Анотації до роману Ж.-М. Ле Клезіо «Золотошукач» обіцяють потенційному читачеві екзотику, подорожі та пошуки скарбів. Ну просто-тобі другий Стівенсон. Ті, хто, спокусившись такою обіцянкою, придбають цю книгу в подарунок для дитини, ризикують помилитись адресою (якщо дитина очікує побачити там чіткий сюжет, справжні скарби і морські баталії). Варто сказати одразу: там немає ні першого, ні другого, ні третього. Натомість – є Ле Клезіо. І ваше враження від роману великою мірою залежить від вашого ставлення до нього.
Космополіт, народжений на Маврикії; невтомний мандрівник, який вважає себе індіанцем (при цьому не голослівно, а проживши кілька років серед індіанських племен Мексики); нобеліят 2008 року з красивим іменем та обличчям; автор, якого називають останнім романтиком і найкращим французьким письменником із нині живих – і от, розгортаючи роман, ви вже готові якнайприхильніше сприймати написане. І досить часто симпатія до Ле Клезіо (якщо у Вас вона, як у мене, є) допоможе заплющити очі на деякі недоречності, недоладності, незграбності його тексту. Тобто ні – не заплющити очі (філологічна принциповість не дозволяє), а помітити і вказати на них, але, зрештою, все одно вважати Ле Клезіо гарним письменником. Бо таким він, безперечно, і є.
Композиційно у «Золотошукачі» досить чітко виділяються три частини. Перша (як на мене, найкраща) – це дитячий світ героя на ім’я Алексіс. Ця частина найщиріша і найцікавіша з очевидної причини – це вічний «дитячий текст» самого Ле Клезіо. Хоча безсумнівно автобіографічним вважають інший його роман – «Онічу», численні перегуки, паралелі й типові лейтмотиви дають підстави хоча б опосередковано вважати Алексіса малим Жаном-Марі. Скажімо, в обох романах героя поєднують особливо близькі стосунки з матір’ю, яку він називає коротким інтимним іменем (Мау – Мем), є епізоди з ліпленням фігурок тварин і людей із глини, із потраплянням дитини у зливу, із неприйняттям по приїзді у «цивілізоване» середовище тощо. Друга частина – це, власне, і є ті самі пошуки скарбів з усім необхідним реквізитом – картами Невідомого Корсара, прихованими позначками та орієнтирами на скелях і деревах, розкопуванням таємних печер… Є там і щира, життєствердна морська романтика (привіт від Конрада!). А третя (ото дивовижа!) – добровільне відплиття героя до Європи і його участь у І Світовій війні; усе це – з ремарківськими описами беззмістовної бійні, розповідями про газові атаки та розчленовані трупи.
Поєднання цих трьох абсолютно різнорідних, неспівзвучних частин і становить суть моєї головної претензії до цього роману Ле Клезіо. Хоча вони й поєднуються в єдине ціле наскрізними мотивами (про які — нижче), та все ж читача не полишає прикре відчуття недоречності «зліплення» докупи зворушливого тексту дитинства із фрагментом, що нагадує літературу втраченого покоління, поданих під соусом пригодницького роману. Вони погано тримаються разом: складається враження, що автор, поставивши завдання синтезу таких різнорідних частин, не допрацював, не довів діла до кінця.
Це відчуття посилюється через відверті незграбності українського перекладу, у чому матимете змогу пересвідчитись із наведених цитат. А втім, спершу поговоримо про те, що все-таки об’єднує в одне ціле три частини «Золотошукача», та й про інші цікаві речі.
