Якщо ви вирішите довідатися, хто такий насправді сербський письменник Сава Дам’янов, вам це навряд чи вдасться. Довідки про нього як про одного з найвідоміших на Балканах постмодерністів, як про письменника, поета, і навіть як про професора кафедри університету в Новому Саді, такі неоднозначні та заплутані, що це зробило б честь навіть Джеймсу Бонду. Проте самого Саву Дам’янова, великого любителя життя й натхненного коханця мови, це лише розважає, і він охоче підливає у вогонь олії, змушуючи поважних літературних критиків, а також науковців, стражів питань моралі й церковних діячів хапатися за голову вже не один десяток років поспіль.
Хоча в його рідній Сербії нещодавно було опубліковано 5-томник праць Дам’янова – підсумок за 30 років сумлінної праці на літературознавчій, поетичній та письменницькій нивах, – українському читачеві він наразі знайомий мало. Одначе перекладів українською його творів цілком досить, аби скласти для себе уявлення про цього літератора: збірки «Антологія сербської постмодерної фантастики», «Нездоланний ерос оповіді», часописи «Ї», «Потяг 76: Балканський експрес», «Всесвіт» дають змогу зануритися в неоднозначний, суперечливий та дуже еротичний і, без сумніву, талановитий світ Сави Дам’янова (він же за різними версіями — Сава Пост-Дам’янов, Кодер фон Дам’яненко або Маркіз де Новий Сад).
Сава Дам’янов, як це прийнято казати у школах, почав свій літературний шлях як постмодерніст. Він був першим, чий постмодерний твір було опубліковано у Сербії. Навіть знаменитий роман Мілорада Павича «Хозарський словник» вийшов кількома роками пізніше, дарма що здобув більший розголос. Далі автор праць «Дослідження досконалості», «Повідки/повійки», «Міщанський еротикон», «Шедеврики», «Порно-літургія єпископа Сави», «Ерос і порнос» вирішив, що навіть у шкурі постмодерніста йому тіснувато, і взявся епатувати літературний процес так завзято, що аж сербські гаї зашуміли. Рисою, котра вирізняє Дам’янова з-поміж його колег-постмодерністів, є прагнення до безумовного новаторства у всьому, чого б не торкалася рука автора. До того ж, новаторства скандального, не схожого на інші. Свого часу «казку для дорослих» «Був один колись-то цар» сербські студенти навіть переписували від руки, як переписували в Україні п’єси Леся Подерв’янського, тому що жодне видавництво не бралося опублікувати її. До речі, ознайомившись із творами Подерв’янського, Дам’янов (котрий згрубша читає українською) вигукнув: «Еге, та тип геть зварйований – перший сорт, моя категорія».
Для Сави Дам’янова, схоже, не лише не існує канонів – він схильний перекручувати й висміювати те, що є каноном для більшості, доводячи, що загальноприйняті ідеали – банальний «опіум для народу». Культурні діячі у творах Дам’янова виступають як сміхотворні персонажі, котрі потрапляють у комічні ситуації (скажімо, сербський Тарас Шевченко, Вук Караджич, у Дам’янова грає у футбол, а Сталін взагалі є гермафродитом), і навіть політика, історія, чи то пак релігія не обділені увагою. На додачу Дам’янов є блискучим знавцем мови, тому вправно бавиться нею на власний розсуд, демонструючи все нові й нові незвідані грані, тому чималий відсоток його творчості є справжньою головоломкою для перекладачів – гра слів має так багато відтінків, що вповні насолодитися авторським талантом має щастя лише той, хто завдав собі труду вивчити сербську мову до тонкощів.
