Китайський аналог Фейсбуку з Твіттером Weibo буквально тріщить по швах від гордощів: на момент написання цієї статті під постом Мо Яня, що сповіщає про здобуття ним Нобелівської премії з літератури, залишено вже близько 13 000 000 коментарів. І в цьому немає нічого дивного — вперше за всю історію існування Нобеля літпремію отримав чинний громадянин КНР! Місцеві блогери вже пишуть, що він “урятував” китайську літературу від кризи.
У Weibo не чули про такого
Але далеко не всі в Китаї поділяють такий ентузіазм. Так, Мо Янь має певний міжнародний авторитет, його романи регулярно перекладають англійською мовою, а одне оповідання навіть додали до другого тому двотомної антології сучасної китайської літератури, укладеної Спілкою письменників Піднебесної спеціально для російськомовних читачів, але… на батьківщині його майже не знають. Як написав один користувач Weibo: “Я вперше довідався про ім’я цього письменника з новин. Ніколи не чув, аби хтось його читав. Але кажуть, що як тільки з’явилася ця новина, то всі книжки його негайно продалися. Хіба це не жалюгідно, коли твої твори раптом стають бестселерами лише тому, що їх нагородили іноземні експерти? Нобелівського лауреата спочатку мають визнати у себе на батьківщині”. Втім, чути такі слова досить дивно: хто, як не Янь, був автором роману “Червоний гаолян”, успішно екранізованого у 1988 році режисером Чжаном Імоу? Фільм здобув визнання у всьому світі й отримав багато кінопремій на батьківщині. Всього ж за творами письменника у Китаї поставлено чотири картини.
Але переможців, як-то кажуть, не судять: друкарні шалено женуть твори Яня нечуваними для України тиражами, бо попит набагато перевищує пропозицію. Раніше маловідомий автор стрімко перетворюється на літературного мільярдера. Це досить таки несподівано, бо читати у Китаї не дуже люблять. “Яка ганьба! – пише з цього приводу романіст 老家阁楼. – У країні з населенням 1,3 мільярди книжка з тиражем 50 000 вважається бестселером”. Які ж бестселери читають у Китаї? Хоч як це дивно, там усі захоплені головним Нобелівським конкурентом Яня — Харуки Муракамі. Цей японець без жодного пострілу здолав китайський книжковий ринок. І Гоміньдан би не допоміг.
Мовчи, Гуань, мовчи!
Справжнє ім’я Мо Яня — Гуань Моє, а його літературний псевдонім означає “Мовчи”. Письменник чув це слово дуже часто від свого батька та матері ще з дитинства: так вони попереджали його, що не варто молоти язиком на вулиці, бо скрізь є вуха таємної поліції. Цей острах був цілком зрозумілий: народився письменник у 1955 році, і його дитинство припало на культурну революцію, коли Мао Дзедун втілював у життя свої абсурдні ідеї. Минулого року Янь помстився йому своєрідним чином: приєднався до групи відомих каліграфів, які переписали одну з промов Мао, датовану 1942 роком. Там ішлося про те, що вся культура є лише дрібною деталлю в механізмі комуністичної партії, а тому повинна пропагувати її ідеологію, інакше її позбудуться. Ця акція викликала нечуваний резонанс у китайському інтернеті. Дисидент Ю Джи вирішив, що письменник прославляв Мао, але двозначність цієї акції видно неозброєним оком. Та все ж таки опозиціонером Яня вважати не доводиться: він, як заступник голови державної спілки письменників, приїхав на книжкову ярмарку у Франкфурті, коли влада запроторила за грати літераторів-дисидентів. Пояснив свій вчинок Мо Янь так: “Письменнику варто критикувати суспільство, обурюватися його недолікам та потворності людської природи, але нам не варто обмежуватися єдиною формою критики. Комусь потрібно вийти та погорлати на вулицю, але ми маємо також поважати й тих, хто ховається у своїх кімнатах аби висловитися за допомогою літератури”.