Отже, як я вже проговорилась на початку, золота, що його шукає герой, не існує. Навіть більше: у процесі читання у читача виникають сумніви щодо того, чи насправді герой його шукає. Тобто він шукає, в цьому немає сумніву, але що? Відповідь на це запитання (як, утім, і на інші, що постають перед дорослими героями у Ле Клезіо) варто шукати на початках – у дитинстві. Історія пошуків з’являється у романах Ле Клезіо не вперше. Скажімо, в «Онічі» батько хлопчика на імя Фінтан також одержимий ідеєю знайти – щоправда, не золото, а шлях переселення таємничого негритянського племені цариці Мерое. Він розповідає про це синові і помирає з думкою про свою мрію. Та цікавить його, вочевидь, не точка на карті, де цариця заклала нове місто, а щось інше: «Он хочет обрести чи, хочет уподобиться им, соединиться с вечным знанием, с древнейшим путем в мире. Соединиться с рекой и небом, с Аниану, с Инну, с Игве, небом, соединиться с отцом Але, землей, с отцом Амоди-Оха, молнией, стать одним лишь лицом, что несет вырезанный на коже, присыпанный медной пылью знак вечности: Онгва — луна, Аниану — солнце и распростертые на щеках Одуду эгбе — крылья и хвост сокола» [Ж.-М. Г. Леклезио. Онича / Пер. Л. Ефимова.- Санкт-Петербург: «Амфора», 2009]. Це прагнення знайти себе, свій шлях, єдність зі світом і гармонію, яких йому бракує і які, як він вірить, можна знайти там – у світі дикої африканської первісності. У «Золотошукачі» герой, який так само отримав таємницю у спадок від померлого батька, лише думає, що шукає цілком матеріальний скарб Невідомого Корсара. Насправді ж золото – лише принагідний об’єкт, вдалий символ прекрасної мрії та вічного устремління до вічності будь-якої людини із небайдужим серцем. І зовсім необов’язково вона пов’язана із матеріальним благом, як-от піратські скарби.
Поки Алексіс із сестрою Лаурою ще живуть у Букані, їхньою мрією є потрапити до Мананави – напівлегендарної місцевості в горах, про яку розповідає старий Кук. У Мананаві жили нащадки рабів-втікачів, там кинувся з гори великий вождь Сакалаву, аби не здатися білим переслідувачам. Мрія про Мананаву не полишає Алексіса та Лауру і у Форест-Сайді – віддаленому від моря місті, куди вони переселяються після банкрутства батька. Ця далека красива мрія відрізняє їх від усіх інших, прирікає на самотність: «Хіба ми могли знайти собі друзів, схожих на нас? У Форест-Сайді ніхто не знав про Мананаву» [с. 72]. Пізніше географічний локус цієї мрії переноситься за тисячі кілометрів – у Париж. Характер мрії та її асоціативний ореол тут зовсім інші: «Лаура казала про видатні місця, які ми відвідаємо, особливо про цирк, тому що в батькових газетах вона бачила малюнки з величезним шапіто, в якому виступали тигри, леви, слони з одягненими у баядерок дівчатками на спині. Мем скеровувала нас до серйозніших речей: ми будемо вчитися, я – на факультеті права, Лаура вивчатиме музику, ми ходитимемо в музеї, можливо, відвідаємо замки французької знаті» [с. 73]. Після смерті батька усі прагнення Алексіса концентруються на мрії про скарб Корсара. Але насправді всі ці пошуки – це пошуки втраченого світу дитинства, зруйнованого страшним ураганом. Це прагнення віднайти втрачений рай, той первісний Едем, у якому вони з сестрою Лаурою були щасливими: «Чи справді десь у склепі лежать коштовні прикраси з камінцями, що чекають на денне світло, аби заблищати? Чи насправді вони настільки сильні, щоб не допустити горя з руїни, батькової смерти у старому будинку в Форест-Сайді?» [с. 116].
Власне, саме тому, навіть не знайшовши золота, Алексіс повертається після війни у Букан і там разом із дикою дівчиною Умою знаходить своє дике щастя. Хоча будинок зруйнований, а долину дядько Леопольд засадив цукровою тростиною, але там, як у кожному справжньому Едемі, ще росте дерево добра і зла — так називали вони з Лаурою дерево чалта. А отже, ще не все втрачено, і надія на віднайдення первісної гармонії існує.
