її ліквідують, чи не так? Варвартсво? Та що ви – життя.
Цього року букерівське журі, розглянувши сто сорок п’ять (145!) романів, сформувало лонг-ліст. І після того, за словами його членів, почалося найважче – залишити лише шість текстів. Єдина українська премія, що її сяк-так, затуливши очі, можна прирівняти до Букера – премія BBC. В її шорт-лісті має бути п’ять романів. Їх лонг-ліст ми нещодавно побачили… Журі цієї премії, вочевидь, попереду також чекає не менш важка робота. Проте — і на жаль — зовсім з інших причин.
