Юрій Винничук написав бозна яку за рахунком книгу. І то не збірку оповідань чи історико-белетристичний нарис, і то вже точно не літературну містифікацію, а таки роман. Можна було б написати останнє слово з великої літери, але кращим він від того не стане. Бо ж куди краще? Воно, певно, що і заголовок вже тенденційний, але для мене майже очевидно, що це ще й вершина творчості Винничука. «Танґо смерті». Про нього ми ще не раз почуємо в цьому літературному сезоні. Та давайте про все по порядку.
Як каже пан Юрій, він писав цей роман вісім років. І йому віриш, бо ж ту працю добре видно. «Танґо смерті» — про міжвоєнний і воєнний Львів, Вавилон ХХ століття, що в ньому приятелюють четверо хлопців: українець, поляк, єврей і німець, чиї матері – вдови воїнів, розстріляних під Базаром. Вони батярують, закохуються, багато регочуть і швендяють рідним містом, шукають роботу, але – і себе також. Вони дорослішають тоді, коли Європа вже приречена. І на зміну тяжкому вивченню їдишу і такому трагікомічному вступу в ОУН прийдуть труднощі значно серйозніші – перші совіти й німецька окупація, війна і неможливе здавалось би на цих теренах Шоа.
І це ж лише одна лінія роману. Інша оповідає про 1980-ті роки і пізніше, про інший Львів, у якому живе і працює дослідник мертвої арканумської мови зі своїми проблемами і клопотами. Доля зведе його з єдиним уцілілим із тої четвірки – Йосипом Мількером, одним із авторів «танґа смерті», що його виконували в сумнозвісному Янівському концтаборі, і між ними виявиться значно більше спільного, ніж могло б здатися на перший погляд.
Взагалі, чи не найцікавішим тут є спостереження за тим, як відбувається розгортання ідеально темперованого сюжету, якщо хочете, поетикально-стильова зміна, як змінюється атмосфера й тональність оповіді, її плоть і кров: на зміну Великому Князівству Балаку (саме так назвав Галичину Анджей Хцюк) прийде реальність Янівського концтабору, і замість торгувати всім на світі на Кракідалах люди посунуть після втечі перших совітів до в’язниць, набитих їхніми закатованими родичами. Віртуозність Винничука, який змушений виламуватися з такого природнього і затишного для себе світу Львова історичних анекдотів і гомеричних курйозів, аби показати його загибель, вражає не менше за ті речі, про які він веде мову. Змінюється не лише лексика чи рівень драматизму – автор перед наші очі витворює картину западання цієї Атлантиди в найтемнішу темряву. І таке спостерігання не може не зачаровувати.
Винничук своїм романом ставить огром неприємних питань перед нашою літературою та її, якби то краще сказати, функціонерами. «Танґо смерті», звісно, не лише про трагедію галицького єврейства, не лише про Голокост як такий. Але саме ця тема займає, хай і не в перерахунку на сторінки, та все ж одне з ключових місць, є каталізатором розгортання головної інтриги. І взагалі – Винничук оповідає про Шоа саме на території України. Тепер питання – хто ще це робить тут, кому ще на цьому важить? «Музей покинутих секретів» до уваги не беремо, там ця тема побіжна. Взаправду важко згадати хоч один текст, що вийшов за часів незалежності (та й не лише за них!), де б трагедія Голокосту займала чільне місце.
Це що – ознака травми, небажання проговорювати те, що хочеться назавжди забути? Відсутність зацікавлення за терміном давності? Та про ОУН-УПА пишуть (та ж Матіос), «Залишенця» теж маємо. Але чи є хоч один пристойний роман про війну як таку, за виключенням створеного в часи торжества соцреалізму? Огляд світової літератури з усією очевидністю свідчить, що одні з найцікавіших і найплідніших художніх пошуків нерозривно пов’язані саме з темою воєнних катастроф як часу, що з нього бере початок геть інша Європа, геть інше усвідомлення природи людини. Тут і «Аустерліц» геніального австрійця В. Г. М. Зебальда, і сучасна класика «Благочестиві» французького американця Джонатана Літтелла, де більшість подій відбуваються на східному фронті (Львів, Харків, Бабин Яр), і «Книжковий злодій» австралійця Маркуса Зузака. Та й Ельфріда Єлінек («Діти померлих») і Герта Мюллер («Гойдалка дихання») пишуть про те саме. І це першорядні тексти останніх десяти років. Голокост тут не є самоціллю, це привід і можливість піти в глибини – глибини природи суспільства, європейської цивілізації, ключових філософських категорій, узагалі – всього людського. Можливість знайти відповіді, принаймні, пошукати їх. В Україні ж досі було мовчання. Тому це зайвий стимул придивитися до «Танґа смерті» пильніше.
