— Пане Тарасе, Ваша збірка «Хуга», як на мене, зимово-меланхолійна, у ній багато приреченого, тужливого. А взагалі, Ви оптиміст у житті?
— Ні, я глибокий песиміст. Завжди. Можливо, навіть більший песиміст, аніж варто було б. Нічого хорошого ніколи я не чекав. І життя це підтверджує (сміється). Занадто оптимістичні очікування призводять до великих розчарувань. А щодо меланхолії у віршах, то це просто вже такий період життя, коли ти до всього починаєш ставитися дуже спокійно: до того як ти прожив, як живеш, до смерті, до старості. Коли ти вже, може, навіть і не живеш, а медитуєш, спостерігаєш. Молодість – це намагання втрутитися, намагання підкорити світ своєму баченню. Хочеться зробити світ таким, яким би тобі добре було його бачити, а життя доводить, що це неможливо. Тоді ти починаєш сприймати світ таким, яким він є. Надалі стаєш трохи осторонь і спостерігаєш. Виявляється, що ти його не змінив і не зламав. Але добре, коли і він тебе не зламав. Тоді й стає можливою ця медитативна спостережливість.
— Це приємне відчуття, чи таке усвідомлення пов’язане швидше із гіркотою поразки?
— Ні, це якраз відчуття непереможеного. Ти його не переміг, але й він тебе ні. Ти його не зловив — і він тебе не зловив. Замолоду світ і ти в родинних стосунках. Тоді намагаєшся його наче під себе підгорнути, а потім – навпаки. Згодом ви обоє починаєте розуміти, що безперспективно намагатися щось одне з одним зробити.
— То колись, пане Тарасе, Ви хотіли його змінити? Які Ви мали щодо цього амбіції?
— Це амбіції як у всіх – зробити світ кращим. Кожен знає, як його треба міняти. Це умовно. Не повинно бути злодіїв, брехунів, кар’єристів, негативу усього, бандитів, перевертнів у пагонах і. т. д. Одне слово, щоб не було зла і була справедливість. Є дві речі, які зараз плутають у нашій державі: це закон і справедливість. Справедливість завжди вища від закону і закони повинні формуватися відповідно до правил справедливості. Тобто спочатку справедливість, а потім вона формується у закон. Але коли навпаки, то це найвище беззаконня, яке може бути, і воно нині в нас на кожному кроці. Я не знаю шляху виходу з цієї ситуації. Але ми, як завжди, про політику… Я б не хотів цього.
— То повернімося до світу. У Вас, пригадую, є такі рядки: «Світ відчепився від мене – дякувати йому/ наче приблудний собака – дякувати і собаці». Поезія має бути відчепленою від світу, творити його якимось альтернативним, чи апелювати до нього такого, як є?
— Поезія не має бути причепленою до світу, це світ має бути причепленим до поезії… І якщо світ «відчепиться» (а він вже майже відчепився) від поезії, то нічого доброго на цей світ не чекає.
— Будемо сподіватись на краще. До речі, вірші Ви пишете ручкою чи на комп’ютері?
— Ручкою. Я абсолютно переконаний і всім кажу, що це різне письмо. Гусячим пером – це одна література, сталевим, яке треба опускати в чорнильницю (пам’ятаю, ми так у школі писали) – це вже інша, кулькова ручка – ще інакша. Рука, механіка… Тут, мабуть, вмикаються механізми більшої присутності, а комп’ютер тебе якось механізує. Очевидно, є нюанси, які неможливо пояснити, але либонь що так, бо коли підключається якась така моторика (стукає пальцями по столі), то це так як дятел, а коли така (імітує писання ручкою), то це пісня довша, солов’їна. Наша, тобто.
Статті, листи чи документи я пишу на комп’ютері, а вірші – процес довгий. В мене є «амбарна» книга, де креслиться все й виправляється. Потім, коли сформувалося, я переписую вірш від руки на чистий аркуш і кладу його в течку. Потім ще й на тому аркуші іноді правлю. І аж тоді набираю вірш на комп’ютері, коли вважаю, що він готовий.
— Можете розповісти детальніше про те, як працюєте над віршами?
