Сергій Петренко: «Я раджу підходити до охорони своїх прав заздалегідь та комплексно»

Письменники й перекладачі зазвичай або не цікавляться своїми авторськими правами зовсім, або ж, навпаки, надміру ними переймаються. Але і в одному, і в другому випадках, як правило, грамотність із питань авторського права в них часто мінімальна. «ЛітАкцент» пропонує розмову про авторське право із Сергієм Анатолійовичем Петренком — кандидатом юридичних наук, керівником центру експертних досліджень Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності НАПрН України, патентним повіреним України, атестованим судовим експертом — про найтиповіші питання, що виникають у сфері авторського права.

— Сергію Анатолійовичу, зазвичай письменник чи перекладач уперше зустрічається з авторським правом, підписуючи типовий договір автора з видавцем. Видавець нерідко називає такий документ формальністю, а автор часто вірить, що так воно і є. Наскільки серйозно варто ставитися до підписання авторської угоди? Яку найпершу пораду автору Ви могли б дати?
— Авторський договір – це основоположний документ, якщо автор сподівається на матеріальну винагороду за свою роботу. До того ж, це єдиний документ, на основі якого він потім буде здатен відстояти свої права, тому те, що закладено у авторській угоді аж ніяк не можна назвати формальністю. В авторській угоді, по-перше, описується обсяг прав, які автор передає видавцеві, по-друге, розмір винагороди автора за його творчу працю і спосіб її оплати, по-третє – територія, на якій будуть чинними передані права, по-четверте — термін дії угод. Ці чотири пункти є основними обов’язковими умовами угоди. Якщо їх не прописано, то, по-перше, така угода може бути визнана недійсною у судовому порядку, а по-друге, уявіть, що потім автор зможе доводити в суді, як він відстоюватиме свої права, не маючи дієвого механізму для здійснення правочину. А щодо поради – то угоду, насамперед, треба уважно читати: що ви передаєте, на яких підставах і яку винагороду за це отримаєте, адже за законом, якщо якісь права в угоді чітко не зазначені, то вони вважаються не переданими. Якщо десь в угоді буде фраза «виключні права» — то тут ідеться про всі права на конкретний твір, навіть якщо вони не розписані. Тому коли автору пропонують угоду, у якій зазначено, що автор передає видавництву виключні авторські права на твір, то він має розуміти, що більше за цей твір він ні від кого нічого не отримає.

— Нині в Україні серед видавців доволі поширеною є практика виключного права на твір. Наскільки доречно, на Ваш погляд, іти на такий крок, скажімо, ще молодому й невизнаному письменнику?
— Виключне право на твір вигідне насамперед видавцеві. Але тут вступає в силу домовленість: на що сподівається автор і що йому пропонує видавець. Якщо автор згоден передати виключні права видавцю і його влаштовує ціна за цим договором, то чому ні — можна підписати. Інакше ж він повинен домовлятися про справедливу ціну за права на свій твір. Виключні права — це питання переговорів.

— Якщо автор віддав видавцеві виключне майнове право на текст — така ситуація незворотня. Скажімо, видавець купив права, наклад закінчився, але новий власник прав книги не видає…
— Все. У цьому криється найбільша загроза виключного права.

— А чи може автор відкупити у видавця своє право на твір?
— Може, якщо видавець захоче продавати. І ціну також називатиме він. До речі, автор за умов передачі виключного права не зможе навіть заново написати такий саме твір, бо він вважатиметься похідним твором, на який також поширюються виключні права. Похідний твір — це твір, створений на основі вже існуючого твору, — наприклад, переклад, сценарій на основі літературного твору тощо. При цьому передача виключних прав на якийсь твір не обмежує права автора на подальшу творчість. Він може написати твір на іншу тему, написати продовження, навіть написати новий твір із тією ж ідеєю, але не з такою самою сюжетною лінією. Новий твір має бути неупізнаваним.

