Нова книжка «закарпатського Коельо» Мирослава Дочинця «Криничар» поєднує гру в одвічну універсальну мудрість із історичними пригодами та містичним антуражем, тому можна сподіватися на черговий успіх у відносно масового читача. За перший тиждень після виходу, передає слова автора сайт «Час Закарпаття», продалося близько чотирьохсот примірників. За мірками такої «читаючої» території, як Україна, непогано.
Як це часто буває, феномен Мирослава Дочинця перебуває на тонкій межі розважальності, стилістичної вправності, густоти та дидактики. (Детальніше про це — див. статтю О.Щур на сайті журналу «Український тиждень»). А ми повернемося до нової книжки, — до речі, з погідним підзаголовком «Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії».
«Криничар» — кілька разів закільцьована історія хлопчика-сироти, котрий народився у XVIII столітті й попри несприятливі умови став блискучим майстром (копав криниці), другом собак, знавцем тогочасної науки, добрим та великодушним багатієм, меценатом рідного міста і взагалі супергероєм у всіх можливих сферах, а тепер оповідає про все це у власному щоденнику. До свого успіху Криничар (він має також інші імена — наприклад, Кутьо і Овферій) іде поступово, через спілкування з різними вчителями: художником, бізнесменом, гончарем, псарем, ув’язненим чи то вченим, чи то бунтарем-«карбонарієм», монахом, бійцем із Далекого Сходу та турецьким муллою.
Класичний, таким чином, роман-виховання/повчання не оминає й дидактичної подорожі. Герой довго пересувається різними мукачівськими передмістями, живе в халабуді під мостом, потім на псарні при замку Паланок, потрапляє там у в’язницю, утікає з неї, перебирається через Карпати та пристає до козаків. Зображення Козацької України в «Криничарі», принагідно відзначу, витримане в найбільш романтичних традиціях. А попереду в героя ще турецький полон, Єгипет та інші далекі краї, аж до тріумфального повернення у Мукачево.
Як наслідок – народжується низка повчань, такої собі практичної філософії із намішаними з різних джерел сентенціями на зразок приблизно такого: «Коли в ранньому пробудженні світу – зима то чи літо – стоїш ти босоніж на землі і притягуєш очима сонце, то в’яжеться небесна тятива із земною дугою – і ти сам стаєш ніби пружним луком, готовим щомиті до стріли»; «коли ти не можеш укусити караючу руку, то цілуй її». На щастя, ці речі більш-менш розчинено серед власне художньої тканини тексту, і вони не муляють так, як могли би це робити в концентрованому вигляді.
Взагалі, попри дуже вже типову сюжетну лінію, книжка Мирослава Дочинця справді непогано написана. Стилістика вдала, хоча й не надто вигадлива. Лоскітно-приємне, але помірне вживання закарпатської діалектної лексики та архаїзмів (наприкінці є й словничок, хоч він не завжди та не всім допоможе). Не можна не оцінити вміння вдало оформлювати, відтіняти надміру передбачувані ходи, наповнювати їх різноманітними, психологічно виписаними подіями і персонажами. Окремо треба відзначити цікаві екскурси в різні ремесла, види діяльності, певні сфери життя. Наприклад, любовно, детально й ефектно пророблені епізоди, присвячені взаєминам людей і собак. Я б навіть сказав, що в книжки є три головні «стихії» – собаки, вода і гроші (про останні – трохи далі), і символічно трактувати їх можна дуже по-різному. «Криничар» узагалі не позбавлений епізодів із доволі симпатичним подвійним дном.
Інтригуюче-пристрасно виглядає початок книги: описується життя бродячого цирку («ціркусу») та матері героя, «жінки-змії». Вдало —альтернативно щодо звичного в нас галицькому виконання — передав автор і дух східноєвропейського мультикультуралізму. Нарешті, «Криничар» просто затягує.
Місцями, щоправда, «криниця» тексту переповнюється пафосом, що, поза сумнівами, сподобається далеко не кожному читачеві. Та ще із-за оповідачевої спини час від часу визирає то Валерій Шевчук, то Умберто Еко, то Милорад Павич.
Певною несподіванкою для сучасної української літератури виявилося «монетарне» спрямування книжки Мирослава Дочинця. Значну частину твору присвячено тому, як «притягти» до себе гроші, «потоваришувати» з ними, як із ними поводитися та розпоряджатися. Зазвичай, такі питання наша проза або ігнорує, або надає їм антистяжального пафосу. Що ж, кожне врізноманітнення не можна не привітати, тим паче, якщо воно здатне привернути нових читачів (одразу пригадується назва книжки Сергія Пантюка «Як зав’язати з бухлом і курінням», що її дехто купував зовсім не як збірку оповідань). А раптом хтось і справді навчиться тут чогось корисного для свого фінансового становища та життєвого тонусу?
Отож, третій роман зафіксував Мирослава Дочинця як літературне явище — ефектне, «добротне», багато в чому цікаве й свіже, хоч не завжди самодостатнє і часто надмірно пишномовне. До того ж, нарешті з’явився прозовий представник літературного Закарпаття зі всеукраїнським розголосом (як умовна «противага» поетові Петру Мідянці). Головне питання, як на мене, тепер полягає в тому, куди цей автор рухатиметься далі. Тим паче, що новий роман, нібито пов’язаний із морською тематикою, він уже заанонсував. Чи знайде Дочинець новий рівень, нове письмо, новий підхід, чи розвиватиме, врізноманітнюватиме вже взятий тон, а чи просто тиражуватиме те, що виявилось успішним? Сподіваюся, незабаром побачимо.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