— Дуже часто це починається із окремого рядка. Іноді з метафори. Далі все так, ніби фокусник висмикує хусточки із рукава чи капелюха. Цей процес схожий на шаманство чи своєрідне камлання. Спочатку шаман б’є в бубон поволі, потім все швидше і швидше. Він себе заводить. Натхнення – це і є, коли ти довів себе до стану найвищої внутрішньої напруги. Тоді творіння починає з’являтись, а звідки береться – ніхто не знає. Це пояснити неможливо. Принаймні, я не можу. Буває також, що серед процесу раптом бах — та й зникло, і це твоє накручування зупинилося. Буває, що фіналу немає у вірші, буває, що слова не можеш знайти. Ти його міняєш, а воно не те і не те. Потім, перебравши зо два десятки слів, розумієш, що тобі це слово недоступне, або його й зовсім немає. Тоді вже доводиться вірш відкладати.
— А як стосовно ритміки? Може, кілька слів про те, звідки у Вас такі виразні та своєрідні ритми беруться. Чи зважаєте Ви на розміри, всі оті «ямбохореї»?
— Не знаю, як для кого, а для мене ритм є якщо не визначальним, то дуже важливим чинником. Протягом років писання він змінювався від форм більш класичних (ямбохореї) до геть довільних… Саме зміна ритму, що відбулась органічно і «зсередини», зумовила інше письмо, яке той, хто іноді читав мої вірші, міг побачити від книжки «Таємна ложа» починаючи. Відсторонене «набурмотування» уже не метафориста і не сповідальника, а радше споглядальника, дало несподіваний для мене ефект більшої присутності і сильнішої ( як не дивно) емоції. Я не претендую на те, що така ритміка – мій винахід, бо в поезії, якщо казати про виражальні засоби, вже давно все винайдено. Але якось усе вкупі, мабуть, має певні ознаки впізнаваності… А що це – дольник чи, як я його називаю, «римований верлібр» абощо – справа десята. Для мене важлива гармонія ритму й емоції. Один із дуже відомих старших професорів одного дуже відомого університету якось сказав студентам: «Ну за що цьому Федюку дали Шевченківську премію? Ритму триматись не вміє…» Я цілком солідарний із цим професором – премію мені дали справді ні за що. І їхнього ритму триматись не збираюсь.
— Я мало зустрічав Ваших неримованих чи неритмованих віршів. Вам, мабуть, не дуже імпонують такі форми, зокрема, верлібри?
— Ну, з верлібрів я починав… Їх чимало в моїх перших книжках, а ще більше ранніх верлібрів – поза книжками. В ті часи ( а це початок 70-х) писати верлібри було до певної міри викликом усталеній практиці радянського віршування. Не хочу вдавати з себе якого карбонарія – я ніколи ним не був, був скоріше стихійним анархістом, але на заборонене тягнуло завжди, і здорового глузду слухався погано. Це стосується практично всього – від верлібрів у 70-х до алкоголю тоді ж і пізніше. Про некорисність верлібру для кар’єри радянського поета краще запитати у хлопців з «Київської школи»: у Воробйова, Григоріва, Голобородька… Вони відчули сповна…
Із часом верлібр у мене так само органічно відійшов, оскільки увиразнилась наявність сакрального значення рими, яка «витягувала» наступні рядок за рядком, як фокусник стрічку з рукава. Потім випрацювався який не який стиль… Ну, і, крім того, написати добрий верлібр з тонким ритмічним малюнком і завершеною музичною формою – непросто. І ще. Щодо верлібру – у мене є «підпертя» в особі важливих для мене поетів: Фрост називав верлібри «грою в теніс без сітки», а Бродський «вином без пляшки, тобто плямою на скатертині»… Втім, гарні верлібри мені ближчі, ніж погані римовані вірші…
— У Вашій творчості помітно багато образів чи метафор, пов’язаних із водою. Цікаво, чому так до води тягне (Ви ж іще, здається, рибалите)?
— Я люблю бути біля води і не люблю у воді. Тому у мене багато віршів, де я ПРИ воді і мало тих, де я У воді. Рибалити люблю. З дитинства. У мене є хати в селах на Хмельниччині і на Кіровоградщині… Але це окрема довга розмова.
— Пане Тарасе, як Ви дивитесь на раніше надруковані речі з відстані десяти, двадцяти років?
— Ой кортить правити, ой як кортить! Але не правлю.
— Та й не можна вже.
