Якось, нарікаючи на нудьгу, що огортає мене в наших театрах, я почув від своєї знайомої, кінокритика, слушну пораду: «Тю! То ходи в кіно! По-перше – цікавіше; по-друге, завдяки популярним американським фільмам знатимеш усі політичні тенденції у світі й не треба дивитися зомбо-ящик». Порадою приятельки я скористався. Утім, додам: аби не гаячи часу, релаксувати й при цьому дізнаватися новини політичних кухонь за кордоном, варто ще й почитувати популярну літературу. Не всяку, звісно. Однак детектив «Хто вбив аятолу Кануні?», написаний вірменкою іранського походження з французьким громадянством Наїрі Нагапетян, буцімто створений для такої справи. Ненав’язливий, читається легко, до всього – напрочуд пізнавальний. І просто чудово, що є в українському перекладі, який, до того ж, з’явився руки задовго до російської «альтернативи».
Отже, у своєму романі вірменська письменниця і, водночас, французька журналістка, змальовує постреволюційний ісламістський Іран – причому, напередодні важливих для цієї країни президентських виборів 2005 року. Тоді ісламські традиціоналісти на чолі з нинішнім очільником Ірану Ахмедінеджадом потіснили з політичної арени поміркованих консерваторів та умовних демократів. А згодом наслідки тих виборів сколихнули увесь світ. Коли вже 2009 року сотні тисяч іранців заполонили проспекти Тегерана, протестуючи проти повторної перемоги ісламістів, за їхніми акціями спостерігало й чимало українців. Адже й наш «майдан» тоді відбувся ще геть недавно; аналогічні події, хай і не завжди вдалі, сколихнули Киргизію, Вірменію та Білорусію, і в повітрі потроху вчувався запах «арабської весни». Цікаво, що перською мовою, як і турецькою, площа у центрі села чи міста також зветься «мейдан». Та іранський «мейдан» 2009 року зазнав невдачі й потягнув за собою сотні, якщо не тисячі репресій (вони не вщухають у країні з часу перемоги Ісламської Революції на чолі з Алі Хомейні 1979 року).
Власне, репресії можна назвати однією з провідних тем роману «Хто вбив аятолу Кануні?». Його головний герой, 25-річний французький журналіст вірменсько-іранського походження, знає про них іще змалку. Мешкаючи майже все життя у щасливій західній Франції, він знає від батька-вірменина, що його маму-іранку колись стратили на батьківщині незадовго після перемоги революції. Проте чоловік не переповідає всіх подробиць тієї жорстокої події та, замкнувшись у собі, рідко контактує із сином. Отож Нарек сам вирушає до Ірану як репортер французької газети не лише для того, щоб підготувати матеріал про виборчу кампанію 2005 року, а й ознайомитися зі своєю історичною вітчизною та якомога більше довідатися про життя і страту матері, учасниці лівого руху, яка готувалася до повалення режиму Хомейні. Далі його засмоктує вир несподіваних детективних подій. Уже з перших днів він опиняється на місці вбивства деспотичного аятоли Кануні, розпорядника іранського правосуддя, відтак потрапляє на цілу ніч у саме пекло близькосхідних покарань – в’язницю Евін, збудовану ще за часів шахів. Звільнившись звідтіля стараннями іранської феміністки та кандидата в президенти ЛейлиТабіги, разом із якою застав труп аятоли в його ж кабінеті, Нарек відтепер шукає спосіб повернутися до Франції. Оскільки пасдари, як іменуються іранські стражі ісламської революції, відібрали в нього європейський паспорт, це загрожує не тільки тривалим перебуванням в Ірані, а й суворими покараннями, залежно від наслідків розслідування справи Кануні. Урешті, французькому репортеру таки вдається полегшено зітхнути на борту літака ще після низки пригод, включно з новим перебуванням за гратами – цього разу за порушення моралі. Паралельно він стає свідком іранського політичного життя та відмови балотуватися на виборах через пригоду з аятолою тієї ж Лейли Табіги, доньки одного з найвідоміших іранських революціонерів та духівників; знайомиться з бунтівною іранською молоддю, учасницями незалежного жіночого руху, колишнім міністром Ірану лібералом Мірзою Музаффаром, з простолюдом та своєю численною вірменською ріднею. А основне – Нарек таки з’ясовує подробиці вбивства своєї матері. Її з друзями зрадив член їхньої ж організації, брат друга сім’ї Нарека. Далі федаїнів схопили й стратили.