Те, що Нобеля дали саме Яню, свідчить про певний зсув у практиці присудження цієї премії. Раніше, як відомо, її часто давали не лише за літературні, а й за політичні досягнення, аби за допомогою нагороди змінити усталену систему цінностей у тоталітарній країні (Пастернак, Бродський), але Мо Янь від самого початку своєї біографії аж ніяк не відповідає уявленню про типового китайського дисидента.
Школу Янь не закінчив, подався працювати на завод, далі — у Народно-визвольну Армію, де й почав писати перші оповідання. Кар’єра письменника розпочалася в епоху реформ, коли вчорашні партійні фанатики вирішили будувати соціалізм “по-китайські” й Шанхай за лічені роки став нагадувати Нью-Йорк із його символами капіталізму — футуристичними хмарочосами та величезними будинками фондових бірж. Певно, саме тому проза нового лауреата зовсім не схожа на деталь до партійного механізму. Швидше навпаки: Мао з усією навалою хунвейбінів та червоних агітаторів органічно вписалися у літературний всесвіт письменника.
500 000 ієрогліфів
Перший твір Яня “Злива у весняну ніч” вийшов у 1981 році і не став помітною подією. Далі він створив уже згаданий всесвітньо відомий “Клан Червоного Гаоляну” (1987) — епопею про сільський Китай від 1920-х до 1970-х років, де у спогадах трьох поколінь родини з Шандонгу проходять японське вторгнення, комуністична та культурна революція. Чжан Імоу екранізував лише перші дві частини з п’ятьох, що свідчить про масштабність твору Яня.
Другий його роман “Часникові балади” (1988) зображував повстання селян проти уряду, який не хотів купувати їхній врожай. В романі “Республіка вина” (1992) реальність уперше поступилася химерним фантазіям, а структура розповіді значно ускладнилася. Дія цього твору відбувається в двох паралельних напрямках: у першому детектив розслідує випадки канібалізму на селі, а в другому — автор-початківець Лі Їду листується з уявним Мо Янем, надсилаючи тому свої перші літературні спроби.
Злі язики подейкують, що свого Нобеля Янь отримав не за талант, а за наполегливість. І тут є трохи правди. Свій останній роман “Життя та смерть доконали мене” (2010) Мо Янь написав лише за 42 дні: на традиційному китайському папері письменник зобразив, користуючися тільки пензликом та чорнилом, понад 500 000 ієрогліфів, тому що писання літературного твору на комп’ютері “суттєво обмежує словниковий запас”. У цьому творі колишній землевласник перетворюється на віслюка, який працює на тепер уже колгоспних полях. Він підбирається до двох мулів та пропонує їм поділитися сіном, бо “за комунізму все спільне”. Не дивно, що Яня називають “китайською відповіддю Францу Кафці та Джозефу Хеллєру”.
Китайські галюцинації
Нобелівський комітет відзначив творчість Мо Яня за те, що він “із галюцинаторним реалізмом поєднує народні казки, історію та сучасність”. Буквально наступного дня у Вікіпедії з’явилася стаття “Hallucinatory realism”, яка щодня шалено редагується аматорами й професіоналами. Так, перемога Мо Яня посприяла серед іншого й популяризації раніше маловідомого терміну.
Оксфордський довідник із мистецтва ХХ сторіччя видання 1981 року визначає “галюцинаторний реалізм” як “обережне та точне зображення деталей потойбічної реальності, яке звичайний реалізм оминає, бо вони належать до сфери сну або фантазії”. Цей малозрозумілий термін критики почали використовувати ще років 40 тому, бо їм, мабуть, здалися завузькими рамці його попередника — “магічного реалізму”.
