Володимир Даниленко – прозаїк, есеїст, критик, організатор літературних конкурсів «Золотий бабай» і «Коронація слова», автор антологій сучасної української прози «Квіти в темній кімнаті», «Опудало», «Вечеря на дванадцять персон». Його дисертація з психоаналізу багато років викликає дискусії в літературних колах. Він – автор романів «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», книжки есеїстики і критики «Лісоруб у пустелі», книжок повістей та оповідань «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Тіні в маєтку Тарновських», відзначених преміями та рейтинговими акціями. Його творчість високо цінували Соломія Павличко і Ніла Зборовська, а Григорій Гусейнов вважає письменника «надпотужним флагманом української літератури».
– Пане Володимире, у Вашій новій книжці «Тіні в маєтку Тарновських», як і в попередніх, багато впізнаваного Києва: від місцин до розмов про старосвітські звичаї, міську міфологію. Як сприймаєте Київ і чим є для Вас київський текст?
– Моє інтимне пізнання Києва розпочалося доволі пізно, під час навчання в аспірантурі. Це був початок 1990-х, коли радянська система вже була знищена, а нова ще тільки створювалася. Порожні полиці в гастрономах, де не було нічого, крім морської капусти, черги обізлених киян, книгарня «Поезія», де зараз банківський офіс, газета «Слово», якої вже нині немає, бомжування Олеся Ульяненка і Євгена Пашковського, кафе «Кулінарія» на розі Інститутської та Хрещатика, де збирались письменники, художники і журналісти – ось чим запам’ятався Київ початку дев’яностих років. Тоді на руїнах соціалізму патріархальний український спокій, помножений на комплекси радянських людей, із якими доводилося постійно дискутувати, переконуючи в перевагах європейських цінностей, пробуджували безнадійну запеклість Сізіфа з есе Камю. Здавалося, що Київ неможливо вирвати з глибокого радянського сну. Але в 1996 році, коли я вдруге приїхав до Києва, місто на очах почало набувати динаміки європейської столиці. Я працював менеджером телевізійної рекламни і, як Гренуй із роману Зюскінда, досліджував запахи міста. Київ пах дріжджами на вулиці Соляній, шоколадом біля Деміївського ринку, свіжоспеченими булочками на Брест-Литовському проспекті, степом – на Осокорках і тхнув каналізацією на Колекторній. Я пропускав Київ крізь свої відчуття і страх уночі на Лисій горі, у запущених підземеллях і Зеленому театрі, де відчувалася присутність чогось потойбічного. Пізніше це лягло в основу написання містичного роману «Кохання в стилі бароко». Тому Київ для мене – не тільки тисячолітні нашарування запломбованих асфальтом і бруком кісток славних і безславних предків, а й найбільш містичний центр Східної Європи, в якому владарюють українські демони, що не давали розчинитись Україні, як грудці солі, в монгольському, польському, російському, англійському морі.
– Останні 20 років Київ – повноцінна столиця держави, до якої з різних причин приїжджає дедалі більше нових мешканців, зокрема й письменників. Чи змінюють вони культурне середовище, утворюючи якесь цілісне масштабне явище? Чи залишаються самі по собі, в межах своїх особистих або регіональних естетичних вимірів, ідеалів, традицій?
– Столиця – це завжди магніт, що витягує з провінції найактивніших людей, які вливають свіжу кров у її старіючі жили. Столиці розвиваються завдяки експансії тих, хто приходить. Якщо говорити про письменників, то вони з’їжджаються до столиці в пошуках слави не тільки з різних кінців України. До Києва з невеликого американського міста ґлін-Спей перебрався один із засновників Нью-Йоркської Групи Михайло Бойчук. Одні їдуть до Києва, інші – виїжджають з Києва. Це безконечний міграційний процес, у якому люди шукають кращого місця під сонцем. Кожен приїжджий літератор чи співак приносить сюди свої традиції, свій світ, розвиваючи його в столичному середовищі.
– Виступаючи перед житомирськими читачами, Олександр Ірванець іронічно зауважив: «Це ще питання, хто з житомирських письменників більший: Шевчук чи Даниленко». Що Ви думаєте про творчість Валерія Шевчука і, загалом, житомирської прозової школи?