Герої Винничука – ці четверо чарівних міґлянців – не стільки стереотипні представники своїх народів, скільки квінтесенція молодості як такої, і сповна важать лише разом – Орест Барбарика, Ясь Білєвіч, Йосько Мількер і Вольф Єґер. Вони настільки живі й блискучі в повноті свого існування, що їм віриш беззастережно, навіть коли їхні походеньки вже занадто нереалістичні й уявити таке годі. Вони ідеальні провідники тим світом. Саме вони переконують у потребі його реальності настільки, що на львівських фотографіях тих часів несвідомо починаєш шукати саме ці обличчя. Навіть якщо такого Міста ніколи не було, воно мало би бути, і тепер воно є. Взагалі, про категорію реалізму в цьому тексті варто говорити окремо.
Як відомо, саме повернення реалізму, хай не класичного, не взірця ХІХ століття, є тією тенденцією, що вже не один рік спостерігається у всій світовій літературі. Постмодернізм програв, як видається, і як би химерно це звучало, саме реалізмові. Так йому і треба. Такі тенденції близькі й українській літературі. Та ніколи вони не були близькі Винничукові. Містифікатор і фіґляр, фантазер і фантаст, у цьому романі він береться за, здавалося б, ті епізоди української історії, що найважче дані в своїй оголеній реальності. Але й тут Ю. Винничук залишається собою: він настільки вдало балансує на тонкій межі між можливим і вигаданим, що присікатися до тексту можна хіба що в кількох моментах. Особисто для мене, приміром, розділ, де Орцьо Барбарика мандрує Оссолінеумом (Бібліотекою Стефаника) видається немов позиченим із «Мальви Ланди», немов це Бумблякевич продирається сміттяркою в пошуках коханої. Тобто написано талановито, але якось вторинно й не до ладу саме тут. В усьому іншому – майстерно прорахована збалансованість: якщо розділи присвячені міжвоєнному і воєнному Львову чим далі, тим більше вилущують із себе будь-які натяки на неправдоподібне, то в «сучасних» розділах процес майже дзеркально зворотній.
І тут уже не оминути розмови про головну інтригу. Впевнений, що для когось саме природа винничукової інтриги стане чи не головним моментом критики роману загалом. Якщо ця критика стосуватиметься того, як ця інтрига розгортається, функціонує в тексті, як автор її виписує й обставляє, то, може, я й погоджуся: часто ця конструкція виглядає надто громіздкою, малорухливою і багатослівною, їй не вистачає легкості та стрункості. Надто багато енциклопедичних знань енциклопедично же й поданих. Середньовічний латинський переклад арканумського тексту, сам арканумський текст, давні арабські відповідники цим текстам, талмудичні вчення, езотеричні викладки… Нічого аж такого невдалого, але й філігранним витвором це не назвеш. До того ж, зловживання цим набридлим до оскомини прийомом із манускриптами, в яких є відповідь на головні питання людства. Це ми вже бачили і в більш вдалих варіантах (Еко, Норфолк), і в більш графоманському виконанні (Пірс, Перес-Реверте). А ще ж достоту затерта тема із переселенням душ…
Та якщо говорити про саму природу інтриги «Танґа смерті», про вочевидь містичне її забарвлення, то тут усе значно складніше і доцільність цього я готовий відстоювати до останнього. По-перше, велика перемога Винничука-оповідача в тому, що ми буквально до останнього(!) слова не розуміємо авторської, сказати б, конвенційності, не можемо вгадати, у що врешті це виллється – рознесення містичної складової на друзки й тріумф Реальності над Фантазією (як це, приміром, відбувається в романі Дмитра Бикова «Виправдання»), чи, все ж таки, в авторську пропозицію, що суперечить буденному й загальновідомому. Стовідсоткової впевненості у суті авторського задуму бути не може, але очевидно й те, що Винничукові йдеться все ж про друге. Реальність, що колись явила себе такою непереборною і апокаліптичною в своїй незворотності, має поступитися своїми позиціями. Якщо було можливе Таке (Шоа), то чому неможливо уявити собі й альтернативу цьому? Чому принаймні в тексті роману людей того назавжди втраченого краю не слід спробувати врятувати бодай у якийсь спосіб? І Винничук їх рятує. Він дає їм можливість не залишитися назавжди попелом у землі львівських лісів. І от під таким кутом зору інтрига постає в усій потужності свого смислопороджувального й етичного потенціалу. В такому світлі ця інтрига рятує твір від пересічної містичності і стає можливістю спасіння для тих, кому спастися не судилося. І вже «танґо смерті» стає передвісником не смерті, дикої і беззаперечної, а чогось геть іншого, незбагненного, але такого потрібного.
