Карпати, Альпи і психоаналіз

Ця рецензія не має шансів на об’єктивність, оскільки авторці я винна.

На минулому Форумі видавців Ірисю Ликович призначили модератором мого авторського вечора, і вона підійшла до цього обов’язку серйозно й несподівано. Замість звичайного модераторського «а про що ваші книжки?», я отримала на очах у читачів правдивий, ретельно розроблений заздалегідь сеанс психоаналізу. А це, кажуть, дуже недешеве задоволення у Європі.

Ірися Ликович живе у Відні, вивчає германістику і славістику в університеті, а крім того, як ви вже здогадалися, психоаналіз. До речі, потрапила вона туди не за якоюсь програмою обміну чи грантом, а просто приїхала на заробітки, як і багато хто з її земляків. Вона — дівчина із Закарпаття, а цим дещо сказано.

Закарпаття – один із найдивніших регіонів України. В менталітеті його мешканців химерним чином сплетені глибока, аж до анахронізму, вкоріненість у традицію – з набагато легшою, ніж у решті наших регіонів, готовністю до контакту з глобалізованим світом. Бо ж Європа звідти зовсім близько.

Героїня повісті «Татцельвурм. Тірольська історія» теж, природно, із Закарпаття. Олена, дівчина-горянка, цнотлива і негарна собою, виходить заміж за іноземця-вченого, дослідника лавин та розробника протилавинних заходів, народжує дитину та їде з ним. На жаль, не в «америки-австралії», про які вона мріяла з дитинства, а в інші гори, Альпи, до мальовничого туристичного села в Тіролі, що дратує її та навіює нудьгу. Коли чоловік та дев’ятимісячна дочка гинуть під час сходження лавини, Олена відчуває парадоксальне полегшення та звільнення. Вона взагалі відчуває багато парадоксального, бо людська природа – явище темне і достеменно недосліджене. Про це, власне, книжка молодого психоаналітика. А зовсім не про монстра на ім’я Татцельвурм, чиє зображення (чесно, з посиланням, позичене у Вікіпедії) прикрашає обкладинку.

У післямові Ірися Ликович докладно пояснює, за яких обставин з’явився її твір, наголошуючи, традиційно для сучасної української літератури, на особистих моментах («не знаю, чи личить авторові говорити про власні комплекси»; «це, в першу чергу, була історія несформованого, сублімованого власного страху»), але впадає в око інше, навіть протилежне. Ця книжка – дуже і дуже «від голови», в ній набагато більше аналізу (психоаналізу, еге ж), аніж творчого синтезу.

Головна героїня, а оповідь іде від першої особи, постійно досліджує себе, препарує свої мотивації та почуття, ставить собі діагнози. Про цю Олену ми знаємо, що вона навчалася в Одесі, але якій спеціальності, авторка не повідомляє. Мабуть, теж таки психоаналізу, бо розмірковує вона так: «Не мучитися відчуттям власної недосконалості, запрограмованим в моєму тілі настільки міцно, що жодна інша програма не в змозі зламати ні кодів, ні щоденних нашарувань затяжної депресії». Або: «Життя (…) крутилося навколо моєї заржавілої від перестиглих психозів та неврозів осі». Так само професійно та безжалісно розкладено по поличках покійного чоловіка Олени Кевіна з його палкою, на межі патології, пристрастю до гір — однаково, Альпи це чи Карпати, і решта нечисленних персонажів твору (що його видавництво «Нора-Друк», звісно, позиціонує як роман).

Центральний «ідейний» образ повісті – діти-мауглі, тобто малюки, «виховані» тваринами. Інформацію про такі випадки легко нагуглити в мережі, власне, Ірися Ликович так і зробила, про що теж відверто пише в післямові. Тема багата й багатогранна: тут і архетип людини в первісному варіанті, така собі tabula rasa, і проблема межі людської та тваринної сутності, і безтямне щастя внаслідок позбавлення суто людських комплексів, і трагедія відсутності любові, – клондайк для молодого психоаналітика. Дітей-мауглі у творі аж двоє, з кардинально різними долями: як на мене, дещо забагато на душу населення глухої, майже безлюдної після сходу лавини місцевості в горах. Не вірю. І це не єдиний момент моєї читацької недовіри.

Упевнена, що авторка за потреби наведе чимало лінків в інтернеті на доказ того, що дев’ятимісячне немовля може вижити в снігах під піклуванням вовчиці. Що за несприятливого психічного стану така банальна жіноча хвороба, як молочниця, може спричинити рак, а за сприятливого – рак зникне сам собою. Готова навіть повірити, що прецеденти були, але літературна правда все-таки не зовсім те саме, що життєва. А відтак знижується і градус співпереживання до героїні та «двох її маленьких діток». У «Татцельвурмі» нікого майже не шкода. Книжка залишається холодною, надто розумовою, аналітичною, а наприкінці (де подано, до речі, документальний матеріал із фотографіями) так і проситься довгий бібліографічний список та низка корисних посилань.

На щастя, у цій повісті є не лише психоаналіз. Там є Альпи і є Карпати; і не тільки пейзажі. Точно й нещадно виписано менталітет земляків письменниці з їхніми патріархальними традиціями, застіллями, заробітками, збиранням грошей чи то на навчання, чи на квартиру для дитини, яка мусить виконати «життєву програму пересічної закарпатської дівчини (закінчити навчання, вийти заміж, народити дитину)». І такі на перший погляд цивілізовані Альпи із лижними курортами, протилавинними сітками на засніжених верхівках та «зеленою зоною», – які насправді, на суто людському рівні комплексів і забобонів, виявляють дуже багато спільного з Карпатами. Гори диктують людині свої правила життя і, водночас, «виказують» справжню людську сутність. Від гір не втечеш, хоч як цього прагне героїня. Тема діалектичного протистояння принад глобалізації та традиції в її найяскравішому гірському вияві вийшла, як мені здалося, сильнішою та переконливішою, ніж тема дітей-мауглі.

Можливо, тому, що саме вона по-справжньому хвилює молоду письменницю, котра нині живе на дві країни. Бо що ми знаємо достеменно про нашу підсвідомість?