Командна гра

Футбол цього року перетворився на стихію, від якої нема порятунку. Звісно, можна ігнорувати чемпіонат, замкнутися вдома і перечекати його, як нищівну бурю. Але перед тим, як приймати такі рішення, раджу хоч би ознайомитися зі збіркою «Тотальний футбол», до якої увійшли тексти українських та польських авторів. Жодної пропаганди футболу чи статистики, а натомість – захопливі та пізнавальні подорожі в кожне з восьми міст-господарів Євро 2012. Книга, що призначалася передусім для гостей чемпіонату, спочатку побачила світ у німецькому видавництві Suhrkamp. Тепер маємо український та польський варіанти антології. Її упорядник, Сергій Жадан, зауважив: «Сподіваюся, що у вас після цього Євро буде менше стереотипів і більше інформації, менше упередження і більше любові. Адже у футбол, на моє глибоке переконання, і грають саме з глибинного і невичерпного почуття любові. І ще сподіваюся, що для нас усіх увесь цей чемпіонат буде чудовою нагодою для єднання й порозуміння. Інакше навіщо було все це починати…». Я ж переконався, що надії Сергія Жадана на успіх чемпіонату поділяє абсолютна більшість авторів «Тотального футболу», і йдеться тут зовсім не про комерцію і вже точно не про політику, а про реакції людей, їхні почуття. Адже найкращі історії, які ви прочитаєте в цій книжці, дуже особисті й показують, здавалось би, очевидну річ: всі ми – українці, поляки та гості цього чемпіонату – вкрай схожі. Ми сумніваємось, розчаровуємось, переживаємо, радіємо і віримо в те, що завтрашній день прийде. А з ним і нові перемоги, не лише спортивні.

Оптимістичні інтонації в текстах «Тотального футболу» нерідко чергуються з ностальгійними. Таким, зокрема, є есей Євгена Положія «М’ячі». Отож Київ, місто, що прийме фінал турніру, відкриває збірку. Лаконічні філософські роздуми автор ілюструє побутовими замальовками, особистими спогадами, історією легендарного «Динамо».

На контрасті після «М’ячів» читається текст про Донецьк: Сергій Жадан створив репортаж майже в ґонзо-стилі. В основі — живі враження автора від поїздки до столиці Донбасу, спілкування з фанами «Шахтаря», розповіді про їх відданість команді та про зв’язок футболу з великою політикою та великими грішми. Жадан подає трохи історії українського чемпіона, але більше його успішного сьогодення, що виблискує кубками та медалями на тлі чорних териконів та кіптяви заводських димів.

Що ж до Харкова, то він нічого не втратив без Жадана, адже Сашко Ушкалов емоційно й щиро розповів про своє юнацьке захоплення грою мільйонів, походи на стадіон, який змінював назву кілька разів від «Трактора» аж до «Металіста», про особливості місцевого вболівання: «Метал» – це моя команда, бо в нас дуже схожі характери. Я живу так, як грає «Метал», – виграю в сильніших і програю слабшим, здобуваю яскраві перемоги й поступаюся там, де від мене ніхто цього не очікує».

В українсько-польській команді авторів є дві жінки – «наша» Наталка Сняданко і «їхня» Наташа Ґерке. Тож бажання порівнювати жіночі тексти виникає мимоволі. Обидві авторки зізнаються, що у футболі не дуже тямлять, проте маю сказати, що пані Ґерке написала дуже компетентний текст про футбольну Познань. Щодо есею Наталки Сняданко, то, на мою думку, про Львів, зокрема футбольний, можна було б розповісти цікавіше. Згадати хоч матчі польських, українських та єврейських клубів у довоєнному місті, або дивовижну історію бомбардира Олександра Скоценя, або ж виграш «Карпатами» кубка наприкінці 1960-х. Натомість вийшла наповнена стереотипами розповідь, у якій образ Львова подекуди міфологізований і туристичний, а ще зустрічаємо цілком хрестоматійну інформацію про перший матч в історії галицького футболу, про львівські пам’ятники та постать Степана Бандери. Хоч, може, я надто прискіпливий, бо живу у Львові, а якщо брати до уваги цільову аудиторію книжки, то можна сприймати цей текст інакше.

Жіночу частину команди «Тотального футболу» доповнюють перекладачки Дзвінка та Богдана Матіяш, які вдало передали лінгвістичні тонкощі чотирьох польських текстів у збірці. Щодо польських есеїв, то вони ще більше наповнені ностальгією, ніж «М’ячі» Євгена Положія. І тут немає нічого дивного, адже великі польські перемоги у футболі так само залишилися у 1970-х і 1980-х роках, як і київські.

