«На одному із світових перехресть культур та релігій, у Дрогобичі на Галичині наприкінці ХІХ ст. та великого правління кайзера Франца Йосифа І, в народі вічних подорожніх торгівців та мудреців — євреїв року Божого 5652 чи 12 липня 1892 року за Григоріянським календарем в очікуванні на щось незбагненне й передчуване народилося звичайнісеньке немовля. Ім’я принесло собі саме — 12 липня саме іменини Бруно». Так починає Тарас Возняк свою книжку «Бруно Шульц. Повернення», що вийшла у видавництві незалежного культурологічного журналу «Ї» у 2012-му році.
Ця книжка не випадкова: цьогоріч виповнюється 120 років від дня народження і 70 років від дня загибелі Бруно Шульца. У Верховній Раді Постанову «Про відзначення 120-річчя від дня народження видатного польського письменника і художника Бруно Шульца» воліли зігнорувати, але що нам до них. Натомість вітчизняні інтелектуальні кола зреагували на дату з гідною поваги завзяттям: у Дрогобичі щойно завершився п’ятий ювілейний Міжнародний Фестиваль «Арка уяви Бруно Шульца», що відбувається кожні два роки. У рамках Форуму видавців стартував фестиваль «Бруно Шульц у Львові». Підготовлені переклади текстів Шульца: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» надрукувала всі оповідання письменника у перекладі Юрія Андруховича, а видавництво «Дух і Літера» – «Книгу листів», яку підготував Єжи Фіцовський, дослідник, якому світ завдячує поверненням постаті Шульца у світовий контекст, а переклав авторитетний фахівець із польської літератури Андрій Павлишин; і книгу літературно-критичних нарисів письменника, що її переклала Віра Меньок, директор Міжнародного Фестивалю у Дрогобичі. 13 вересня директор одного з найшанованіших видавництв інтелектуальної літератури у Польщі «слово/образ/територія» Станіслав Росєк представив повне академічне зібрання творів Бруно Шульца та унікальну Шульцівську енциклопедію, що містить інформацію і про письменника, і про всю різнобічну його творчість (від персонажів творів до малярських технік), польською мовою. Щодо цих книг, сподіваюся, найближчим часом з’являться розгорнуті матеріали, а може, й започаткується плідна дискусія.
У рамках фестивалю «Бруно Шульц у Львові» головний редактор журналу «Ї» Тарас Возняк представив і свою книгу. Вона вийшла ще в квітні, проте з кінця літа книжки в магазинах не знайти – чи то наклад виявився надто малим, чи то різко зросла популярність Шульца. А найпевніше — все разом. Та, до честі пана Возняка, варто сказати, що повна електронна версія книги доступна на сайті його журналу. Як і багато інших книг і чи не повний архів журналу.
Та ближче до тексту. Монолітним його не назвеш, але авторові про це й не йшлося – він хотів продемонструвати з різних сторін і в різних, так би мовити, суспільно-культурних розрізах нелегкий і тривалий процес повернення спадщини Шульца, її включення в український контекст. Матеріали датовано різним часом. Приміром, передмову, яку цитовано вище, булу написано для видання «Цинамонових крамниць» і «Санаторію під Клепсидрою» у перекладі Андрія Шкраб’юка ще у 1995-му році, але й досі її можна вважати взірцем впровадин до світу творця регіонів великої єресі. Ключовою частиною книги, очевидно, слід вважати есей «Бруно Шульц. Повернення», що його початок недаремно виносять у найрізноманітніші анотації: «Шульц ще не став академічним раритетом, предметом виключно прискіпливої «фахової» літературної препарації. Попри те, що його вбили більш ніж півстоліття тому, його проза ще зріє, з перспективи часу набирає нових якостей, барв і запахів. На моє переконання, проза Шульца ще не вийшла з живого літературного процесу. Вона впливає, вона читана, вона шукана, вона все ще формує нові літературні нурти, нові літературні школи». І з цим важко не погодитися, знаючи інші слов’янські літератури: читачі Данила Кіша і Мілорада Павича не дадуть збрехати.
Уже далі автор говорить про речі для себе програмові: «Реконструкція входження прози Бруно Шульца в новітній український культурний процес та контекст, яку я пробую зробити цим текстом, і є свідченням того, наскільки активно вона впливала і на сферу естетичну, і на сферу моральну, формувала смаки та переконання. Під його впливом зростали і окремі особистості, і цілі середовища». Отже, Вознякові йдеться передусім про свідчення, особисте свідчення про те, як забутий усім світом геній у якийсь момент почав визначати духовний і культурний клімат доби. Антураж доби відповідний: Львів 80-х і 90-х ХІХ ст., нелегальні напівмистецькі гуртки, підвальні майстерні й студії на піддашші («Заплави Великої Єресі»), перші шульцівські одкровення й перші спроби перекладу.