Цікаво, що світ дитинства знову здобуває один Алексіс (разом із ним Ума, але вона скоро його залишить). А от Лаура, кохана сестра героя, відбуває до зовсім іншого раю: у її випадку йдеться про жіночий монастир. Скидається на те, що Адам і Єва не можуть бути лише братом і сестрою. Думки про це з’являються у читача впродовж усього тексту. Типовий приклад: почувши розповідь одного з матросів на «Зеті» про юнака, котрий під виглядом молодшого брата провіз на острів святого Брендона свою перевдягнену кохану і тим самим порушив заборону на присутність жінки на цьому острові, Алексіс подумки звертається до Лаури: «Мені б хотілося, як тому рибалці зі святого Брендона, взяти тебе з собою, я б теж міг би сказати, що ти «мій братик»!» [с.101]. Розгадку дає покликАння героя на історію Поля й Вірджинії, яку люблять читати вони з сестрою і з героями якої ототожнює себе і брата Лаура. Йдеться про відомий роман Бернардена де Сен-П’єра про інцестуальне кохання брата й сестри, дізнавшись про яке, мати відправляє дочку за море в монастир. Повертаючись назад, корабель потрапляє в бурю, і Вірджинія гине через свою надмірну цнотливість: вона відмовляється зняти сукню, щоб стрибнути в море і врятуватись уплав. Дізнавшись про це, Поль також помирає. Ця історія дуже гарно накладається на історію Алексіса і Лаури. Щоправда, за море їде він, а не вона, але вона вірно чекає його всі ці роки, так і не вийшовши заміж. Чутки про стосунки брата з тубільною дівчиною викликають у неї закономірні ревнощі, і врешті-решт Лаура вирушає до монастиря.
Загалом, тема читання, особливо дитячого, є дуже важливою для Ле Клезіо, перетворюючи його романи на плетиво найрізноманітніших культурних інтертекстів. Так, у «Золотошукачі» улюбленою книгою Алексіса й Лаури є Біблія, яку читає дітям уголос Мем, а улюбленими біблійними персонажами – Мойсей і цариця Савська. Історія Мойсея, пущеного матір’ю за водою у плетеному кошику, історія знайди, врятованого й усиновленого донькою фараона, співзвучна дитячому світові героїв, визначальними для якого є стихія води й таємниця чарівних скарбів. Так само й витворені дитячою уявою картини навантаженого всілякими коштовностями каравану цариці Савської назавжди закарбувалися в пам’яті золотошукача Алексіса. Значною мірою свідомість цих дітей структурована саме текстом Біблії, тож не дивно, що страшний ураган у Букані Алексіс сприймає як Всесвітній потоп, а райдугу, що з’явилась опісля, – як знамення миру. Потужним є також і античний інтертекст, особливо міф про аргонавтів, які вирушають на пошуки золотого руна. Саме тому в останньому абзаці роману, все ж знайшовши гармонію зі світом, головний герой говорить: «Я піду в порт і виберу собі корабель. Ось він: витончений і легкий, схожий на білого птаха з розкинутими крильми велета. Імя йому – Арґо» [с. 254].