– Шевчук для мене – найбільший авторитет у сучасній українській прозі не лише за кількістю написаного. Хоча сорок його книжок теж вражають. Насамперед він вправний стиліст. Про його роман «Три листки за вікном» поет Михайло Клименко сказав, що в ньому поезії більше, ніж в усій українській поезії. А «Дім на горі», особливо цикл оповідань «Голос трави», стилістично бездоганна річ, яку Шевчук вилизав, як кішка улюблене кошеня. Зовсім іншим постає пізній Шевчук. Його книжка повістей «Жінка-змія» та повість «Місяцева Зозулька з Ластів’ячого Гнізда» стилістично кострубаті, але цю кострубатість не можна вважати недоглядом. Це свідома стилізація під живу мову, яка не буває такою ідеальною, як у літературних творах. У живому діалозі багато незграбних реплік, грубих зворотів, недомовленостей, мовчання, що супроводжується мімікою та жестами. У пізніх повістях Шевчук нагадує японських майстрів скульптурної мініатюри нецке. Японські майстри свідомо надщерблюють мініатюри або виготовляють їх з погано обробленого матеріалу, щоб уникнути їх ідеального вигляду. Цим вони наближують нецке до природи, в якій потворне і грубе перебувають у гармонії з досконалим та ідеальним. І ця східна філософія простежується в пізнього Валерія Шевчука, який досягнув такого рівня, що може собі це дозволити. Якщо ж говорити про інших письменників житомирської прозової школи, то серед них є самобутні автори, які перебувають на периферії літературного процесу не тому, що в них такий художній рівень, а тому, що в Україні такий рівень критики, яка не помічає цікавих літературних явищ. Я маю на увазі творчість глибоких і оригінальних житомирських письменників Юрка ґудзя, В’ячеслава Шнайдера, Геннадія Шкляра, Григорія Цимбалюка.
– Ви можете лише діалогом передати характер героя. Наприклад, характер баби Павці з повісті «Сонечко моє, чорне й волохате». У нас звикли до суржику й галицьких зворотів, але Ваш експеримент – це дещо інше. Як проводите свої «польові дослідження»?
– Художня проза завжди тяжіє до освоєння нових лінгвістичних зон, не заяложених від частого вживання. Поліський діалект не освоєний українською літературою. Він пластичний, комічний, образний, свіжий, на ньому ще тремтить реліктова роса, не потолочена ногами. У нашій літературі часто використовували слобожанський, полтавський, галицький діалекти, а до поліського не добралися. Щоб додати колориту, деяких своїх персонажів я змушую розмовляти середньополіським діалектом, яким говорять поліщуки на півночі Житомирщини і Київщини. Я теж наполовину поліщук. Мої дід із бабою, яких більшовики вигнали з хутора, розмовляли поліським діалектом, із якого ми з сестрою сміялися, наслідуючи їхню мову. Тому цю мову я чув із дитинства.
– Ви захистили дисертацію з психоаналізу і в «Тінях в маєтку Тарновських» зачіпаєте цей метод. Чим він вам близький?
– Людина з чутливою психікою, якою наділено кожного більш-менш успішного письменника, спостережлива й цікава до своїх і чужих внутрішніх проблем. Вона – психолог від народження. З дитинства я помічав у людях те, чого не помічали мої однолітки. У мого батька й баби, його матері, були надзвичайно розвинуті інтуїція та спостережливість, які я успадкував від них. З шкільного віку я збирав бібліотеку психолога і мріяв вступити до медінституту на факультет психології. А батьки це заохочували, бо серед моєї рідні були лікарі. Однак покопавшись у собі, я зрозумів, що психологія цікавить мене як ключ до літературної творчості. В аспірантурі Інституту літератури В’ячеслав Брюховецький, який очолював тоді відділ теорії, запропонували мені займатися семіотикою, і я старанно студіював Ролана Барта й наукові записки Тартуської школи семіотики. Але на третьому році аспірантури мене захопив психоаналіз. Я кинув семіотику, несамовито поглинав праці теоретиків класичного психоаналізу, практикував на собі та своїх близьких їхні методи і за три місяці написав дисертацію.
– У Ваших творах завжди багато звернень до різних видів мистецтва. «Кохання в стилі бароко» – це живопис, картини Мурашка, «Сонечко моє, чорне й волохате» – музика, композитори-авангадисти Сильвестров, Грабовський. Такий синтез – це спроба розробки неосвоєних у нашій літературі тем українського живопису та музики чи просто спосіб підсилення основної думки твору?
– Крім літератури, я захоплююся живописом, художньою фотографією, музикою. І це захоплення мимоволі просочується в творчість. Це мій внутрішній світ, у якому література, музика, фотографія, живопис і кіно тісно переплітаються, входячи в життя літературних героїв.
