«Мовна війна», що триває в нас з початку липня і то спалахує, то затухає, фактично маргіналізувала чимало подій в інформаційному просторі, зокрема й подій культурних. Закономірно, що зовсім непомітним виявився такий ювілей, як 25-ліття з часу смерті Уласа Самчука. Цей письменник і культурний діяч, творчість і діяльність якого в нас так і не поцінована належним чином, продовжує залишатися «в тіні». Та все ж згаданий ювілей було відзначено – хай і скромно. Принаймні в Рівному, в місцевому музеї Самчука.
Відзначення відбулося в дещо незвичній формі. Говорили не лише про письменника, а й про його соратників. Адже Самчук (свідомо чи несвідомо) гуртував навколо себе творчих людей. Не дивно, що серед них було чимало примітних особистостей. Зокрема, Юрій Горліс-Горський, відомий роман якого «Холодний Яр» останнім часом було актуалізовано, завдяки В.Шкляру. Взагалі це письменник із незвичною, навіть таємничою біографією, про нього можна було б створити блискучий роман. Власне, він і писав цей роман. Адже майже всі твори Горліса-Горського – це опис тих чи інших моментів його біографії.
Під час відзначення 25-ліття з дня смерті Самчука було презентовано невелику книжку Горліса-Горського «Отаман Хмара», видану рівненським видавництвом «Азалія». У книгу ввійшли два оповідання письменника «Їх прийшло дванадцять» та «Отаман Хмара», котрі, як на мене, заслуговують на таку ж увагу, як і «Холодний Яр». Однак про них поки що мало знають.
Відкриває книжку своєрідна передмова Самчука – фрагмент із його споминів «На коні вороному», де йдеться про Горліса-Горського. Обоє письменників зустрілися в Рівному під час німецької окупації. І ось Горліс-Горський ділиться своїми міркуванням, які варто навести: «Ех, братику! Нічого не станеться. Земля буде далі крутитися… А що Європа позбудеться пару мільйончиків зайвих ротів, то це їй вийде лише на користь. Вона і так вже «фолк оне раум» (народ без простору). А щодо нас – ніяка халєра нас ще не здушила і не здушить. Ми, знаєш, плем’я хоч і м’яке, але гливке і нас так легко не проковтнеш. Розуміється, що після цього прочухана і цієї, вибач, «побєди» кацапня задере носа, але час нам шепче, що скоро й на неї прийде амінь… А ми їм, з Божої ласки, також поможемо. І я чомусь все ще вірю… Уяви собі – навіть я – вірю… Що та дурна Європа одного разу отямиться. Що вона ще не з’їхала остаточно з глузду, як це сталося з богоносним фюрером німців. Я, знаєш, волочився трохи по світі і дещо бачив. І головне, що я бачив, це те, що починає продирати очі свідомості навіть оте все, що його зовуть «робочим класом». Воно починає розуміти, що для того, щоб напхати черево, не вистачить лиш Маркса та Леніна. А треба ще мати голову, а в голові трохи олії… Їм дуже допоможе всемогутній Кремль. Ось там, як казав Достоєвський, промучаться із сотню годів і вернуться “до розуму”».
Горліс-Горський передбачав: «наше діло поки що шляпа»; комуністи «…сюди прийдуть. Це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників…» Проте, вважав він, ми повернемося.
Залишається тільки подивуватися пророчому дару письменника.
Та повернемося до його творів, що ввійшли до вищезгаданої збірки. Оповідання «Отаман Хмара» вперше було опубліковане в 1934 р. У той час Горліс-Горський втік із «соціалістичного раю», опинившись на українських теренах, що входили до Польської держави. Тут, як і в інших країнах «буржуазної» Європи, часто дивувалися, чому під час судових процесів у Радянському Союзі над «ворогами народу» ці ж «вороги народу» каються й розповідають про свої «злочини». Відповідь на це запитання й дає оповідання «Отаман Хмара». Тут показано, як працює радянська спецслужба (ГПУ), як вона вміє ламати людину. Вважається, що Горліс-Горський деякий час сам працював у ГПУ, будучи засланий туди українським підпіллям. Отже, радянську репресивну машину він мусив знати досконало. Герой оповідання, який колись воював проти радянської влади, а тепер опинився в її руках, аби врятувати життя, погоджується дати «потрібні» свідчення на суді. І він дає їх. Однак після цих свідчень, побачивши в залі суду одного селянина, якого він знав особисто і в якого всі сини загинули, воюючи з більшовиками, отаман Хмара раптом відмовляється від своїх слів і заявляє, що свідчення дав із примусу. Звісно, за таку непокору на нього чекає розстріл. Але отаман і його товариші з камери смертників, коли їх уже готові були вести на страту, вчинили опір й загинули.
