Інколи традиції порушуються. Ось, наприклад, на Літературній Країні Мрій цього року не було мокрих поетів і слухачів – дощ, який уже звично чекали, так і не пішов. Замість злив, особливо першого дня, дошкуляла спека, і гості, які потрапили на свято, ховалися під великими парасольками та у затінок. Можливо, такими погодними умовами — та ще робочою п’ятницею —пояснюється незначна кількість людей на відкритті фестивалю.
Власне, сама концепція літературного свята не змінилася: всі події відбувалися на трьох сценах, розташованих поблизу Співочого поля. Першу, «найсмачнішу», де готували різні страви впереміш із іжею духовною та цікавинками від відомих письменників, можна було знайти у дворику музею Івана Гончара. З «Куреня», схованого посеред книжкового ярмарку, лунала різноманітна поезія і проза; під навісом «Майстер-кляси» збиралися зграйки дітвори. А на найбільшій сцені, біля самого входу на Країну Мрій (співочу і танцювальну) відбувалися ті дійства, що, за задумом огранізаторів, мали зібрати більшу кількість слухачів.
На літературній кухні цього року варили «кашу із сокири», і кожен автор урізноманітнював цю страву на власний смак. Тендітна Лана Світанкова, ріжучи продукти, ділилася досвідом, як не відбити у дитини бажання куховарити. А зробленими нею «вітрилами» з солодкого перцю пригощали тих, хто очікував на головну страву – «Потати від Тара-пати», названої в честь героя книги «Солька і кухар Тара-пата». «Я зрозуміла, що книга вдала, коли на презентації до мене підійшов за автографом хлопчик та сказав, що хоче бути кухарем» – ділиться пані Лана, яка завідувала рецептами, вміщеними у цьому виданні. Саму повість написала Оксана Лущевська, а оригінальні та яскраві ілюстрації додала Ольга Гаврилова.
Серед кулінарів був і Олександр Есаулов, який творив «Повний відпад та затьмарення розуму», відповідаючи між іншим на запитання глядачів про тиражі своїх книг та кулінарні таємниці. «Жіночими витребеньками» частували глядачів Міла Іванцова та Дара Корній, які згодом влаштували невеличку автограф-сесію. Сергій Пантюк і Келя Ликеренко пропонували поетичну кашу з еротичними харчовими добавками. Поетка читала власні вірші, звісно, чуттєві, і підгодовувала полуницею з вершками публіку – і дорослих, і дітей. Пан Сергій сипав дотепами з приводу еротики та розважав усіх байками про свій перший кулінарний досвід: як він прочитав про кашу з сокири та вирішив відтворити у домашніх умовах, і якою була реакція бабусі. Загалом кулінарні експерименти на сцені справляли враження милих домашніх посиденьок, і лише гучна музика з машини, що під’їхала до ресторанчика поруч, трохи попсувала загальний пасторальний настрій. На цьому ж майданчику не лише готували, а й просто виконували співану поезію. Найбільше запам’яталися Олег Король та Макс Паленко – можливо, через радикальну неподібність текстів та манери виконання.
Поетичні та прозові тексти звучали і в «Курені». Можливо, через розташування сцени, можливо, через конкуренцію інших подій, тут збиралася ну зовсім незначна кількість слухачів. Деякі автори все одно читали твори із запалом та натхненням, однак інші виглядали дещо спантеличено – видно було, що сподівалися на більшу аудиторію. Читання та презентації проводили представники видавництв «Грані-Т», «Вус», Гоголівської Академії, журналу LITZEPPELIN, літературного клубу «Маруся»… Модератор Ольга Гончар, щоб розважити публіку, пропонувала назвати сторінку й отримати передбачення з віршів «Альманаху» ІІ літньої Літературної школи, а поетка Дар’я Король навіть розтлумачувала власні твори, зокрема, рядки «глибокий сенс розкодований у гамі толерантності, порожніють борозни між грецьким горіхом вчасно». Анна Малігон презентувала поетичну збірку «Переливання крові», Ганна Ручай та Лариса Ротних потішили публіку читаннями, особливу увагу привернув колоритний уривок, що його зачитувала пані Лариса, де йшлося про бійку двох жінок за коханого.
На великій сцені відбувалися читання етнічних спільнот України – ромів, болгарів, гагаузів та кримських татар. Наталя Варакута демонструвала циганську романтику та «як звучить» Руданський у перекладі на ромську, ознайомлювала з найвідомішими віршами своїх співвітчизників, Тудора Арнаут декламувала «Заповіт» Шевченка та розповідала про нинішню ситуацію з гагаузькою мовою, а юні татарки експресивно виконували поему про трагедію красуні-полонянки. Цікавинкою став майстер-клас малювання у дві руки від сестер-близнючок Аліни та Каріни Гаєвих, до якого наприкінець могли долучитися всі охочі. Смішив і змушував задуматися про «тепер і колись» гумористичний дует з Полтави – «Язикаті Хвеськи», який уже вкотре приїздять на Літературну Країну Мрій.
