Особисто для мене найзмістовнішим у цій книжці виявився останній абзац. Зовсім останній, унизу четвертої сторінки обкладинки. З-посеред інших поважних людей, що їхні відгуки там вміщені («унікальне явище в літературі», «новий жанр», «талановита операторська робота» etc), видавництво залучило такого собі Chilly Willy – це начебто «невловимий український хакер, йому приписують злам систем «Пузатої хати» та «Домашньої кухні»». Отак живеш і не знаєш, що у знайомій їдальні зламано систему. І що там узагалі була якась система, варта хакерської уваги.
Але про це пізніше.
«Книжка без автора» від видавництва «Грані-Т» являє собою стилізацію розмов в асьці – безвідмовного способу вбивання часу і подекуди комунікації, знайомого багатьом. В м(асьці) спілкуються: Ice Queen, Kaj, KORVIN, PASTO та Pipiska23 (не беручи до уваги кількох епізодичних персонажів). Двоє останніх переважно домовляються, коли зустрітися й піти бухати, а ось поміж першими трьома складні стосунки: закоханого Кая Снігова Королева постійно підманює, мучить і тримає в напрузі, а до геймера Корвіна вона сама, здається, небайдужа. Вигляд усе це має такий:
Kaj (14:07:53 3/12/2007)
Бугага!
Ice Queen (14:08:19 3/12/2007)
Що сталось?
Kaj (14:08:39 3/12/2007)
А шо? Чого? Га? Де?
Ice Queen (14:08:54 3/12/2007)
мда
Kaj (14:08:54 3/12/2007)
Як ти?
Ice Queen (14:09:11 3/12/2007)
як завжди
Kaj (14:09:55 3/12/2007)
А чого на смс не відповідаєш?
Ice Queen (14:07:53 3/12/2007)
на яке смс?
Наведений фрагмент дає цілковите уявлення про те, на що схожа ця книжка, стосовно якої професор Леонід Ушкалов хвалиться у рецензії, що прочитав усі 254 сторінки за три години (він би ще підрахував кількість знаків на сторінку, надто коли відкинути повторювані таймери й ніки). Визнаю: стилізація вийшла вельми переконливою. Інша річ, наскільки це можна вважати новаторством, не кажучи вже про революцію. Ми вже мали і романи в мейлах, і в есемесках, оце тепер дійшла черга до аськи. Організувати текст «аськоподібним» способом неважко й, напевне, приємно. Але стилізація – літературний прийом, і не більше. Вона не може бути кінцевою метою самої себе.
Власне, з літературознавчого погляду, якщо відкинути всі ці прикраси в дужках, текст, який складається з діалогів, є драматичним твором, п’єсою. І ця п’єса мала всі шанси стати цікавою, придатною і для читання, і для постановки якимось авангардним театром. Персонажі прописані доволі опукло (принаймні, відрізняються не лише ніками), наявний конфлікт, і навіть не один, а головне – присутня таємниця: в асьці, себто в масці, хто завгодно може здаватися будь-ким. Це, до речі, і є наскрізна їдея твору, якщо я правильно зрозуміла.
Зізнаюся, я дуже очікувала на красиву й парадоксальну розв’язку – щоб, як там було у культовій кінокомедії, «Джексон виявився жінкою». Не даремно ж Кай на початку пише Сніговій Королеві: «Ти знаєш, що є багато людей, які не вірять, що ти дівчина? :)»! Розслабтеся, даремно. Ця рушниця не вистрілить, як, утім, і жодна інша. Ice Queen – таки насправді Маринка з Севастополя, як про це від початку знали і решта персонажів, і читачі. А так хотілося, щоб вона виявилася… ну хоча б, для прикладу, маскою брутально-харизматичного Pipiska23! На жаль, в якості ілюстрації ідеї м(аськи) нам пропонують лише тотожність однаково маловиразних чоловічих персонажів Kaj і PASTO. До того ж повідомляючи про те відкритим текстом.