І це один із найважливіших моментів політичного детективу Наїрі Нагапетян. Усі великі загадки іранського політичного життя раптом розкушуються, мов ліщина. Провал заколоту проти режиму Хомейні, унаслідок якого загинула мати Нарека, – усього лише результат зради через чиїсь особисті амбіції, хай і санкціонований у тодішньому СРСР, який вирішив «здати» своїх східних «комуністичних товаришів». Замовляє вбивство аятоли Кануні заможна іранка в помсту за ув’язненого брата. Тим часом Тегераном ширяться чутки про те, що іранські аятоли та політики з’ясовують між собою стосунки. Так само й Лейлу Табігі ненароком убиває пасдар, який охороняє її під домашнім арештом, однак навряд чи хтось на Близькому та Середньому Сході, як і на Заході, повірить у таку випадкову смерть відомої опозиціонерки. Одне слово, Нагапетян ніби закликає не шукати зайвих підтекстів і прихованих подій там, де насправді все й так вочевидь. Диктатура мулл руйнує себе сама, а невидимі корективи, які вносить життя, ніби невидимою рукою завдають їй ще дужчих ударів. Найменша тривожна іскра в такому суспільстві спрямовуватиме всі підозри лише в один бік – у цьому разі духовенства та їхніх військових поплічників. Причім тут уже неважко провести й аналогії з Україною. Якщо завтра хтось із наших опозиційних політиків послизнеться та зламає собі карка на тротуарі, на чинну владу цілком справедливо впадуть підозри в замаху на нього. Іноді такі випадковості навіть набирають комізму та чимось перегукуються з нашумілим фільмом «Диктатор», уже забороненим у низці східних країн, але дивом дивним дозволеним у вітчизняному прокаті. Отже, знову-таки, мій кінокритик мав рацію.
«Вбивство аятоли» – ключові слова книжки Нагапетян, які миттєво виділили й західні рецензенти роману, перекладеного на чимало європейських мов. «У своєму творі Наїрі Нагапетян убиває іранського аятолу»,– читаємо в одній із західноєвропейських газет.
До речі – аятолу ще й із гучним прізвищем «Кануні», що в перекладі означатиме «законодавець». Це достоту як в епітеті відомого нам турецького султана Сулеймана Пишного, чиєю дружиною була Роксоляна Хуррем.
Тому французько-вірменсько-іранський детектив ще й доволі символічний. У ньому явно здійснюється мрія багатьох запальних іранців молодших поколінь, змушених підпільно збиратися у своїх квартирах, щоб обмінятися музичними новинами, побачити своїх дівчат без хустин, а то й випити якогось підробленого контрабандного алкоголю. Отже, у романі гине аятола. Ще й не просто мулла, а – «законодавець», або ж «законник», який упроваджує в країні шаріат і наглядає за його дотриманням. Та до всього – по суті, гине від руки жінки.