Окрім біблійного й античного текстів, свідомість героїв формують також пригодницькі романи, зокрема тексти Г.Р.Хаггарда. І тут Ле Клезіо знову апелює до артикульованої також в «Онічі» концепції особливої привабливості, іноді навіть еротичності, чужої, незнайомої мови: «Англійська, уроки якої давав батько, для нас – мова легенд. Коли ми хочемо сказати щось незвичайне або таємне, ми користуємося англійською, ніби ніхто її не розуміє» [с. 49]. Особливу роль тут відіграють власні назви, котрі протягом усього роману з дивовижною насолодою нанизує в довжелезні ланцюжки герой Ле Клезіо: будь-то імена персонажів Хаггарда, чи назви кораблів у порту, чи імена відомих піратів…
Ще одним джерелом інформації про світ є для дітей стоси газет та журналів, у яких вони щодня порпаються на горищі, розглядаючи малюнки та вичитуючи рекламні оголошення. Речі, які продаються в Європі і яких ці діти ніколи не бачили, стають для них цілком реальними, міцно вростають у їхню картину світу: «Нічого мені так не хочеться, як кишенькового годинника, виготовленого в Женеві годинникарями Фавр-Леба. Я його бачу в газетах завжди на тому самому місці, на передостанній сторінці, великі стрілки завжди показують ту саму годину, а секундна – південь. Завжди з однаковою насолодою читаю рекламні тексти, які його описують – «незламний, водогазонепроникний, з неіржавіючої сталі, з емалевим циферблатом, диво механіки, міцності, готовий служити вам все життя» [с.24].
Світ структурується за допомогою мови, слів, візуальних зображень, що їх Сартр у «Словах» називав «платонівським» способом пізнання дійсності. Але поруч із цим існує й інший, альтернативний, спосіб, носієм якого у творі є друг Алексіса, чорний хлопчик Дені: «Найкращі уроки мені дає Дені. Він розповідає про небо, про море, про печери біля підніжжя гір, про поля під паром, де ми того літа разом бігали серед чорних пірамід креольських мурів» [с. 27]. Це уроки «аристотелівські» – світ, пізнаний безпосередньо, коли спершу об’єкт дається нам у чуттєвому сприйнятті, а вже потім приходить його назва. Досвід Алексіса поєднує ці два способи пізнання – маврикійський та європейський, – і йому важко сказати, котрий із них кращий. Обидва вони принадні, та, зрештою, герой усе ж надає перевагу другому. На підтвердження цього згадаймо його зізнання стосовно Мем. Адже, як підсумовує Алексіс, єдине, що залишилося в нього від матері, – це її голос: «Я викинув усі пожовклі фотокартки, портрети, листи, книжки, які вона читала, аби не потьмарити її голос» [с.17]. Це жест природної людини: безпосереднє враження від голосу важливіше, ніж симулякри дійсності – ілюзії присутності матері на фото чи в листах.
Уособленням такого інтуїтивного, природного пізнання стає для Алексіса морcька стихія. На все життя запам’ятовує він цілоденний вихід у відкрите море на негритянській пірозі – вилазка, після якої батько забороняє йому спілкуватися з Дені. Після переселення до Форест-Сайду найважчим для Алексіса є те, що звідти не видно моря. Під час роботи в бюрократичній установі мрія про корабель і море не дає йому спокою, доки він не вирушає у плавання на «Зеті». Пливучи на її борту з незворушним капітаном Брадмером, Алексіс відчуває умовність усього, що відбувається, перед обличчям моря, яке є вічним, де все повторюється: «Але заради цього я на борту Зети, яка наче зависла між небом і морем, – не для того, аби забути, бо про що можна забути? А для того, щоб зробити пам’ять марною, нешкідливою, щоб усе йшло і минало без сліду» [с. 109]. Домінантним відчуттям Алексіса під час плавання стає розчинення його «Я» у потоці вічності, особлива єдність із чимось первісним і безкінечним, чим є море.