Діалоги нескінченні й нуднуваті – як і в реальному, себто віртуальному житті, де, на щастя, ніхто (хоча не знаю, може, і є маніяки) не читає їх одразу кілометрами «історій», що з’явилися ніби самі по собі, ніким не написані. До речі, саме автор, отой Невловимий Джо, у книжці таки присутній помітно, нагадуючи про себе абзацами чи цілими сторінками сентенцій на кшталт: «Ти відкриваєш аську і знаходиш там живих людей. Вони ховаються під вигаданими ніками, скачаними аватарками і зеленими квіточками. Вони ховаються, щоб бути відкритими. І ти сам ховаєшся, щоб отримати змогу сказати правду».
Теревенять персонажі переважно ні про що, суцільними вигуками, загальними фразами або ж багатозначними натяками на щось, залишене за кадром. Приміром, ми так і не дізнаємося, чим конкретно віртуальна Маринка-Снігова Королева причарувала й замучила Кая, з яким вони жодного разу не зустрічалися в реалі – маємо лише його образи на неї та з’ясування стосунків на багато сторінок. І так з усіма. Оповідь помітно пожвавлює полілог персонажів про колір сперми, але, на жаль, Джо-резонер втрутився і тут: «Аська – це місце, де всі приховують свої таємниці. (…) Людське потаємне – це завжди бруд» (я не стала б так категорично ототожнювати сперму з брудом, а от у Джо, здається, особисті проблеми).
Драматургічну складову, на якій міг би триматися цей справді добре, хоч і не блискуче стилізований твір, спущено на пси. До того ж, абсолютно свідомо. «Ти відкриваєш її і починаєш читати. Перед тобою тисячі (слава богу, лише 254! – авт.) сторінок розмов. Величезний видтинок життя, відтворений у словах. Тут немає ні зав’язки, ні кульмінації, ні закінчення – але тут є щось більше, ніж просто правда».
Ось про це «більше, ніж правда» і хотілося б з’ясувати докладніше.
«Людина в м(асьці)» – не просто художня книжка, вона має надзавдання, що прочитується досить прозоро. «Вона написана кожним із вас, дорогі читачі, – це з обкладинки, відгук тижневика «Нова Ера України». – Кожним, хто щоденно, вдягаючи десятки масок, заходить в мережу інтернет і проводить там велику частину свого життя…»
Як це назвати? Кроком назустріч новому часові, цифровій і мережевій добі, сучасним технологіям і просунутому читачеві? Не знаю, не знаю. Мені, навпаки, в цьому відвертому заграванні з анонімними хлопцями й дівчатами, які живуть у мережі, вбачається видавнича паніка й відчайдушні пошуки порятунку.
Так, нині мережа є найстрашнішим конкурентом літератури у боротьбі за читацькі душі. Мережа впевнено перемагає літературу не тільки технічними засобами, а й на світоглядно-інструментальному рівні, виробляючи у споживачів нову систему мислення й сприйняття, несумісну з інтелектуальною працею читання літературного тексту. У мережі свої закони – то може (вважають, напевне, Джо і видавництво «Грані-Т»), варто спробувати жити за ними, і нам усе вдасться теж?!
Не вдасться. Ось, приміром, один малесенький, але симптоматичний момент. Редактор радить «з усіма лексичними, стилістичними, граматичними чи пунктуаційними претензіями (…) звертатися в мережу». Але ось на сторінках 169-171 з’являється персонаж із ніком PATSO! – чесно, я зраділа, сподіваючись на довгоочікуваний сюжетний поворот: в аську проліз підступний троль зі схожим ніком, а наївний Pipiska23 має його за свого друга… Ні, таки банальний одрук і недбалість коректора, який нібито й зовсім непотрібний у мережевому тексті. Але якраз одруків у ніках мережа не пробачає. Там усе інакше, взагалі.
Мімікруючи під мережу, література ладна відмовитися від граматики та стилістики, логіки оповіді й законів драматургії, динаміки і психологічної напруги, фабули та сюжету, авторського імені й голосу – власне, від усього, що робить її літературою. Так дівчинка з інтелігентної родини обрізає коси, нищить ножицями джинси, починає матюкатися й палити біля під’їзду – аби домогтися уваги симпатичного хлопця-гопника, якого бояться всі на районі, і вона, якщо чесно, теж. Що з нею станеться далі? От бачите, і вам відомо.
Міфічний хакер Chilly Willy вважає так само: «Цю книгу дуже зручно підкладати під ноутбук. Щоб не грівся».
Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».