Це, до слова, ще одна наскрізна нитка роману «Хто вбив аятолу Кануні?». Мова, звісно, йде про жіноче питання, традиційно найболючіше для мусульманського Сходу. Як зауважила в котромусь інтерв’ю сама авторка, власне, на прикладі жіночої проблеми вона намагалася дистанціюватися у своєму письмі від модерних притаманних європейцям оксиденталістських поглядів на Схід; тобто втілити в романі бачення іранських проблем передусім східними очима. Скажімо, та ж Лейла Табігі, один із центральних персонажів детективу Нагапетян, доволі б здивувала західних жінок, ототожнюючи себе з феміністичним рухом, адже в розумінні Табігі фемінізм має ґрунтуватися на розумному прочитанні Корану та достовірному визначенні місця жінки в суспільстві, яке засвідчує Боже одкровення. Погляди, м’яко кажучи, відмінні від відомих нам із Сімони де Бовуар, або Наомі Вульф. Одначе, на думку Нагапетян, в об’єктивному змалюванні таких тонкощів та повазі до них і полягає її відкриття Сходу західному читачеві неупередженим зором. Частково з цим важко не погодитися. Справді, у детективі «Хто вбив аятолу Кануні?» ми й поготів не натрапимо на «екзотичних химер» попередньої європейської літератури, яку так нищівно розгромив свого часу Едвард Саїд. Але тут назовні випинаються дещо інші нюанси, притаманні творам відомих письменників, вихідців зі сходу, як от турків Сердара Озкана й Еліф Шафак, або ж того-таки скандально відомого іранця Рушді. По-перше, це література виразно написана за західними фреймами, хоча і європейською її не дуже назвеш. І роман Нагапетян тут аж ніяк не виняток. Нюанс другий. Хоча цій літературі й не притаманна «східна екзотика» у вигляді «наложниць, гаремів та рубінів із діамантами», вона, так само, як і колись, має «шокувати». Схід неодмінно повинен вражати, дивувати, приголомшувати та заворожувати своїм варваризмом, трайбалізмом, пишнотами, традиціоналізмом тощо. І тут анічого не змінилося з часу саїдівської критики культурного імперіалізму або ж імперських культур. Звичайно, з одного боку це начебто й має під собою цілком раціональний грунт. Ну хіба може не приголомшувати життя сучасних Ірану чи й навіть «європеїзованої» Туреччини? Але, з іншого боку, ця вже новітня екзотика диктатур і традиціоналізму накладається на фрейми західної літератури, в результаті отримуємо щось, хай і віддалено, але в суті якось схоже на ті проблеми «орієнталізму», від котрих намагаються дистанціюватися передусім західні та, хоч це й парадоксально, новітні автори зі Сходу. Ситуація дещо парадоксальна, а в дечому така заплутана, що в намаганні її структурувати навіть дідько зламає голову. Та в кожному разі, від згаданих проблем навряд чи вдалося до кінця абстрагуватися й Наїрі Нагапетян, хай би як хотілося бачити в її романі протилежне. Либонь, література не «орієнталістська» й не «оксидентальна» – проблема надто затягнена в часі, якщо взагалі колись зникне. І, можливо, єдине, в чому її вдалося здолати вірменсько-ірансько-французькій авторці – це те, що вона увесь цей «національний східно-західний набір» перенесла у власний твір. До речі, біографія головного героя роману Нарека майже один до одного збігається з життєвими стежками авторки, про що вона й сама, старша за нього на десяток років, охоче розповідає. А свого Нарека Наїрі має намір «відправити» в Іран знову, уже в 2009 році, щоб написати «сиквел» детективу. Намір теж вартий уваги, оскільки вкотре засвідчує нескінченність літературних витівок у новому жанрі «політичного детективу».
Тему перекладу, як не крути, нині не оминути в жодній рецензії перекладної літератури. І можна лише, пройнявшись вдячністю, здогадуватися, як важко було працювати тлумачам роману Наїрі Нагапетян Олені та Зої Борисюкам над твором, настільки насиченим східними реаліями, при цьому написаний французькою мовою. Щоправда, деяких місць у тексті хотілося б під час прочитання уникнути. Скажімо, килими, все ж, мають бути «перськими», а не «персидськими», зважаючи на сучасну стилістику. Деякі активні дієприкметники штибу «спадаючий», либонь, також не завжди виправдані в тексті; принаймні, вони досі породжують чимало дискусій серед мовознавців. А при передачі іранських реалій, як здогадуюся, виникали проблеми, де, напевне, було складно розібратися без знання фарсі. Наприклад, сумнівно, чи перське «Бог» має транслітеруватися як «Кода». Радше, «Хода». Натомість, тішить, як перекладачки подекуди вміло оперували сленгом, подекуди експериментували з використанням галицьких діалектизмів, а також – наповнили переклад розлогими примітками. У кожному разі згадки від прочитання роману «Хто вбив аятолу Кануні?» залишаються приємні. А що розвиток тлумачної справи в Україні – каторга не для одного покоління, тому дрібні, або ж дискусійні похибки в перекладі твору Нагапетян радше надихають читати далі, укотре нагадуючи, що мова існує на язиці та на устах у кожного з нас, а не лише в «діахронії» та словниках. Помітно, що текст «дише», над ним міркували та працювали, а це, безумовно, пробуджує повагу.