Ще один мотив, що відіграє важливу структуротворчу функцію в тексті,– «зірковий», безпосередньо пов’язаний із попереднім – «морським». Орієнтуватися за зорями й любити їх навчив Алексіса батько: «Тому, хто добре знає небо, нічого боятися в морі», – каже мій тато. Такий стриманий, такий мовчазний у житті, він ураз пожвавлюється, коли говорить про зорі, його очі сяють» [с.35]. Дивлячись на зірки, хлопчик думає, що в них зашифроване спасіння їхньої сім’ї, що саме там треба шукати вказівок до подальших дій. Під час війни в Європі саме вміння орієнтуватися за зорями рятує Алексісу життя. А наприкінці роману герой раптом усвідомлює, що карта Корсара побудована за принципом розміщення зіркових сузір’їв, і вся вона зашифрована в небі. Так у Ле Клезіо поєднуються дві стихії – водна, морська — і небесна, зіркова. Власне, коли Алексіс оселяється у долині, в якій він шукає скарб, роль вічного моря виконують небо і ті ж зірки: «У цій самотній долині я загубився, наче в безмежжі океану. Дні змінюють ночі, кожен наступний день стирає попередній» [с.134]. Перебуваючи на самоті в цьому безкінечному, вільному, вічному просторі, герой утрачає будь-які часові та просторові орієнтації: «у мене залишиться враження, що все, що сталося потім, уся пригода, той пошук були з небесних країв, а не з реальної землі, і що я розпочав свою мандрівку на облавку корабля Арґо» [с.43] – цього разу зіркового корабля – небесного сузір’я Арґо. Тут стає зовсім цікаво, адже водна й зіркова стихії поєднуються зі світом культури – античним міфом про золоте руно. Хоч Алексіс і надає перевагу світові недоторканих першовитоків-першооснов, світові природних стихій, та все ж він однаково закорінений в обидва світи: вони творять особливу синтетичну нерозривну єдність – єдність душі героя, який виріс на межі цих світів і, попри своє бажання, однаково належить як одному, так і іншому.
Знаходимо тут і властиву Ле Клезіо тему письма як власного простору, у який герой утікає (згадаймо при цій нагоді про присутність подібного мотиву і в автобіографічній «Онічі», коли, бачачи несправедливість довколишньої дійсності й відчуваючи свою глибоку у ній самотність, Фінтан утікає до каюти, дістає зошит і починає писати). Сам Ле Клезіо твердить, що написав свій перший роман у сім років, і називає французьку мову «своєю єдиною батьківщиною». Для Алексіса у «Золотошукачі» письмо стає способом існування. Він пише листи, не відправляючи їх, – пише тому, що не може інакше. Він пише на борту «Зети» і під зірковим небом у долині Корсара, щоб так засвідчити своє існування у цьому безкінечному потоці вічності. І знов віднаходимо тут нерозривність тріади «море-небо-слово» в душі героя Ле Клезіо.
Пересвідчившись у тому, що мрія обманула його – золота не існує – Алексіс вирушає на війну до Європи – туди, де лінійність і реальність часу відчуваються якнайкраще. Але, врешті-решт, він усе ж повертається, бо розуміє, що шукав не золота. Відчуття вічності перед обличчям природних стихій відкрило йому душу загадкового пірата. Тепер Алексіс більше не сумнівається, що той викинув свої скарби в море. Тож герой не лише залишив давні орієнтири, а ще й додав нових зарубок – для інших шукачів Скарбу, для тих, хто, як і він, повинен пройти ту ж ініціацію пошуками і зрозуміти, що ж, урешті-решт, їм потрібно. Питання, що залишається для мене відкритим після прочитання тексту: на яку ж, власне, читацьку аудиторію він розрахований? Подавати його як дитячий пригодницький роман – шлях, вочевидь, хибний. Якщо ж позиціонувати його як серйозну дорослу книжку – чимало моментів здаватимуться надто романтично-наївними. Освічений читач одразу ж побачить у ньому штампи, пов’язані з утопією природного позаєвропейського світу як єдиного шляху спасіння людства. Але знову ж таки: той, кому до вподоби Ле Клезіо з його аналізом дитячої психології на межі двох світів, з елементами психоаналітичного дискурсу й увагою до проблем мови, з домішкою жорстокого неоромантизму а-ля Конрад, що накладається на вічну тему пошуку людиною втраченого раю, – кому до вподоби цей вічний мандрівник, залюблений у море, – той, мабуть, і є ідеальним читачем цього роману.
