Содоми душ

Поль Валері, прочитавши «Богоматір квітів» Жана Жене, сказав, що цей твір написав геній, проте книжку треба негайно спалити. Жене дозволив собі показати «інше життя» Франції — життя аутсайдерів, повій-гомосексуалістів, злочинної поліції, демагогів-політиків… І сам він усе життя був аутсайдером. Ще в дитинстві його звинуватили за крадіжку, хоча згодом з’ясувалося, що звинувачення були безпідставні. Що ж, сказав Жене, я буду таким, яким ви хочете мене бачити — крадієм і злочинцем.

Злочинець суспільної моралі в українській культурі — це Олесь Ульяненко. Його посмертний роман «Квіти Содому» (щойно виданий у «Фоліо», написаний ще 2005 року) — це черговий твір або генія, або злочинця від літератури. Роман складається з трьох символічних розділів із відповідними назвами: «Оксамитові очі демона», «Крила ангелів», «Альфа й Омега», кожен розділ написано від окремого персонажа, а в першому маємо справжню «поліфонію» голосів. Читати цей роман важко. І найлегше сказати, що такі твори взагалі не варто читати. Вони аморальні, брутальні, порнографічні й шкідливі. З такими формулюванням можна було б погодитися, якби перед нами був справді український «Щоденник злодія». А «Квіти Содому» — річ художня, у якій поряд із брудом перебуває щось прекрасне. Але навіщо бруд письменнику, який уміє писати «по-людськи» і вміє насолоджуватися красою людських стосунків, як і красою природи?

«Квіти Содому» своєю назвою відсилають до двох інших творів — «Квіти зла» Бодлера та «Сто двадцять днів Содому» де Сада. Ще за життя за Ульяненком закріпився статус «чорнушного» письменника. Його герої приречені на пекло, для них немає порятунку, вони не просто з горьковського дня життя, це рудокопи пекла, чорні в’язні приреченої на муки душі. Але, що страшніше, чорнота в романах Ульяненка не просто метафізична, вона реалістична й соціально забарвлена. Чорний колір — не просто мітка диявола, який розкошує на українському бенкеті, це також ознака сучасного суспільства, приреченого і моторошного. Часом Ульяненко, у «Квітах Содому» зокрема, настільки пірнає в темінь, що впадає в «чорний кітч» або ж часом його соціальний роман перетворюється на треш-роман. Перед нами і сатанинський бал, і люди, страшніші од володаря темряви, які втратили людську подобу. Життя спонукало їх до такої трансформації. Душевна деградація в романі постає в еволюції, кілька поколінь героїв інфіковані, кожне нове покоління тільки страшніше в духовному плані. «Наш світ отрута. Чорна ніч завжди зустріне нас», «Зараз нікого нічим не здивуєш, навіть мертвих батьків» — головні ідеї роману.

Проте не випадково хочеться вжити саме слово «духовність» у цьому контексті. Попри нинішню девальвацію поняття, для Ульяненка саме духовність важить багато. Він не просто поет із пекла, не просто важка й аморальна дитина сучасної української літератури, яка дістає смердючі помиї з суспільства за допомогою слова. Він знає, що таке пекло, проте досі вірить у зцілення, вірить, що Божа рука зможе порятувати душі навіть із дев’ятого кола.

Важко бути прихильником такого чтива і залишатися психічно здоровим. Бо «нормальний читач» звик до захопливого тексту. А чи може жорстокість, порок, моральна ницість, розпуста захоплювати? На перший погляд, у романі Ульяненка більше нічого й немає. Тільки «секс, секс, секс і трохи антисексу», як написав колись Іван Дзюба. У випадку з Ульяненком радше йдеться про сексуальне пекло, про тілесність, якою керують демони. В романі голови злітають із тіл, немов іграшкові, кров юшить із відрубаних кінцівок, немов сік. Герої роману — соціопати-психопати, збоченці й моральні потвори. Але, хоче це, може, й дивно, письменник, вдаючись до такої стратегії, не зрікається поняття людяності, Бога. Тільки, здається, що з цього океану лайна вже ніколи не буде позитивної еволюції. «Людина завжди безстидна, але в спогадах та надіях ще більше, ніж у житті. Люди завжди безсоромні, наче макаки в зоопарку…». А якщо збагнути, що це лайно — теперішня Україна, то стає страшно.

Ульяненко вітворює гіпертрофовану пародію на політичну ситуацію в Україні. Не випадково для зображення політики автор вдається до марення (чи пародії на марення), в якому з’являються впізнавані персонажі. «У вітальні лежав маршал чи генерал із простріленою головою. Два постріли в голову. Самогубство — констатував очкарик. — Угу, з контрольним пострілом у голову, — підтвердив я». Або ж: «Годі міняти закони! Годі. Досить з нас старих, — виголосила жінка з виглядом топ-моделі, бізнес-леді. — Бо за новими законами мені буде більше роботи, — тихо і скромно вимовив кат». Новий закон — це свіже вино, а в Україні його вливають у старі міхи. «А виходить так, що ми гниль вливаємо у гниль». Між рядками, у підтексті прочитуєш і останній період Кучми, знаходиш Віктора Андрійовича та покійного міністра-самогубцю з «контрольним пострілом у голову»… і багатьох інших маріонеток сатанинського спектаклю. Ці муляжі з’являються в романі ніби марення — жахливе й реальне, в якому весь політичний бомонд, уся еліта — це трухляві смердючі потвори, вампіри, котрі харчуються злом (немов карпатський володар Віґо зі старого фільму «Мисливці за привидами-2»).