— Як винагороду автору зазвичай пропонують фіксований гонорар або роялті. Поясніть механізми одного й іншого, їх переваги й недоліки.
— За законом винагорода буває двох видів: паушальний платіж (одноразовий) і роялті – гроші, виплачені за кожен примірник твору. Найчастіше автори отримують одноразову винагороду, думаючи так: «Навіщо мені чекати, поки капатиме смішна сума, якщо я можу отримати пристойну суму одразу?». З іншого ж боку, якщо наклад великий і книга буде неодноразово перевидаватися, а автор із кожного примірника за угодою має отримувати, наприклад, 10 грн. роялті, то в разі продажу протягом року тисячі екземплярів він щорічно може отримуватиме 10 тис. грн. Вибір — фіксований платіж чи роялті — мають робити самі автори. Інколи видавцям вигідніше виплачувати одноразово, інколи вигідніше платити роялті – тут усе залежить від комерційної цінності твору і, можливо, економічна ситуація у країні на це теж впливає: якщо гроші є і перспектива отримання непоганих прибутків від твору велика, то видавець один раз заплатить і зможе робити з твором усе, що захоче: надавати іншим право на переклад, розміщувати в Інтернеті, робити на основі твору кіносценарії тощо. А коли грошей немає, або не відомо, чи буде твір користуватися попитом, – тоді видавцеві вигідніше виплачувати роялті.

Проте якщо автор планує віддати видавцеві виключні права, він може наполягати на застосуванні комбінованої схеми виплати винагороди, отримати паушальний платіж (фіксована одноразова виплата) плюс роялті. Але часто видавці неохоче йдуть на такий крок, бо їм це не вигідно.

— Зазвичай, за авторською угодою автор передає свої права на певний час на певній території. А чи може автор передавати права без обмежень терміну й території — скажімо, на певний наклад?
— Так. Одному видавцеві автор може дати права, скажімо, на п’ять тисяч примірників, іншому – на десять тисяч, а третьому — на сім років. І всі вони видають книжки на території України. За ліцензійним договором автор може надавати право будь-кому: він просто надає певним особам право на тимчасове користування своїм твором. Якщо ж написано про сім років виключного користування – тоді ситуація інша: за ці сім років автор не може розпоряджатися своїми майновими правами. Також відповідно до законодавства про авторське право, є таке поняття, як одинична ліцензія: передача права на використання твору на певний термін тільки одній особі. Тобто тільки автор і власник одиничної ліцензії можуть використовувати твір, але передавати права комусь іще у період дії одиничної ліцензії вони не можуть.

— Буває так, що видавництво, укладаючи з автором угоду, ставить перед ним умову щодо написання певної кількості творів, скажімо, в рік…
— Так, тут ідеться про договір на створення твору. Такий договір укладається про те, що автор за винагороду повинен створити твір на певну тему певного обсягу. Але такий договір не можна вважати авторським на момент його укладання. Адже авторських прав іще не існує. Немає твору – немає й авторських прав на нього. Тому повинен бути додатковий договір про передачу авторських прав чи виключних авторських прав. Коли твір готовий, то видавництво й автор повинні підписати акт виконаних робіт, за яким автор передає твір, видавництво його приймає, воно згодне з ним – і сторони підписують авторський договір як додаток до основного договору про створення.

— Наскільки доцільно авторові підписувати таку угоду про створення твору? Чи можна говорити тут про своєрідне письменницьке рабство?
— Якщо автор упевнений у власних діях і силах — нехай підписує, він же знає, на що йде. Мені відома ситуація з однією молодою творчою особою, яка через формальне ставлення до договорів потрапила в таке рабство. За умовами угоди, яку вона уклала з певними особами, всі її твори повинні були популяризуватися, рекламуватися та продаватися тільки через цих осіб. За це вона отримувала лише невеликий відсоток від вартості проданого твору. Тобто комерційна складова її творчості на все життя стала залежною від певних осіб. Письменник – творча людина. А якщо в нього не буде натхнення, якщо почнеться депресія чи виникне творча криза – як він може створити? А договір передбачає відповідальність. Якщо письменник не створить твору за умовами договору, то на нього буде накладено передбачені цим договором штрафні санкції. Коли автор підписує такий договір – він повинен розуміти і ризики, і свою відповідальність. А якщо завтра він не зможе писати через проблеми зі здоров’ям — що тоді? Тут дуже легко будь-що «підмахнути», тому перед підписанням треба добряче поміркувати, що може статися, якщо якихось умов не буде виконано. Адже договір — це юридичний документ, що створює певний правочин.

