Рік 2050. Київський метрополітен святкує 90 років, він має десять ліній, у тому числі кільцевий маршрут. Посада Начальника служби поезії метрополітену — одна із найбільш бажаних для усіх філологів країни, адже дає повноваження вирішувати, які вірші з’являтимуться щодня на станціях та у вагонах столичного метро.
Кожна із понад двохсот станцій київської підземки підтримує певний ідейно-стилістичний напрямок сучасної поезії. Найбільшим попитом, судячи із даних відеоспостереження, користується поміркований кіберпанк станції “Тараса Шевченка”, розвинений символізм “Іподрому” та формально-тематичний авангард “Червоного Хутора”…
А починалося усе далекого 2011 року, коли до першого головування Польщі у Раді ЄС 30 віршів 30 польських поетів з’явилися на станціях Київського метро… Хоча ні, корінні кияни пам’ятають іще кількатижневу присутність української поетичної класики у вагонах метро на початку двотисячних. Проте цей факт уже значною мірою забутий. Тому датою першої появи саме української поезії в Київському метрополітені помилково називають 12 червня 2012 року, час футбольного чемпіонату Євро-2012…
12 червня у київській «Книгарні Є» було презентовано проект «Євро Вірші – Euro Poems», організований Польським Інститутом у Києві та Фундацією «Trzy krótkie słowa». Сутність проекту така: вірші 12 українських та 12 польських поетів українською та англійською мовами розташовано на станціях метрополітену Києва та Харкова, а також в міському публічному просторі Львова та Донецька (цікава деталь: у Донецьку вірші розміщено на паркані біля центрального міського ринку).
Участь у відкритті проекту взяли директор Польського Інституту в Києві Ярослав Годун, а також польські та українські поети – Даріуш Суска, Рената Сенктас, Павло Коробчук, Катерина Бабкіна, Богдана Матіяш, Дмитро Лазуткін і Олег Коцарев.
Катерина Бабкіна зауважила, що ця акція зовсім не пов’язана із футболом, а лише — із чемпіонатом з футболу як подією, завдяки якій Київ у ці дні приймає велику кількість гостей, зокрема — іноземців. Тож це гарна нагода для того, аби “долучити до української та польської поезії людей, які найближчим часом, можливо, не матимуть іншої нагоди цього зробити”. А Ярослав Годун навіть висловив припущення, що вірші, розміщені на станції “Поштова площа”, прочитали всі вболівальники шведської збірної з футболу, адже, щоб дістатися до свого наметового містечка на Трухановому острові, вони, очевидно, використовували здебільшого саме цю станцію.
До речі, цікаве бачення щодо масовості та всеохопності акції подає також сайт Київського метро: “У Київському метрополітені експозиція віршів приоздобить станції “Політехнічний інститут” Святошинсько-Броварської лінії, “Поштова площа” Куренівсько-Червоноармійської лінії та “Кловська” Сирецько-Печерської лінії. Таким чином, до 2 липня всі пасажири метрополітену зможуть ознайомитися з творчим доробком сучасних українських та польських поетів”. Наскільки можемо судити, у наведеній цитаті міститься припущення, що всі (!) пасажири підземки, забачивши крізь вікно на певній станції вірші, ненадовго виходитимуть із вагонів, аби прочитати поезію. І це припущення викликає інтерес…
Окрім поетів, які взяли участь у київській презентації, авторами “євровіршів” є також Андрій Бондар, Гриць Семенчук, Маріанна Кіяновська, Остап Сливинський, Павло Вольвач, Сергій Жадан та Юрій Андрухович з українського боку, а також Адам Відеман, Анджей Стасюк, Даріуш Сосніцький, Евгеніуш Ткачишин-Дицький, Збіґнєв Махей, Йоанна Вайс, Йоанна Мюллер, Кароль Малішевський, Клара Новаковська та Кристина Домбровська — з польського. Втім, жанр “євро-метро-віршів” має неоднозначні стосунки із категорією авторства. Як зазначив у коментарі до акції “Вірші в метро” 2011 року польський поет Ришард Криницький, розміщені у міському просторі вірші перебирають на себе роль анонімних графіті; важливим стає саме повідомлення, а не авторство.
Та й справді, усі повідомлення у підземці існують ніби “самі собою”: адже зазвичай не доводиться замислюватися над авторством реклами або оголошень на зразок “Не кидайте на балюстраду монети на інші предмети”… Хоча у Києві вже досить довгий час на моніторах усередині вагонів можна прочитати афоризми відомих людей (часом доволі безглузді через мовні помилки або відірваність від контексту, та не про це зараз мова), тобто тексти виразно авторські. І завдяки їм середньостатистичний пасажир уже звик подумки виходити у метафізичний простір життєвої мудрості із нестерпної тісняви вагона. А ще ж варто згадати про тисячі пасажирів, для яких поїздка в метро — єдина за цілий день можливість почитати художню книжку; для цих людей метрополітен — це, сказати б, “природна” читальна зала.
Тож зв’язки поезії та метро не є такими вже далекими та парадоксальними. Інша річ: у цьому “підступному внадженні” поезії у простір, який традиційно їй не належить, є щось по-дитячому ігрове та навіть злегка хуліганське. Це як, наприклад, повісити на дошці оголошень перед входом до під’їзду власний вірш, а потім дивитися зі схованки, як на нього реагуватимуть сусіди.
Саме такого спостереження, “прихованої камери” як другої частини проекту “Євро Вірші” вимагає ДитинаВМені. Адже свербить негайно дізнатися: який результат акції? Яка реакція публіки? Чи справді хтось із цікавості вийде з вагона задля поезії? А якщо так, то хто? Невже таки футбольні вболівальники?
Утім, найцікавіше — це навіть не зміна поведінки та не зовнішні аспекти реакції на поезію у несподіваному контексті, а той внутрішній акт сприйняття, у якому — сама суть здивування. Але його не підгледиш, на жаль. Тобто — на щастя. Адже це і є той принципово індивідуальний дар, який дарує поезія.