Для кого написано «Квіти Содому», цей викличний роман, що не може завдати насолоди від тексту? Насолода настає тоді, як писав Ролан Барт, коли ми підглядаємо, немов у шпарину. Тобто коли є знання, але також і здогад, незнання, припущення. Роман Ульяненка — це психопатичне раблезіанство ХХІ століття. Якщо абстрагуватися від реального часу і простору (Київ, перехідна доба 1990-х, останній період «кучкізму»), то в ньому йдеться про загибель людської цивілізації, про останні дні виродженого людства на Атлантиді, що має зникнути. В описаному світі все базується на жорстокості й цинічності. І, здається, нормальних стосунків у тому світі взагалі бути не може. Навіть найменші герої, діти, зображені як потворні збоченці. Вони народжуються у світі, в якому не можуть бути людьми, бо «нелюдями» стали їхні батьки, сусіди, «нелюди» — їхні однолітки. Події роману відбуваються в місті гріха й порожнечі — Києві. «Пустота цього міста дорівнювала його химерній величі, як у розкішної проститутки…».

Не знаю, на якого читача кого сподівався роман Олесь Ульяненко. Можливо, саме на цих набичених аморальних імбецилів, якими повниться суспільство, де панують деградація й обман? А саме на це взяла розгін Україна ще з 1990-х років, коли катали, рекетири стали новими володарями часу і простору, а нині ці колишні міняли, шулери, бандити — політична еліта, керівники державних стратегічних напрямів, успішні бізнесмени. Для Ульяненка зворотного шляху від зла не існує взагалі. Він пише мовою «падших», мовою цих самих імбецилів, які думають про гроші й секс, секс і гроші. Ці люди втратили відчуття життя. А також смерті. Покоління людей, відтворене в романі, позначає страшну картину нинішньої України. Виродки породжують виродків. «Одні вилупки пожирають інших». Що ж, у павуків чи змій не може народитися раптово голубка. «Людина живе у цьому світі, з чого може, але коли ти визираєш з-за свого паркану, тут починається щось неймовірно дивне та прекрасне, що при першому ж таки погляді перетворюється на клубок змій».

І все-таки Ульяненко пише про цих потвор, аби достукатися до них. Можливо, щось можна буде змінити. Обрати іншу стратегію — більш людську з красивою художньою мовою — шлях недієвий. Часом потворність зображення відходить від реалістичності й стає символічною. Проте інколи перед нами постає якийсь кітч потворності (голова Тоцького або й уся перша частина роману). Ульяненко руйнує традиційні соціальні символи, показуючи їх нежиттєздатність у суспільстві. Натомість світ убивць — єдиний справжній символічний простір, у якому працюють закони дохристиянські, зрештою, збоченецько-тваринні. Покидьки в романі — це просто «ділові чоловіки», як вони самі себе називають. «Поглянь, ми живемо серед людей. На вулицях капіталізм. Розумієш, Макс»… — каже один із вишибал-кілерів.

Один із найколоритніших образів у романі — Мама, шефиня злочинного світу, яка колись була «нормальною» жінкою. Проте життя забрало в неї дітей (перша дитина померла через два місяці після народження, другу довелось усипити, бо народилась із плескатою головою). Колись ця жінка малювала квадрати, прості лінії, шматки залізничних вокзалів. Перед самим 1991 роком отримала майстра спорту по стрільбах і кандидата по боротьбі. Її чоловік Іван знайшов роботу — проводив двобої з кікбоксингу на дачах «нових» (і не лише). А через півроку після цього Івана привезла «швидка»…Коли «Івана знайшли з проламаною головою, живого, і мізки мого чоловіка, аж до скорбного його кінця, визирали на світ, наче підрожевлений шматок голландського сиру, всупереч людській природі відчути страх, я зрозуміла, що можу дивитися на оточуюче холодно і спокійно». Ця фраза — «всупереч людській природі» — центральна для роману. Бо герої живуть у світі всупереч людській природі. Одного разу жінка стала жертвою «малолітніх відморозків», які побили її до напівсмерті. «Я пролежала півроку в лікарні. За той час помер Іван. Вийшовши з лікарні, я знайшла цих покидьків і повбивала. Так почала розпускатися в моїх грудях ненависть». Квіти Содому — це квіти ненависті (що завершуються квітами смерті), яка проростає в мертвих, холодних душах героїв, здатних лише мститися. Помста — головний закон світу «загиблої святості», як пише сам Ульяненко.

Шлях Мами в романі — це шлях від жінки до потвори. Сама вона зізнається: «Від смерті нудить, якщо бачиш її часто. Спочатку це надихає, світ відкривається, як ранньою весною, а потім вивертає, несе, як після похмілля, — нічого попереду не чекає. Мене часто запитують, що таке біль… Я відповідаю: це те, з чим ми проживаємо до самої смерті». У героїв роману справді немає майбутнього часу, бо є лише відрізок життя, наповнений випорожненнями порожнечі, а після нього почнеться сама порожнеча. Один із героїв роману стверджує, що його поколінню «невідома була надія. Ми прийшли на вулицю як на великий атракціон. Ми були приживалами на вулицях столиці, а тому швидко її окупували. Бо ми були розумними, сильними, молодими.

Нині ми оглухлі і сліпі, як кроти, що їх водою по виганяли із темних затишних дір». Герої роману, радше, повірять у «існування чорта, ніж янгола». Квіти Содому проросли.