Під час гостювання у Львові два роки тому Сава Дам’янов презентував свій роман в оповіданнях «Історія як апокриф»; вхід на презентацію дітям до 18-ти було заборонено. Героїнею роману виступала Історія, котру Дам’янов, схильний бачити речі в перверзійному амплуа, де сакралізує та перетворює на збіговисько комічних псевдогероїв. Свою позицію автор щедро приправляє ще й візуальними образами – шаржами, карикатурами й віршованими коментарями. Поряд із античними богами тут присутні суспільні діячі, Папа Римський і всі, хто лише спаде вам на гадку. «Певний період часу, – розповів Сава Дам’янов, – на мій телефон надходило багато дзвінків від офіційних представників церкви з попередженнями й погрозами, оскільки речі, про які я писав у своїй книжці, вони вважали непристойними й богохульними. Мене це страшенно зацікавило – я й не підозрював, що серед представників контрольного органу церкви є ті, хто стежить за сучасною літературою! Якось я мав відкривати один із найбільших сербських літературних ярмарків у Лесковці. За кілька днів до відкриття мені зателефонували організатори й повідомили, що змушені відхилити запрошення, бо дізналися, що моя книжка має окультний характер і ображає суспільну мораль! Так я дізнався, що в Сербії є місто, яке творить таке чітке ядро громадської етики, що це не прийшло в голову навіть політикам, котрі зазвичай страшенно люблять чіплятися за подібні речі».
Розмова у книгарні «Є» під час цьогорічного візиту Сави Дам’янова до Львова точилася насамперед навколо тем постмодернізму й місця «заколотного» автора в ньому – адже саме як представник цього напряму Дам’янов колись дебютував на літературній арені. «Я гордий тим, що створював постмодернізм разом із іншими своїми колегами-письменниками багато років тому, – відповів гість на тезу про те, що чимало критиків вважають постмодернізм «мертвою» течією, – і не зрікаюся цього, як це зробило багато тих, хто свого часу вважав себе постмодерністом. Щодо постмодернізму як напряму, то тут є чимало версій. Але я вважаю, що це певна літературна подія, котра вималювалася десь у 80-х і завершилася близько 2000 року. І тепер ми вивчаємо його так само, як інші літературні напрями, наприклад, — бароко».
Виявляється, бути постмодерністом у Сербії й будь-якій іншій країні – це різні речі. «Бути означеним у Сербії як постмодерніст – це тепер, на жаль, певна політична категорія. Особисто я проти всіх тих речей, котрі чіпляють нині на постмодернізм – глобалізація, євроінтеграція і т.д. Для мене, як для постмодерніста, це аж ніяк не має нічого спільного, тому що у 80-х, коли виникав постмодернізм, це не був мейнстрім – це була альтернативна ідеологія, за яку її носіїв, таких, як я та мої колеги, навіть переслідували, нас звинувачували в шпигунстві, виступах проти національної ідеї, арештовували й відбирали закордонні паспорти, – розповів Дам’янов. – Зрештою, як літературний історик, я займався в основному історією сербської літератури, і мене ніхто не може звинуватити у анаціональності. Однак я вже зробив свій внесок в історію сербської літератури, і кілька років тому вирішив відійти від неї». Це своє рішення письменник пояснив так: «Не те, що мені немає про що писати, – немає для кого. Я не вважаю скромність найкращою з людських чеснот, однак ставлюся об’єктивно до оцінки власної творчості: все, що я писав упродовж життя, в тому числі й історично-критичні роботи, я писав заради власного задоволення. А в розвазі та задоволенні, як на мене, і полягає головний зміст. Люди сьогодні читають усе менше, до чого ж, якщо писання мені завжди приносило втіху, то нині виникає питання – навіщо писати? Краще я стану звичайною людиною, займатимусь простими речами, наприклад, — агробізнесом».
Коли літературознавець Алла Татаренко запитала у Сави Дам’янова про цивілізаційний гедонізм у його колишній і нещодавній творчості, гість відказав; якщо у 80-ті цей гедонізм передбачав виключно літературу, то тепер означає й інші види мистецтва – кінематограф, музику тощо. «Для мене ж він означає те, – підсумував Дам’янов, – що після 30-ти років літературної діяльності я нарешті визнав ще з цивілізаційного гедонізму я найбільше люблю дві речі: жінок і алкоголь».
Ну і, як підсумок до сказаного, – якось Ірена Карпа назвала Саву Дам’янова «чи не єдиним нормальним сербським письменником». Чим завинили перед Карпою решта сербських літераторів, нехай зостанеться таємницею, однак подібний висновок, схоже, говорить сам за себе.