Незважаючи на трагічність ситуації, описаної в оповіданні «Отаман Хмара», твір не є песимістичним. Тут якраз маємо сильну, життєствердну прозу, якої, на жаль, так бракує українській літературі.
Таким же життєствердним є й оповідання «Їх прийшло дванадцять», дія якого відбувається в радянській психіатричній лікарні тюремного типу. Погодьтеся, що творів із таким специфічним місцем дії — небагато. Горліс-Горський, судячи з його свідчень, провів близько восьми років у такій установі, симулюючи душевнохворого. Так він рятував себе від «караючого меча революції». Цей досвід знайшов відтворення в романі письменника «Між живими трупами». Горліс-Горський вважав саме цей роман своїм найкращим твором. Однак рукопис його загубився, коли автор воював за незалежність Карпатської України. Тому рукописи насправді горять – особливо в письменників українських.
Оповідання «Їх прийшло дванадцять» — це ніби фрагмент роману «Між живими трупами». Його було опубліковане у Самчуківій «Волині» в квітні 1942 р. Цей твір, наскільки мені відомо, не перевидавалося з того часу і є невідомим для українського читача. У ньому, як і в «Отамані Хмарі», присутній дух трагічного оптимізму.
Героїня оповідання, Ліда, яка вчиться на медсестру й проходить практику в психіатричці, закохується у пацієнта, який симулює божевільного. Вона знає про цю симуляцію, намагається йому допомогти. Між ними виникає «безнадійна» любов. Але ця безнадійність обумовлюється не лише тим, що молоді люди не можуть зійтися – принаймні, найближчим часом. Героїня, як виявляється, стала жертвою задушливої атмосфери боротьби із «ворожими елементами», яка тоді широко практикувалася в СРСР. Не будучи «пролетарського походження», дівчина мала всі шанси опинитися поза школою, фактично стати парією суспільства. Щоправда, можна було врятуватися… ставши наложницею директора школи. Адже керівним комуністам «ніщо людське не було чужим». Власне, Ліда і йде на такий «компроміс», рятуючи себе. Про цей «компроміс» здогадується герой твору. Зрештою, Ліда, усвідомивши ціну свого вибору, вирішила спокутувати вину. Вона змушена відмовитись від свого коханого. Але це ще не все. На прощання пише йому листа, у якому, зокрема, є такі слова: «Я, Юрію, стала “буянкою”… Розбила лице нашому директорові, коли він викликав мене в якийсь шкільній справі. Ти тоді вгадав. Він перший вкинув мою душу в багно, яке, може, зассало б мене, як не одну з наших дівчат, якби не ця випадкова зустріч із тобою.
І знаєш, коли б ти мене винуватив, може, я була б і не відчула так гостро брудноти, того, чому під їх впливом вже перестала надавати значення. Я покинула школу і намовила маму їхати разом до батька у Сибір. Вона не хотіла раніше їхати через мене, що я вчилась.
Юрію! Як мені тяжко! Хочеться покинути, забути все, впасти на коліна коло твого ліжка, плакати й сміятися. Та це — незбутні мрії. Вчора цілу годину стояла на дощі коло в’язниці. Дивилась на грати і… боялась, що ти виглянеш і побачиш мене».
Звісно, для сучасної української літератури, де часто «шедеврами» стають такі собі польові дослідження українського сексу, «сексуальна історія» оповідання «Їх прийшло дванадцять» може видатися «дуже наївною» й «простою». …Бо ж немає в ній опису того, як директор школи зваблює своїх учениць і злягається з ними.
Але повернемося до «сексу». Очевидно, оповідання «Їх прийшло дванадцять» мало реальну основу. Горліс-Горський, перебуваючи в психіатричці, пережив таку любовну історію. На волі, вже під час Другої світової, письменник одружився. Його дружиною стала Галина Талащук, яка народила йому доньку Лесю в таборі для переміщених осіб. Через два тижні після народження доньки Горліса-Горського не стало…
У кінці книги «Отаман Хмара» вміщено спогади дружини письменника про свого незвичайного чоловіка.
Гарне завершення!
Народився 1958 року в м. Ківерці Волинської області. Закінчив історичний факультет Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (м. Львів). В Інституті філософії української Академії наук захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата філософських наук, а в 1998 році – докторську дисертацію. З 1999 року є членом спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій Д 26. 161. 03 в Інституті філософії НАН України, а з 2005 року є головою спеціалізованої вченої ради К 48. 125. 01 у Національному університеті «Острозька академія». Працює першим проректором цього університету. Автор понад 150 наукових праць з історії, філософії, релігієзнавства, політології, літературознавства, в т. ч. монографічних досліджень, автор шести книг художньої прози