— Ні, можна. Є перевидання, є такий формат як «вибране». От зараз я його і укладаю, час настає. Пора. З усіх попередніх книжок щось там починаю вибирати. І тепер я це все бачу: тут рима неточна, тут не те слово. Але я все залишу. Хай так буде, як було. Хай не міняється як не міняється минуле. Єдине, що я трошки поправив, точніше відновив, – це викинуте редакторами в радянські часи. Чи це було занадто відверто, чи по антирадянському, як їм думалося. Такі речі я повертаю, якщо старий варіант кращий. Якщо зараз почати правити, то буде краще – але неправда. Шлях то є шлях і не треба його міняти, навіть якщо шлях не зовсім туди.
— Якщо вже згадали про вподобання, то розкажіть, будь-ласка, яка ще поезія Вам подобається, хто, можливо, є авторитетом?
— Всі ми у когось вчилися. Найбільше на мене вплинули чотири поети у різні часи. За хронологією: Вінграновський Микола Степанович, після нього Федеріко Гарсія Лорка, далі був Борис Нечерда і паралельно з ним – Франсуа Війон. У кожного з них учився чомусь специфічному. У Нечерди – модерного стилю (вони тоді з Драчем робили революцію в українській поезії, урбанізували її, модернізували мову). У Вінграновського – це наша українська стихія і метафорика, у Лорки – тоніка. Ну, а Війон – це іронія. Сучасники також впливають. Десь на цьому шляху Ігор Римарук, покійний мій друг, і Василь Герасим’юк, хай сто років живе.
— У збірці «Хуга» є чудовий вірш пам’яті Ігоря Римарука. Може, розповісте якийсь цікавий спогад про нього.
— «Ігор Римарук разом із Миколою Гоголем – дві найбільш містичні постаті в українській літературі.» Так починаються мої спогади про Ігоря Римарука. Я їх опублікую разом з іншими у книзі спогадів, яка називатиметься «я-ти-ми-ви-він-вона-воно-вони». І яку, дасть Бог, допишу. Ігор був і є великим моїм другом і людиною, яка чи не найбільше вплинула на мою людську і літературну долю після моєї «тридцятки». Але в наших стосунках було не все так просто і зовсім навіть непросто. Це пізніше. Зараз ще не час.
— Якою, на Вашу думку, залишається роль друкованих літературних часописів тепер, коли є можливість безперешкодно публікувати свої тексти у інтернеті? Як Ви ставитеся до таких веб-публікацій?
— Щодо можливості викласти текст у інтернеті й отримати свою долю відгуків, то це і добре, і погано. Добре тим, що тепер уже точно нічого не пропаде і ніхто не пропаде із талановитих. Якщо воно там викристалізується, то і перейде у інший формат. У нас, усе ж, співіснують інтернет – безмежне море – і книжкова продукція як давніша стадія розвитку. Добре, якби в «інтернет-товаристві» була своя серйозна критика. Тоді б трошки відсіялись ці аматори, які просто заполонили мережу. Так само критика мала би існувати й книжкова. У нас же які проблеми: зібрав гроші чи знайшов спонсора на п’ятсот доларів і видав книжку. Критика мала б пояснювати своїми засобами й методами, що таке добре і що погано, вибудовувати пріоритети, канони і рухати все вперед. Оскільки критики нема, то тепер у нас може будь-хто бути «культовим», «знаковим» і яким завгодно. Професійне середовище критиків звузилося майже до нульової позначки.
— Які ж причини того?
— Найголовніша, я думаю, це неоплачуваність роботи. Критикам-початківцям це ще якось цікаво навіть безоплатно, і вони в цьому колі активно працюють, але далі треба ж із чогось жити. У всьому світі забезпечення існування критики міцно пов’язано з університетами. У нас ситуація трохи інша. Часто серйозні критики змушені просто заробляти гроші, писати грантові книжки. Вони, ті книжки, може, й потрібні, але живий літературний процес лишається багато в чому неосмисленим. Та й непрочитаним.
Щодо друкованих журналів, то їх не інтернет, їх економіка витіснила… і наша «обталапаність» українська. Ми не змогли зберегти навіть тих журналів, які мали за радянських часів. Сьогодні, якщо говорити реально і серйозно, є один літературний журнал – це «Кур’єр Кривбасу», який виходить раз на два місяці.