— В Україні функціонує Державна служба інтелектуальної власності України. Тобто структура, в якій можна отримати документ про авторство. Деякі письменники звертаються до цієї структури. Що реально дає письменникові наявність довідки про те, що він є автором певного твору?
— Згідно з доктриною авторського права немає потреби в реєстрації авторського права на твір. Це — виключно бажання автора. Отримуючи в Державній службі інтелектуальної власності свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір — автор отримує, по суті, довідку про те, що прийшла певна особа, принесла певний твір, депонувала його в Державній службі інтелектуальної власності й заявила, що вона є автором. Більше – нічого. Але чи дійсно цей твір належить певній особі, чи він, скажімо, присвоєний іншою особою, — це не перевіряється.

— Тобто я можу взяти вірш Шевченка і зафіксувати його як власний…
— Так. І у Вас його без проблем приймуть – якщо це невідомий вірш. Ви можете взяти картину невідомого художника й принести на реєстрацію – приймуть. Процедура отримання Свідоцтва не передбачає перевірки авторства.

— А чи буде така довідка доказом, якщо в автора виникне спір про авторство?
— Так, якщо виходити із презумпції авторства, і якщо не існує будь-яких доказів, що ставлять під сумнів авторство певної особи. Адже за законом, якщо на примірнику твору або на його копії зазначено певну особу як автора, то вона вважається автором, доки не буде доведено зворотнє. Наприклад, такі сумніви виникли й стосовно визнання авторства порушено справу. Суд може витребувати в Державній службі інтелектуальної власності твір, зафіксований на матеріальному носії, й призначити за цим твором авторознавчу експертизу, або експертизу, що встановить дату фіксації цього твору на матеріальному носії, який був депонований до Державної служби інтелектуальної власності. Слід розуміти, що твір зберігається недоторканим у тому вигляді, у якому його надав автор, у держслужбі, і його матеріальна фіксація є певним аргументованим доказом для суду. Тобто реєструвати твір слід для того, щоб мати якісь зафіксовані й підтверджені факти його створення, існування, ну, й частково — авторства.

— У чому ще може бути користь від такої довідки?
— Така довідка (Свідоцтво) потрібна в тому разі, якщо об’єкт авторського права ставиться на бухгалтерський облік як нематеріальний актив. Це той документ, що цілком задовольняє Податкову інспекцію.
З іншого боку, такий документ свідчить про серйозність намірів автора у переговорному процесі, наприклад, із видавцем. Хоча цей документ не має юридичної сили і не є правовстановлюючим, але в автора є хоч щось.

— Які існують альтернативні способи фіксації авторського права?
— Можна записати твір і покласти його в банк у сховище або надіслати самому собі поштою. Такі дії дають змогу зафіксувати якщо не дату створення, то хоча б дату існування твору на матеріальному носії. З моменту фіксації твору на матеріальному носії виникає авторське право на нього. Тобто написали розділ – зафіксуйте його, навіть якщо це чорновий варіант. Зафіксуйте на диску чи на папері й надішліть собі поштою — тоді на конверті стоятиме дата відправлення й отримання. За цією датою те, що лежить у конверті, об’єктивно існувало зафіксованим на певному носії інформації. Конверт має бути з поштовим штемпелем і його слід зберігати нерозкритим, інакше на суді важко буде довести, що в цьому конверті — саме цей твір. Також можна звернутися до нотаріуса, який зафіксує твір чи візьме його на зберігання тощо. Але наша психологія така, що державні документи мають більшу значимість, аніж завірення якогось приватного нотаріусу чи поштове відправлення. Тому кожен може обирати власний варіант, зручний для нього.
Коли людина щось створює, я раджу підходити до охорони своїх прав комплексно. Автор не може знати знати, що в нього і де вкрадуть. Комплексний підхід надає кілька інструментів для охорони, і в разі виникнення судової ситуації йому буде простіше захистити свої права. Проте, на жаль, автори часто своїми правами не переймаються, вважаючи, що з ними нічого такого не трапиться.

— Очевидно, юридичними питаннями мав би займатися літературний агент?
— Так. Він мав би наглядати за автором і з позиції правового забезпечення його діяльності. Творчій людині природніше займатися творчістю і не перейматися тонкощами юридичних питань. В Україні поки що робота літературного агента не є поширеною. До того ж у нас зазвичай літературний агент і видавець – одна особа.