Текст Марека Беньчика «Останній штрафний» (і завдяки своїй назві — теж) міг би стати символічним фіналом книжки. Тоді збірка виступила б дзеркальним відображенням календаря Євро, що у Варшаві починається, а в Києві завершується. Поза тим, «Останній штрафний», відкриття польської «частини» збірки, – це маленький шедевр, оригінально побудована повість у формі інтерв’ю-сповіді. Історія шкільних товаришів, для яких стадіончик на околиці стає центром світу. Читаючи, можна навіть відчути, як змінилася Варшава та її мешканці за тридцять років. Один із героїв дивується: «Футбол? У Варшаві? Сьогодні є матчі, є стадіони, але футболу вже нема. Гівнюки бавляться в інтернеті з мегабайтами, а поля вмирають порожні». Інший зізнається: «Скажу вам щиро, бо здається, не в кожному товаристві сьогодні можна говорити такі речі, мені подобається цей стадіон, і я з радістю дивлюся з дня на день, як він росте, начеб я сам його поливав. Поляк мусить постогнати, завжди знайдуться вічно невдоволені, що таке, і сяке, що виглядає так, а могло бути інакше». І ти віриш усім цим суперечливим судженням, в яких чутно інтонацію відвертої вуличної розмови зі старим другом.

Цілковито інший погляд із Ґданська, про який розповідає Павел Гюлле, а точніше герой його тексту – пан Янек: «І пощо була вся ця наша Солідарність. Щоб був такий бордель? Ми ж не за такий капіталізм боролися. І взагалі, нам не йшлося про капіталізм. Ми хотіли соціалізму з людським обличчям. А ти взагалі знаєш, що це таке, соціалізм із людським обличчям? Це коли людина, звісно, тяжко ішачить, але щось із цього має. Вона не мусить постійно позичати, грузнути в боргах. А замість соціалізму з людським обличчям ми вибороли гівняний капіталізм у стилі пані Тетчер. Ось поглянь, що вони роблять! І як ми маємо організувати все це Євро? Ще й разом з українцями?». Іноді цей текст викликає навіть сильне дежавю: «Пан Янек відчув відразу. На екрані телевізора з’явилися місцеві політики. І, звісно, коло експертів. Дискусія точилася довкола явища стадіонного хуліганства. Вони також роздумували про те, чи Польща подужає організувати чемпіонат Європи з футболу. Чи встигнемо вчасно збудувати ці великі стадіони. Чи вистачить місць у готелях. Чи відремонтуємо дороги й залізничні колії – неремонтовані понад тридцять років. І було, як у мильній опері».

Розповідь Наташі Ґерке «Футбол і польське питання (unplugged)» привертає увагу насамперед своїм оптимізмом та гумором, адже як відзначає сама авторка: «Немає нічого гіршого, аніж слухати музику з музикантами, розмовляти про книжки з письменниками і дивитися в майбутнє з песимістами». Пані Ґерке називає Україну «симпатичною сусідкою», «сестрою Польщі по крові», яка хоча й до «ЄС не належить, та в рамках об’єднання родин колись її, може, також приймуть». Насправді особливості польської підготовки до Євро не так уже й відрізняються від українських реалій: «Ми робимо авіабазу під великим містом, а потім, щоби відвернути увагу мешканців від гуркоту в небі, у центрі цього міста будуємо футбольний стадіон. Або великий міст, на який за два роки ніхто не може в’їхати, бо в будівельному запалі ми пропустили якусь дрібничку – таку як під’їзні дороги. Або ще зачаровані, вочевидь, красивою назвою ми купуємо в італійців двадцять супершвидких поїздів Пендоліно, тільки що без пендоліно, бо на польських поворотах супершвидкі Пендоліно не можуть перехилятися, тому й поїдуть у межах своїх можливостей, суперповільно. Кількість дірок у дорогах дедалі зменшується, і це відбувається само собою, без будь-якого втручання ззовні. Це явище один мер пояснив так: «У поточному році на місцевій дорозі маємо на половину менше дірок, ніж у минулому році, оскільки менші дірки почали об’єднуватись одна з одною».

Пьотр Сємьон свій текст про Вроцлав назвав «С-Л-А-С-К». Śląsk – це назва футбольного клубу з Вроцлава, у нас відомого, відповідно до звучання, як «Шльонськ». Цього року вроцлавська команда стала чемпіоном Польщі, повторивши досягнення 1977 року. Тож футбольний Вроцлав підходить до європейського чемпіонату в доброму настрої. Пан Сємьон у своєму тексті зосередився на драматичній історії повоєнного Вроцлава – місті, позбавленому пам’яті, де довгий час по війні ніхто не міг почуватися вдома, місті переселенців, які не мають певності, що завтра їх знов не посадять у вагони. «Для новоприбулих реальність складалася з мільйонів розкиданих цеглин», – пише Пьотр Сємьон. Пізніше німці автобусами приїжджатимуть до цього міста спогадів, так само, як вроцлавські поляки їдуть до Львова, звідки колись вивезли їх та їхніх батьків. У тих умовах футбол став одним із небагатьох способів повернути собі свободу, гідність та віру в майбутнє. А ще повернути собі дім, у якому новий стадіон, збудований до чемпіонату, стає символом переборених труднощів та кращого сьогодення.

«Тотальний футбол» передусім розповідає про культуру, ментальність і світогляд звичайних поляків та українців, і чемпіонат Європи тут виявився просто дуже вдалим приводом. Людська природа невиправна, тому нам іноді здається, що трава на сусідському полі зеленіша, але це ж не головне. У футболі, як і в житті, все вирішує командна гра, і лише про це насправді варто пам’ятати.