Перше застосування терміну відбулося у 1975 році, коли такий собі Клеменс Хесельхаус написав книжку про життя та творчість німецької поетки ХІХ сторіччя Анете фон Дросте-Хюльсхоф. Але в критичному відгуці про цей твір винахід Хесельхауса назвали “оксюмороном”. Та все ж термін прижився. Вже у 1983 році професор Франкфуртського університету Гете Буркхардт Лінднер написав дисертацію “Галюцинаторний реалізм: Естетика спротиву, блокноти та мертва зона мистецтва Петера Вайса”. Окрім них, до цього напрямку зараховують американську режисерку і киянку за походженням Майю Дерен (Елеонору Деренковську), французького художника та письменника Жана-Тома Унжере, італійського режисера П’єра Паоло Пазоліні, австралійсьокго романіста й двічі Букеровського лауреата Пітера Кері та американського письменника і журналіста Кевіна Бейкера.
Більшість із цих імен майже нічого не кажуть українському читачеві, але, зважаючи на те, що Вікіпедія далеко не є істиною в останній інстанції, перелік можна розширити за рахунок авторів більш упізнаваних. Наприклад, трилогія Аґоти Кристоф “Товстий зошит” — це явно галюцинаторний реалізм, бо там зображено цілком реалістичні події з історії Угорщини середини ХХ сторіччя, але їх подано крізь призму психічно хворої людини з роздвоєною особистістю. В третьому романі майже вся сюжетна канва складається з низки галюцинацій та хибних спогадів. А головний герой — письменник Лукас-Клаус — навіть дає рецепт “галюцинаторного реалізму”: “Я намагаюся писати, як усе було насправді, але в певний момент оповідь стає нестерпною саме через свою правдивість, і тоді доводиться виправляти… я починаю прикрашати, зображую події не так, як вони відбувалися, а так, як мені б хотілося, аби вони відбулися”. Яскравий приклад “галлюцинаторного реалізму” в український літературі це, безперечно, оповідання Валеріана Підмогильного “Ваня”. Там звичайний сільский хлопчик із буколічної реальності раптово потрапляє у моторошний світ, де єдиним законом є його власна хвора свідомість.
Але чим саме галюцинаторний реалізм відрізняється від магічного? Тут, очевидно, має сенс поглянути на взаємне розташування фантазії та реальності. Макондо Маркеса — це міфічне місто, у якому відбуваються казкові події, що, втім, дуже нагадують реальне життя. Отже, в магічному реалізмі реальність прозирає крізь ширму фантазії. У галюцинаторному реалізмі все справжнє, але раптово трапляються події, що ставлять під сумнів вартість цінностей справжнього світу, перетворюють його декартову усталеність на божевільний релятивізм Ейнштейна і так само раптово зникають, ніби їх і не було.
Оповідання Мо Яня “Тітонькин Диво-ніж” підкреслено реалістичне. Чого варта лише ця цитата: “На думку критика Лі То, який пропрацював, якщо вірити йому на слово, півжиття термообробником, зображення гартування у моєму оповіданні неточне”. Письменник підкресленно аж до смішного намагється бути якомога ближчим до реальності. В одному з буфонадних епізодів було навіть зображено процес перенесення ваги на чоловічому члені, а в іншому Янь розкритикував за нелогічність народну пісню. Але наприкінці оповідання з’являється те, що руйнує всю цю логіку до бісової матері, – бірманський гнучкий ніж. Він тонкий, наче шовк, і вбиває людей, не проливаючи їхньої крові. Цей ніж є частиною образу тітоньки Сунь, і саме завдяки ньому оповідання не перетворюється на нудний перелік пересічних подій, а отримує додатковий вимір. Після смерті тітоньки ніж намагаються вбудувати у вульгарну повсякденну реальність: ним рубають м’ясо та ріжуть овочі на кухні, але швидко розуміють, що він для цього непридатний. Галюцинація, непридатність, марність існують у світі письменника аби наочно продемонструвати його мешканцям відносність їх усталеного побуту. Наш світ, який давно покинули дива, жагуче прагне віднайти їх знову, і книжки Мо Яня вказують йому дорогу.
Українською оповідання Мо Яня можна прочитати тут.