– У книжці «Тіні в маєтку Тарновських» Марко Вовчок згадується виключно як літературна кар’єристка, яка опустилася до плагіату. Виходить, що перекладена кількома європейськими мовами «Маруся» – це лише наслідок інтимного спілкування з перекладачами? Як Ви ставитеся до того, що образ жінки у нашій літературі часто дуже традиційний: берегиня, спокусниця, відьма?
– Мене завжди цікавив демонічний тип жінки, і в образі авторки «Народних оповідань» я відчув саме таку жінку, від якої чоловіки втрачали голови. В реальному житті Марко Вовчок була фатальною жінкою, яка розбивала чоловічі серця не лише в Російській імперії, а й у літературних салонах європейських столиць. І хоча в різні періоди історії української літератури було виведено галереї жінок від збещещеної й покинутої Катерини з поеми Тараса Шевченка до жінки-воїна Шури Ясногорської з роману Олеся Гончара «Прапороносці», але образ фатальної жінки залишається найяскравішим в історії літератури й кінематографу. Біблійні Ліліт і Саломея, Матахара, персонажі Захер-Мазоха, кіногероїні Рити Хейворт і Марлен Дітрих, погодьтеся, вражають і запам’ятовуються більше, ніж образи звичайних домогосподарок.
– В одному інтерв’ю Ви сказали, що в Україні існує велика дистанція між генераціями письменників: молодші не сприймають старших і навпаки. Чому Ви вважаєте таку ситуацію нетиповою? Хіба хронологія літературного процесу впливає на вартість творів?
– Якщо простежити за найбільшими здобутками в мистецтві, то неважко помітити, що існують яскраві й сірі покоління. З появою нових поколінь нація ніби перероджується – підноситься або деградує. Візьмімо для прикладу давню і сучасну Грецію. За кількістю яскравих філософів, літераторів, учених, яких дала Еллада, і зовсім непомітним внеском у розвиток світової культури й науки сучасної Греції, складається враження, ніби давні греки і сучасні греки – це різні народи. У здорових націй суспільство згуртоване навколо найкращих. У хворих і недорозвинутих – роз’єднане за етнічним, регіональним, мовним, релігійним, світоглядним, віковим принципами. Сучасні українці належать до молодих, незрілих націй, у яких немає єдиного організуючого центру, єдиних цінностей, єдиного бачення свого минулого та майбутнього, тому українське суспільство не розвивається, а топчеться на одному місці. Якщо простежити це в літературі, то в інших літературах теж трапляються вікові несприйняття одного письменника іншим. Наприклад, Чарльз Буковські не сприймає Френсиса Скотта Фіцджеральда. 
Але в американському, французькому чи польському літпроцесі немає такого явища, щоб якась літературна газета обслуговувала письменників старшого покоління, а літературний сайт – письменників молодшого покоління. Або в якій культурно розвинутій країні ви побачите, щоб загальнонаціональний літературний фестиваль вибудовувався під популяризацію кількох авторів та їхніх друзів? Якби таке сталося, то літературні критики заклювали б цих організаторів. А в нас це – звичайне явище. В Україні література учнів і підмайстрів часто подається, як найбільший національний здобуток, бо в нас немає незалежної, розумної, зубатої критики. Визрівання літературного таланту – складний і тривалий процес. Якщо в поезії талант розквітає і відцвітає до тридцяти років, то в прозі й драматургії талант проявляє себе часто в сорок і п’ятдесят років. Зрілі романи пишуться в зрілому віці. Уїльям Ґолдинг написав «Володар мух» у 43 роки; Федір Достоєвський «Злочин і кару» в 45 років, роман «Ідіот» – у 47 років, «Біси» – у 51, «Брати Карамазови» – у 59. А деякі письменники в цьому віці тільки входять у літературу. У 48 років романом «Ім’я троянди» дебютував Умберто Еко. Після 50 років романом «Дата Туташхіа» прославився Чабуа Аміреджибі. У 55 років із роману «Хозарський словник» розпочалося бурхливе входження в літературу Мілорада Павича. Тому треба любовно визбирувати і пропагувати все найкраще в кожному поколінні української літератури, інакше ми ніколи не піднімемося до великих літератур світу.
– А яких сучасних авторів Ви читаєте?
– Мені подобається сучасна німецька проза, особливо Патрик Зюскінд, Бенгард Шлінк, Герберт Розендорфер, які заглиблюються в серйозні духовні проблеми німецького суспільства; сувора стилістика білого південноафриканця Джозефа Кутзеє; відчуття ритму венесуельця Артуро Услар П’єтрі; епічна легкість перуанця Маріо Варгаса Льоси; поетичне письмо канадця Майкла Ондатже; жіночі одкровення українок Софії Майданської, Любові Пономаренко та Євгенії Кононенко. У мене є улюблені українські, польські, сербські, німецькі, французькі, англійські, ірландські, норвезькі, американські, японські прозаїки ХХ ст., до творчості яких я часто повертаюся.