Каркасом цього нарису є саме історія перекладів Шульца, органічно вплетена в оповідь про мистецький (чи то довколамистецький) побут: тут і зредаговані радянською цензурою переклади Івана Гнатюка, і перші спроби самого автора та Миколи Яковини перекладати українською, а Ігоря Клеха і Григорія Комського — російською (до слова, Ігор Клех нині — знаний російський письменник, лауреат численних премій). Чимало місця автор відводить під роздуми над експериментом Андрія Шкраб’юка, що спеціально для перекладу текстів Бруно Шульца створив свою версію галицького койне, через що наштовхнувся на категоричне неприйняття з боку окремих українських інтелектуалів. Згадує автор і про переклад «Санаторію під Клепсидрою» Андрія Павлишина, і про переклад Андрієм Бондарем програмової для Шульца критичної статті «Мітизація дійсності».
Нарис «Бруно Шульц. Повернення» — це, по суті, історія інтелектуальних шукань на тлі непростої доби, що в певний момент постає історією «тихого» десиденства. Возняк пише про культ Антонича у Львові на чолі із подружжям Калинців і про поетичні читання на цвинтарі. Про місцевий самвидав і книжки зі «спецхрану». Багато розповідає про початок створення вже нині культового журналу «Ї», про те, як його задум благословили Юрій Шевельов і Григорій Кочур, які саме тоді зустрілися у Львові, і про перші наклади у тридцять примірників. Тобто ця оповідь стає важливим свідченням і в контексті явища інакодумства, що артикулює малознані явища, розповідає про периферійні на перший погляд інтелектуальні зрушення й напівзабуті творчі нурти. Це не стільки «Мій Пушкін» Цвєтаєвої, скільки хроніка веселих і тривожних часів із постаттю загадкового і тривожного Бруно Шульца посередині. Це опис літературно-мистецького побуту, яким він є: із безліччю химерних випадковостей і нелогічностей, позбавлений підручникової системності й заданості наперед, відкритий для найрізноманітніших впливів і – живий. Приклад жанру, що його історії української літератури катастрофічно не вистачає.
Тарас Возняк у книжці «Бруно Шульц. Повернення» торкається також украй дратівливого й неоднозначного матеріалу, так званого «Шульцгейту». Історія воістину детективна: у найскладніший період свого життя Бруно Шульц жив тим, що створював фрески для дитячої кімнати в будинку шауптшарфюрера СС Фелікса Ландау в Дрогобичі (саме знайомий Ландау застрелить Бруно 19 листопада 1942-го року). Коли після повернення у 1960-х роках Шульца в світову літературу почали шукати фрески, то не знайшли їх, хоча будинок шауптшарфюрера зберігся. І ось у 2001-му році український перекладач Юрко Прохасько та німецький режисер Беньямін Ґайслер таки відшукали роботи Бруно Шульца: в тому-таки будинку, тільки в іншій кімнаті. Було це в лютому. А вже у травні фрески з будинку зникли – їх демонтували і вивезли до Ізраїлю працівники «Яд Вашем», прокрутивши сумнівну оборудку з мешканцями будинку й мером Дрогобича. На найвищому рівні про це, ймовірно, навіть не відали. Завершилося все величезним скандалом, про перебіг і перипетії якого Тарас Возняк написав справді захопливо.
У ще одному есеї цієї книги автор розмірковує про інтерв’ю Марка Шрайбермана – людини, яка була на чолі операції «Яд Вашем» у Дрогобичі. Саме його самоідентифікація дала назву есею – «Ланцюгові пси історії». Возняк говорить про пасивність у ситуації з фресками Бруно Шульца України, протиставляючи їй ситуацію в Польщі, де це стало мало не національною культурною катастрофою. Т.Возняк говорить також про інертність і безініціативність єврейської громади Галичини, яка тотально не відчуває своїх коренів. Говорить, врешті, про етичний бік справи, про відсутність/наявність морального права Ізраїлю на такі надто суперечливі дії. Прокляті питання: якщо тут було загублено митця, то де гарантія, що його твори не підуть за ним? Але тут-таки зринає й інший бік: «Ці фрески могло б нарешті побачити ціле покоління галицької інтелігенції, яка виросла у 60-90-х роках ХХ ст. в Україні, зокрема й на Шульці, відкриваючи його собі, перекладаючи до шухляд, бо видрукувати при «совку» було годі (до речі, і українською, і російською мовами), а відтак наперекір матеріальним нестаткам усе ж видаючи його книги, зрештою, навчаючись у нього письма. Однак нас немає». Дрогобич укотре осиротів – єдине, що було дійсно від Шульца, його покинуло. Але чому воно мало бути саме в Ізраїлі, чому не в Польщі? Бруно, до речі, свого часу відлучили від іудейської громади Дрогобича за намір побратися з полькою Юзефою Шелінською. Вкотре порушується питання про непросту галицьку ідентичність.