— Але ж їх значно більше.
— Я маю на увазі той журнал, який хоч до когось доходить. Є журнали «Київ», «Березіль», «Дзвін», вони десь виходять, ніби вони і є, але їх же ні купити, ні побачити. Вони не в літпроцесі. Я переконаний, що якщо запитати письменників, чи читали вони такий-то журнал, то 95% дадуть заперечну відповідь і лиш 5%, які в цьому журналі і надруковані, скажуть: «Так, ми це бачили, ми це знаємо». Це неправильна ситуація. От у мене зараз клопоти з поверненням часопису «Сучасність» і намагання зробити його серйозним, солідним українським літературним журналом. Хочеться зібрати там все найкраще, найактивніше, найцікавіше. Минулого року на сторінках «Сучасності» Оксана Забужко презентувала тепер відомий усім роман «Музей покинутих секретів», Василь Шкляр – «Чорний ворон», публікувались нові вірші Сергія Жадана, інших гарних поетів.
— Може, біда ще й у відсутності в читачів уявлення, що в такого роду часописах справді можна знайти щось актуальне й цікаве?
— Правильно. А звідки знати, якщо двадцять років у нас відбувається все абсолютно навпаки. Журнали якщо й виходять, то ні в кіоску, ні в магазині їх не можна побачити, друкують вони часто-густо не краще з того, навіть, що маємо. Важливо також розуміти, що потрібно підтримувати своє. Якщо ми будемо купувати українську книжку, будемо передплачувати українські журнали й газети, то вони існуватимуть. Відчуватимуть свою потрібність. Можливо, треба зробити над собою зусилля і передплатити те, що поки нас не зовсім задовольняє. Переконаний, із зростанням кількості передплатників, зростатимуть можливості у газети чи журналу зробити самих себе цікавішими. Хоч як ринок нам не подобається – він є і треба вчитися працювати у ньому. В Україні ця сфера якраз нікого не цікавить. Недавно була зустріч прем’єра Азарова з видавцями. Так от, сидять два видавці і, либонь, розповідають Азарову, що треба робити, щоб українська книжка була. Давно вже всі знають, що треба робити, але ніхто не робить. І не раз це було говорено, і не одному українському прем’єрові…
Чому зараз не друкують поезію – бо не продається, чому не продається – бо не продають, бо книгарні відмовляються брати, чому книгарні відмовляються брати – бо не купують. Це таке замкнене коло, яке треба розривати. Пам’ятаю, як на початку дев’яностих років весь продовольчий ринок в Україні був польським. Польські консерви, м’ясо, ковбаси. Польське, польське, польське… Потім кинули таке гасло: «Свій до свого по своє. Купуй українське!» І вдалося цю ситуацію зламати. Гадаю, таке саме мало би відбуватися і в літпроцесі, звичайно, із врахування певних специфік, бо література – це не ковбаса. Це стимулюватиме і письменників. Сумно зараз дивитися на рівні продажів. Ну хіба такі подієві проекти як, для прикладу, роман Василя Шкляра дають надію сподіватися на краще.
— А Ви самі вірите у такі зміни?
— Я не маю права вірити чи не вірити, я повинен зробити все від мене залежне.
Розмовляв Богдан Ославський
Довідка «ЛітАкценту»
Тарас Федюк народився 6 жовтня 1954 року в м. Ананьєві Одеської області. Закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського держуніверситету. Автор поетичних книжок “Досвітні журавлі” (1975), “Віч-на-віч” (Одеса: Маяк, 1979); “Дві хвилини уваги” (Одеса: Маяк, 1983); “…І промовчати не посмів” (Одеса: Маяк, 1987); “Політ осінньої бджоли” (К.: Радянський письменник, 1989); “Чорним по білому” (К.: Молодь, 1990); “Хрещаті південні сніги” (К.: Українське козацтво LTD, 1995); “Золото інків” (Львів: Кальварія, 2001); “Таємна ложа” (2003), “Обличчя пустелі” (2005), “Трансністрія” (2007) та в перекладі російською мовою “Зимний стадион” (Москва: Молодая гвардия, 1990). Із 1997 по 2000 — віце-президент, а з 2000 року президент Асоціації українських письменників. Лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка (2007).