Яскравою подією став кобзарський слем. У змаганні за слухацькі симпатії брали участь неординарні й оригінальні композиції – класичні твори, сучасні обробки традиційних пісень, навіть «бандурний джаз» від Георгія Матвієва. Знані публікою і менш відомі широкому загалу музиканти намагалися вразити киян і отримати високу оцінку жюрі. До речі, частину жюрі було обрано з публіки шляхом самовисування. Для поціновувачів кобзарского мистецтва грали та співали «Шпилясті кобзарі», Сергій Нечипоренко, Марина Круч, Деніс Сагіров, Георгій Матвієв, квартет «Кобзарі», Іван Лузан, дует «Аритмія»… Як сказав пан Капранов, цей слем може сміливо називатися міжнародним – адже в ньому одним з учасників був турок Мустафа, щоправда, він витворював мелодію не на кобзі, а на екзотичному інструменті – сазі. І хоча на початку слему виникли проблеми з апаратурою, вони не завадили насолодитися цікавими музичними знахідками учасників.
Хед-лайнером першого дня, без сумніву, був Василь Шкляр, який провів на Країні Мрій творчу зустріч. Слухачі мали змогу ставити питання про творчість та особисте, чим активно користувалися. Пан Василь зазначив, що книга про «Чорного Ворона» – насамперед про кохання із вкрапленнями документальних матеріалів. Стверджував, що діаспору можна назвати щасливою, бо вона могла собі дозволити розкіш не знати російської мови – і подача у творі уривків документів без перекладу викликали в її представників здивування. Жалкував, що за кордоном не існує школи перекладачів і мало займаються видаванням української літератури. Видавати книги письменник вважає за потрібне у розкручених видавництвах, що займатимуться піаром та розповсюдженням, бо публікації «для галочки» його уже не цікавлять. У людях пана Василя найбільше дратує жадібність та бажання не спілкуватися, а мірятися рівнем достатку. Зустріч завершилася на оптимістичній ноті – слухачів було закликано не втрачати надії, бо зневіра ні до чого доброго не доводить, а українську мову, на думку письменника, не відібрати та не знищити.
Цьогорічне літературне свято було багатим і на музичні виступи. Зокрема, його організатори, брати Капранови, які вкотре презентували «Щоденник моєї секретарки», заспівали у компанії з Юрком Журавлем, лідером групи «Ot Vinta». Історія утворення гурту, за жартівливим зізнанням близнюків, така: «Юрко попсував нам книжку малюнками, ми ж вирішили зіпсувати йому музику». До уваги меломанів пропонувалася і новинка – половецький реп, новий напрям у музичній сфері, назва якого народилася з легкої руки Капранових. Виконавці цього проекту – Макс Паленко та Євген Манженко-Сталкер – співали різних пісень, основний акцент ставлячи на алкогольній тематиці та проблемах гламуру й кохання. І таємницю назви тепер розкрито: половецький реп – це поєднання кобзарського дніпропетровського репу та кіровоградського турбо-реггі-шансону.
На завершення Літературної Країни Мрій слухачів «почастували» першим і єдиним безкоштовним виступом Ореста Лютого (він же Антін Мухарський) у супроводі «Народного антитоталітарного ансамблю Сталін унд Гітлер капут». Надалі благодійні концерти не плануються, бо ж колектив склався на основах “українського буржуазного націоналізму», і виручені гроші буде використано на ідеологічні потреби. «Лагідна українізація», за словами виконавця, є культурним опором і полягає у переспівах російськомовної попси та блатного шансону. У піснях «А чемний леґінь у саду ховає дівку молоду», «Лук’янівській сізо», «Вагони повнії москалів» одразу пізнавалося першоджерело – і публіка із захватом аплодувала. От тільки «лагідна», — мабуть, не найкраще слово для назви проекту, більше пасувало б усе ж визначення «агресивна». Запропонувавши на вибір «лайт» та «хард» версії композицій, пан Орест влаштував голосування аплодисментами, і оскільки перемогла «хард» версія, перейшов до співання пісень із, м’яко кажучи, дуже великою кількістю нецензурних висловів. На Країні Мрій це виглядало досить дивно. Ясна справа, із пісні слів не викинеш, однак постає питання, чи варто такі пісні співати зі сцени? Чи досить сказати: «закрийте вуха дітям, бо зараз будуть матюки» і подавати римовану нецензурщину? Перед цим виголошуючи, що «Московія – то вічний мат» (цитата, може трохи неточна, однак сенс збережено). Переспіви відомих російських пісень, звісно, публіка впізнає і сприймає «на ура» – про це свідчить кількість переглядів записів «Лук’янівського сізо» та інших записів на просторах інтернету. Однак такий підхід до «українізації» щось дуже нагадує повернення до поширеного ще за часів Російської імперії сприйняття української мови як «сміховинки», не придатної для опису серйозних речей, а лише для жартів.
Однак, якщо підбити підсумки Літературної Країни Мрій, то можна сказати, що свято загалом вдалося. Звісно, були прорахунки в організації, та все ж позитивні враження переважають. Тішить можливість почути-побачити сучасних авторів, познайомитися поближче з літературною кухнею – у прямому і переносному сенсі. Різноманіття подій на різних сценах дає змогу кожному знайти щось собі до душі, хоча інколи й змушує вибирати з двох цікавих виступів один. А ще приємно, що вхід у Літературну Країну безкоштовний, що досить актуально для студентів та молоді, серед якої далеко не всі можуть викласти з кишені 50 гривень за вхід.
Усі фото Євгенії Козловської