Це той випадок, коли ще в середині тексту ти віриш, що автор отямиться і під кінець тексту таки намалює адекватну картину того, що відбулося. А вже під кінець ти сам щосили хочеш, аби твої далекі від звичайної логіки припущення збіглися з тим, як вирішив автор. І ось такі переживання за долю героїв, щире небажання дочитувати через можливість «несвого» фіналу, на моїй читацькій практиці траплялися геть рідко.
Територія колишніх імперій свого Нюрнбергу так і не побачила: тоді переможців судити було неможливо, потім це все якось розпорошилося, підзабулося й утратило первинну гостроту. Винничук нагадує, а для когось і відкриває, історію, без якої годі осягнути сучасний стан справ у суспільстві. Він живописує ту ментальну прірву, що одразу ж явила себе після вступу радянських військ до Львова в 1939-му, і ту набубнявілу кров’ю пустку, що полишили вони після відступу у 1941-му. Він дає помацати ту атмосферу ненависті, що спричинила таке радісне вітання німців у 1941-му, а пізніше – масовий вступ в УПА, єдину можливість помститися і врешті відстояти гідність. Винничук жодним чином не моралізує – він демонструє. Тож навіть у світлі таких міркувань цей роман, на противагу відсоткам дев’яноста сучасних художніх текстів, ніяк не вдасться назвати необов’язковим.
Так, Винничука є за що й покритикувати. Можна сперечатисьз автором щодо доречності фігурування в тексті Андрія Куркова і взагалі всієї турецької лінії. Щодо не аж такої потреби в розробці теми із працівниками СБУ. Взагалі, щодо певного відсотка непотрібного і суперечливого з погляду загального задуму в тих розділах, де йдеться про дослідника Яроша і Львів 80-х-90-х-2000-х. Про те, що злегка баналізує, занижує рівень тексту. Але, повірте, на тлі загального ефекту, що його справляє роман, на тлі переживань після його прочитання, це дрібка, що важить украй мало. До того ж, саме нині відбудеться приголомшлива кульмінація роману, і вже це є виправданням тим невеликим огріхам.
Я не можу назвати новий роман Юрія Винничука геніальним. Та й чи це потрібно? Це, вочевидь, ознака ще одної травми, ознака хворобливої літературоцентричної нації, для якої існує лише геніальний твір, або ж – масова література. Третього не буває. Насправді ж, ні, існує, це доводить весь світовий літературний процес узагалі й «Танґо смерті» зокрема. Роман пречудовий і етапний для української літератури, свіжий, винахідливий і потрібний. А геніальних шматків у ньому стільки, що хтось не спроможеться за все життя створити схоже. Тому і цитувати його марно – треба буде постати перед тяжким вибором між «фест» і «люкс». Роман слід читати від початку і до кінця, за невеликий період часу, бажано дні за два. Щоб була можливість ним посмакувати. І добряче пореготати, так-так, саме пореготати, а не посміятися, бо попри все – це й до біса смішний роман. Чого лише вартує робота головного героя в поховальній конторі.
Я давно і щиро чекав на великий роман. Та Винничук усе одно здивував. І приголомшив. Його слід берегти. Він у нас такий один.
