Автор монографії «Дон Кіхот: роман – міф – товар» Олександр Пронкевич сумнівається у коректності вживання терміну «сервантесознавство» в українському контексті. Цей напрям, мовляв, у нас недостатньо представлений кількісно і якісно. Втім, найновіша книжка миколаївського дослідника цілком здатна змінити ситуацію й стати етапною в історії вітчизняної іспаністики.
Олександр Пронкевич пробує прослідкувати еволюцію образу Дона Кіхота протягом кількох століть: від персонажа роману Сервантеса до національного символу та героя масової культури. Матеріал охоплено величезний, адже автор не обмежився літературними та філософськими текстами, а залучив ще й візуальні втілення образу в графіці, живописі, кінематографі, мультиплікації тощо. Читач, отже, може дізнатися багато нового суто на фактологічному рівні й навіть загубитися в численних прикладах та ілюстраціях: місцями дослідження перетворюється на інформативний каталог.
Для іспанців Дон Кіхот є втіленням національного характеру. Видання роману Мігеля Сервантеса продане величезними накладами і присутнє майже в кожному домі – як у нас Шевченків «Кобзар». І цілком можливо, що, як і «Кобзаря», його майже і не читають. Втім, для того, щоб знати історію головного героя, читати експериментальний за формою роман зовсім необов’язково: масова культура давно все розтиражувала і розказала в адаптованому вигляді. Дон Кіхот та Санчо Панса – одні із небагатьох впізнаваних за зовнішнім виглядом героїв. Навіть той, хто погано пам’ятає сюжет, одразу ж ідентифікує зображених на монеті чи марці персонажів. Власне, часто від сервантесівського образу залишається лише зовнішність та ім’я. Дон Кіхот разом із Пансою, Дульсинеєю та Росинантом став гарно продаваним брендом – і в мультиках, фільмах та коміксах пережив значно більше пригод, ніж міг передбачити його творець (зацікавлених заохочуємо переглянути четвертий розділ монографії, де йдеться про реалізацію образу саме в цих сферах візуального мистецтва).
Неабияку роль у популяризації образу відіграли, як не дивно, інтелектуали, які використовували цей міф для ілюстрації власних поглядів. У добу модернізму Асорін, Унамуно, Ортега-і-Гассет називали саме Дона Кіхота втіленням іспанського національного характеру: залежно від глобальних намірів інтерпретатора, той поставав то експресивним невдахою, то романтичним надгероєм, а Сервантес, відповідно, генієм, який зумів реалізувати у романі квінтесенцію рис свого народу (детальному розгляду цього процесу присвячено другий із чотирьох розділів монографії.) Російських діячів культури, від письменників Тургенєва, Достоєвського та Платонова до режисерів Євгена Карелова та Андрія Тарковського, теж приваблював трагізм Лицаря Сумного Образу. Саме завдяки публічним інтелектуалам Дон Кіхот отримав власне життя, переставши бути лише «хитромудрим ідальго Доном Кіхотом із Ламанчі» – і це був перший крок на шляху до… скажімо, відомого мультсеріалу «Дон Койот і Санчо Панда». Зауважимо, що Олександр Пронкевич аналізує міф донкіхотства лише в іспанській, російській та українській літературах, тоді як національна представленість образу у візуальних мистецтвах усе ж дещо ширша. Дослідник пояснює залучення саме російського матеріалу як такого, що найкраще допомагає зрозуміти українську рецепцію; у цьому випадку доводиться вірити на слово.
Утім, експлуатація зазначеного образу українськими письменниками та ідеологами не аж така масштабна. Олександр Пронкевич наводить небагато прикладів із літератури: Яновський, Хвильовий, Куліш… Донкіхотство Малахія Стаканчика – це гарно, але наведені приклади алюзій на персонажа і текст Сервантеса свідчать лише про те, що образ Дона Кіхота не став знаковим для української літератури аж так, щоб відбитися в тексті, рівному за резонансом «Камінному господарю» Лесі Українки чи «Мойсею» Івана Франка. Втім, це не заперечує факту, що іспанський роман у нас читали і знали, попри те, що повноцінні переклади з’явилися тільки наприкінці ХХ століття. Згадані автором монографії есе Дмитра Донцова і Юрія Шереха, де образи Санчі та Кіхота інтерпретуються крізь призму українського національного характеру, свідчать саме про широку популярність цих персонажів серед адресатів статей. І тут постає питання: що ми вважаємо представленістю в українському контексті? Чи беремо до уваги якість і міру реалізації? Чи справді сучасна література не звертається до образу Дона Кіхота й українське донкіхотство нині представлене на рівні меню кафешок та політичних оглядів – а чи донкіхотство закінчується після МУРу? Якщо розуміти масовий образ Кіхота та Панси якнайширше, то якою мірою схожі на них, наприклад, худий і товстий персонажі пригодницьких романів Макса Кідрука «Навіжені в Перу» та «Навіжені в Мексиці»?..
…Американський професор Набоков на початку першої лекції про Дона Кіхота порвав перед студентами книжку Сервантеса, символічно знищивши тисячі попередніх прочитань. Український професор Пронкевич зібрав і систематизував різноманітні інтерпретації та реалізації донкіхотського дискурсу для того, щоб окреслити вектори пошуків для майбутніх дослідників. У даному контексті книжка Володимира Набокова «Лекції про Дон Кіхота» могла би бути цікавою хіба як об’єкт дослідження (який сенс полемізувати із Набоковим як літературознавцем?), але у бібліографії її немає. Зрештою, монографія «Дон Кіхот: роман – міф – товар» важлива не мірою повноти чи вичерпаності матеріалу. Її значення – у факті наявності. Нарешті після досліджень про Дона Жуана, Робінзона та ін. ми отримали книжку про Дон Кіхота, якраз у час між чотирьохсотими річницями з часу написання першої і другої частин найвідомішого пародійного роману в світі.