Це питання Тарас Возняк детально розглядає в ще одному тексті книжки – блискучому власному інтерв’ю, яке він дав у 2011-му році Ізабеллі Хруслінській, відомій польській публіцистці. Пан Возняк, як і більшість українських публічних інтелектуалів, людина ліберальна, що в час зростання радикалізації може здатися слабкістю, неефективним пережитком минулого та й попросту дратувати. Та це інтерв’ю переконує саме в тому, що наявність такої позиції, реалізація його особистісного проекту – необхідність, від якої не втекти, «хрест», зумовлений історією й географією. І на чільному місці тут – саме питання ідентичності: «Безсумнівно, моє зацікавлення гебрейським фрагментом галицького культурного шару пов’язане зі спробами повернення до своєї галицької ідентичності, відбудови її у всьому багатстві та різноманітності». І ще: «Це був тільки перший крок до себе – починалося з української ідентичності, українсько-галицької автентичності, тобто з усвідомлення галицької специфіки. Наступними елементами галицької специфіки були її польська і єврейська складові. Звичайно, процес повернення до автентики був повільним і тривав роки: легітимізація галицької й польської присутності як невід’ємного елементу моєї самосвідомості, реконструкція єврейської присутності вже зараз».
Тарас Возняк розмірковує про долю Галичини, про історичні травми і рани, що так важко гояться, і про людську природу, яка вповні показала себе в найдраматичніші моменти століття (погроми, чистки, Голокост): «Попри можливих інспіраторів, головним виконавцем була «вулиця», яка не має національності. У цьому сенсі, мені здається, глибоке філософське дослідження тут навіть потрібніше, аніж історіографічне. Можна полічити українців, які брали участь у знищенні євреїв. Можна полічити поляків. Можна й тих, які рятували євреїв або допомагали їм. Але насправді це – проблема людської природи». Такий ось він – реальний світ єврейських штетлів, світ химерної Галичини, світ Бруно Шульца.
Останній блок текстів – це, власне, переклади окремих оповідань Шульца, що їх Тарас Возняк робив упродовж багатьох років: від 1983 р. й аж до березня 2012 р. Чотири з десяти вміщених тут текстів належать до книги «Цинамонові крамниці» («Пан Кароль», «Цинамонові крамниці», «Віхола», «Ніч Великого Сезону»), два – до «Санаторію під Клепсидрою» («Липнева ніч», «Самотність»). Чотири ж тексти було віднайдено в міжвоєнній періодиці – «Осінь», «Комета», «Вітчизна» і «Республіка мрій».
Сам автор зізнається, що вважає за найкращі саме переклади Миколи Яковини («Можливо, далася взнаки його природна м’якість. Можливо, ознайомлення з контекстом – мав відчуття самої тканини тексту. Чи тому, що був знайомий з осколками розбитого на друзки під час Другої світової війни світу Шульца»), але і його власні спроби посідають чільне місце у шульцознавстві. Особливо, як на мою скромну думку, Т.Возняку вдалися оповідання «Ніч Великого Сезону» і «Вітчизна». Останнє помітно виокремлюється з корпусу текстів Шульца і стилістично, і тематично: «Притиснувши гаряче чоло до шиби, я відчуваю і знаю, що вже нічого поганого зі мною статися не може, що я знайшов і свою пристань, і спокій. Тепер прийде довга череда важких від щастя і ситих літ, безкінечний шерег добрих та благословенних часів. Останні кілька неглибоких, солодких подихів по вінця наповнять мої груди щастям. І я перестаю дихати.»
Чи не єдина прикрість на всю книгу – її невеликий обсяг. Частина, в якій йдеться про сьогодення – «Повернення в Дрогобич чи Формування академічного канону (2002-2012)» – до непристойності куца: лише два абзаци. Автор надто побіжно згадує про Міжнародні Фестивалі Бруно Шульца в Дрогобичі, не вдаючись до деталей. Але ж саме наукові конференції, що відбуваються під час цього фестивалю, задають той справді високий рівень, на якому нині перебуває шульцезнавство.
Книга «Бруно Шульц. Повернення» не є одкровенням. Вважати її епохальною також не доводиться. Проте вона щира і своєчасна, а тому необхідна. Ще на початку книжки Тарас Возняк ставить питання: «Чим важливий Шульц для нас?». Конкретної відповіді автор не дає, але й питання з тих, що радше риторичні. Проте відповісти все ж можна спробувати: Шульц – це тест на зрілість для українського читача і українського літературознавства, тест на відкритість і можливість свіжого, позастереотипного погляду. І найцікавіше те, що тестом на зрілість у даному разі є глибинно інфантильний авторський світ. Світ текстів геніального, як не крути, дрогобичанина.
Бруно Шульц довго повертався і таки повернувся. Повернувся, сподіваємось, назавжди. Шолом! Gratulacje! Привіт тобі, Бруно!