— А якщо говорити про окремого літературного агента, то як виглядає співпраця агента й автора з юридичного погляду?
— Літературний агент має підписати з автором договір, у якому зазначити, що він представляє інтереси автора за певну винагороду. Власне, така угода потрібна насамперед агенту. Слід прописати права та обов’язки агента, його відповідальність, а також права й обов’язки автора. І тоді агент зможе домовлятися про передачу авторських прав від особи автора з будь-якою зацікавленою особою. Але обсяг прав, їх вартість тощо – це все агент узгоджує з автором. Якщо коротко, то агент — це менеджер із продажу.

— Сергію Анатолійовичу, досі ми говорили з Вами про майнові авторські права. Поясніть іще, що таке немайнові права.
— Немайнові права – це право на ім’я, псевдонім, право на збереження цілісності твору і протидію будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі й репутації автора. Тобто якщо хтось видасть твір (чи переклад), представивши його таким чином, що це зашкодить честі й репутації автора, то можна звернутися до суду щодо захисту немайнових прав. Як приклад, можу навести справу за позовом доньки Л. Бикова до кампанії, що здійснила колоризацію фільму «В бой идут одни старики». Справа стосувалася захисту немайнових прав на фільм. Суть справи полягала в тому, що, на думку Мар’яни Бикової, колоризація спотворила фільм, перекрутила творчий задум режисера, і це зашкодило його честі і репутації. У суді були представлені документи, за якими Л. Биков розробляв сценарій саме для чорно-білого фільму. Суд задовольнив позов.

— Українським авторам можна закидати невисоку юридичну грамотність. Як вважаєте, чому так відбувається?
—  Це ситуація психологічна, чи навіть ментальна. У нас авторське право, та й узагалі право інтелектуальної власності, з погляду комерціалізації результатів творчої праці, активно розвивається останні років із десять. Я не беру до уваги 1990-2000-ті роки – перехідний період, або період становлення, коли для багатьох в Україні сфера інтелектуальної власності лише відкривалася. Нині ж завдяки тому, що є освіта в сфері інтелектуальної власності, проводяться семінари, виходять два спеціалізовані журнали з інтелектуальної власності, існують наукові публікації, захищаються дисертації –рівень свідомості громадян піднімається. Але він усе одно ще дуже низький. Якщо взяти країни Європи, то там, по-перше, набагато вищі за нашу правові культура і свідомість, а по-друге, питаннями отримання автором економічного зиску від творчої праці активно опікувалися весь час, як того вимагають реалії ринкової економіки. До того ж, в Україні досі не існує наукових шкіл у сфері інтелектуальної власності. Такі школи були в царській Росії, і на їх підґрунті сформовані наукові школи у сучасній Російській Федерації, такі школи є в багатьох країнах Європи.

Натомість в Україні дуже мало фахівців у сфері інтелектуальної власності та авторського права зокрема, які підходили б до розв’язання питань не з позиції «розв’язуємо проблеми за їх появи», а з позиції правильного налагодження стратегії охорони та захисту прав іще до моменту створення твору. Тобто досить мало фахівців, які глибоко теоретично і практично знають предмет авторського права, а також усілякі його тонкощі і нюанси.

—    Це все схоже на гру в шахи…
— Так, і ця гра починається з тієї миті, коли автор вирішив створити твір. За кордоном це чудово розуміють. Там не показують свої твори й не викладають їх в Інтернет для обговорення, якщо планують у подальшому на цих творах заробити. Якщо люди роблять певні кроки, вони розуміють, яку несуть за це відповідальність і які після цього можуть бути наслідки. Сподіваюсь, що з часом і в нас в Україні ситуація з розумінням важливості охорони та захисту авторських прав наблизиться до рівня провідних держав світу.

Розмовляла Ірина Троскот

Від редакції. Запропоноване «ЛітАкцентом» інтерв’ю з Сергієм Петренком — початок довгої розмови на тему юридичної грамотності з питань інтелектуальної власності. З осені ми плануємо розпочати цикл статей, присвячених авторському праву, його найактуальнішим питанням. А поки що Ваші запитання, пропозиції й побажання, яку саме тему було б доцільно висвітлити, чекатимемо за адресою redactor@litakcent.com, у коментарях до цього матеріалу або на нашій сторінці у Facebook. Будьмо грамотними!