– Чи правда, що Ви влаштувалися в прес-службу Кабінету Міністрів, щоб написати роман про бюрократію, а після появи роману звільнили начальницю управління?
– Я давно хотів написати роман про бюрократичний клас, про його забобони, звички і внутрішній світ. І коли в Кабінеті Міністрів оголосили конкурс, то його успішно пройшов. Робота в прес-службі допомогла вивчити українську бюрократію, про яку я написав сатиричний роман «Газелі бідного Ремзі». У західному кінематографі існує шаблонний хепі-енд: коли в газеті з’являється публікація про корупцію, то корупціонера в наручниках відправляють за ґрати. Україна від радянських часів успадкувала ставлення до засобів масової інформації не як до четвертої влади, а як до інституту пропаганди. Після 1991 р. змінилися здебільшого не принципи, а форма власності. Підневільні правлячій у Радянському Союзі партії журналісти стали підневільними олігархам, за гроші яких фінансуються партії, вибираються Президент, Верховна Рада і формується уряд. Тож поява в українських медіа інформації про корупцію Президента, міністра чи депутата ні на що не впливає. Вони вдають, що нічого не сталося і продовжують сидіти в своїх кріслах, які для них є одночасно і бізнесом, і стилем життя. А ЗМІ, що наважилися оприлюднити інформацію про корупцію, зацьковують податкові інспектори, їх тягнуть на суд, позбавляють ліцензій, частот, перекуплюють чи закривають. Після появи інформації в засобах масової інформації у нас не знімають навіть дрібних службовців, замішаних у корупційних скандалах. Якщо людина в системі, вона може красти, торгувати національними інтересами, брехати, публічно зневажати історію та мову народу і їй за це нічого не буде. Описана в романі чиновниця випала із системи, почала красти грубо, не ділитися з керівництвом, тому її звільнили. Але при цьому перед її носом потрясали книжкою і обурено кричали: «Як можна до такого дожитися, що про вас уже книжки пишуть?!»
– Як людина, яка знає внутрішній світ українського політичного класу та його технології впливу на масову свідомість, скажіть, що має робити письменник, аби зупинити сповзання України до становища «міжнародного ізгоя»?
– Письменник у політиці часто поводиться, як корова на льоду. Якби Винниченко писав романи і п’єси, а свою посаду віддав якомусь генералу, як Пілсудський чи Маннергейм, то ми б не мали нині таких проблем і жили б у цивілізованій країні. Але досвід Винниченка нічому не навчив, бо на минулих президентських виборах популярні українські письменники допомогли прийти до влади команді Віктора Януковича, агітуючи проти всіх. Харківські угоди, закон про мови, зірване підписання асоційованого членства з Євросоюзом, перспективи федералізації, громадянської війни та розпаду держави – на совісті цих письменників. І в цьому році українські літератори, які йдуть на вибори під прапорами патріотичних партій, що не зможуть подолати п’ятивідсотковий бар’єр, насправді працюють технічними кандидатами від влади, ослаблюючи опозицію. Заради дешевого популізму вони шкодять національним інтересам. Якщо вони мудрі люди, хай знімуть свої кандидатури і закличуть усіх голосувати за прохідні політичні партії проукраїнського спрямування. Кожен із нас знає ціну опозиції. Ми бачили, як мляво вона відстоювала наші інтереси в парламенті та влітку під Українським домом, коли відбувалися акції протесту проти мовного закону. Але кращої опозиції в нас немає. Яке суспільство — така й опозиція. Тому маємо поводитися, як священик, якому дорікнули, що його прихожани – бандити, злодії, повії. Цей священик відповів: «Мушу навертати до Господа ту паству, яка прийшла до храму». Хіба не на українській літературі, театрі, кінематографу лежить провина за моральне здоров’я нації? Якщо в нас така високоморальна література, то чому таке здеградоване і спустошене суспільство?
– І наостанок, що б Ви побажали українським інтелектуалам?
– Я б побажав завжди говорити те, що думаєте, не лукавити, не боятися влади і більшості, вести за собою свій народ, не зраджувати його, відверто казати йому, коли він помиляється, бути собою, любити життя, світ і вірити в свою високу місію.
Розмовляла Юлія Стахівська
