Німецький політолог Курт Зонтгаймер (1928 – 2005) свою підсумкову працю «Як нацизм прийшов до влади» присвятив дослідженню інтелектуальних засад «Третього Райху». В українському перекладі книжка з’явилася 2009 року, але досі не увійшла в науковий обіг, тому є сенс повернутися до неї.
Курт Зонтгаймер називав себе «німцем, травмованим 1933 роком». Соціал-демократ із християнськими симпатіями, непопулярними серед німецьких лівих, у кількох своїх дослідженнях простежив манівці, якими його батьківщина йшла до трагічного моменту – передачі влади політичним злочинцям. Дослідник виокремив складові тієї пекельної суміші, що вибухнула на весь світ Другою світовою війною. К.Зонтгаймер переконує, що інтелектуальні ігри антидемократів підготували суспільну думку Німеччини до сприйняття нацизму як найбільш адекватного виразника національних інтересів. Саме інтелектуали-традиціоналісти уможливили мутацію здорового націоналізму в смертельну хворобу, вважав дослідник. Повернення до традиційних вартостей видавалося багатьом представникам німецької антидемократичної думки порятунком від цивілізації, що наступала. Розбіжності виникали, коли йшлося про той пункт, де суспільство збочило на самовбивчий шлях. Хоча на початку минулого століття не було поняття «глобалізація», із процесами уніфікації життя у різних країнах світу намагалися боротися вже тоді. Всіх, хто протиставляв «прогресові» й «цивілізації» традицію і культуру, задля зручності об’єднали під спільною назвою «консервативні революціонери».
У книзі професора Мюнхенського університету Людвіга-Максіміліана для українського читача одним із відкриттів є духовна спорідненість предтеч нацизму і російського шовінізму. Курт Зонтгаймер нагадав: чимало берлінських інтелектуалів першої чверті минулого століття були не меншими «антизахідниками», ніж росіяни Достоєвський чи, приміром, Аксаков. Першим про «консервативну революцію» заговорив російський публіцист-слов’янофіл Юрій Самарін у ХІХ ст. А перед тим Фьодор Достоєвський визначив свою систему вартостей як «революційний консерватизм». Автор засадничої для німецьких антидемократів книги «Третій Райх» Мьолер ван ден Брук був палким шанувальником антизахідницького темпераменту Ф.Достоєвського. Саме він переклав повне зібрання творів російського класика німецькою мовою. А поняття «консервативна революція» в його нинішньому значенні ввів у широкий вжиток «лівий» німецький письменник Томас Манн.
Перш ніж оформитися у філософську та політичну концепцію, «Третій Райх» вибродив в уяві берлінських інтелектуалів, які гостро переживали поразку Німеччини в Першій світовій війні та усвідомлювали велику неправду Просвітництва і Великої Французької революції. Світоглядна модель, центром якої були, передусім, матеріальні потреби особистості, спричинилася до появи ліберальної демократії. Але те, що у Франції сприймалося як питоме й органічне, відкидали німецькі традиціоналісти. Веймарська республіка і парламентська демократія були накинуті Німеччині силоміць і сприймалися як символ поразки у Першій світовій війні. Від часу створення єдиної держави 1871 року німці встигли відчути себе імперією з особливою місією щодо решти Європи. Курт Зонтгаймер констатував: праві політики Німеччини в 20-30-ті роки минулого століття знехтували внутрішньою політикою на користь політики зовнішньої. Задля об’єднання нації, задля реваншу. Німецький велет ще не відновився після програної війни, та вже прагнув перемоги у новій. І тут праві інтелектуали перебрали на себе роль шаманів – увзялися прикликувати вождя, який би повів націю до перемоги. Вона була потрібна, на думку багатьох адептів ідеї «Третього Райху», аби Німеччина гідно несла «тягар відповідальності» за Європу. Курт Зонтгаймер серед причин появи таких гасел та ґрунтованої на них політики називає «ірраціоналізм», що запанував у суспільній свідомості Німеччини на противагу збанкрутілому здоровому глузду.
Ідея особливої місії, «богообраності» Німеччини і Росії об’єднує шовіністів обох країн. Та якщо для німців така спроба завершилася катастрофою 1945 року, в Росії вона триває, а її ідеологічне підґрунтя — «нео-євразійство», позначається на політиці російських лідерів досі. Автор цієї концепції Олександр Дугін серед ідейних попередників «неоєвразійства» назвав і німецького націонал-комуніста Нікіша, і соратників Гітлера, «лівих» націонал-соціалістів братів Штрассерів. Ставлення послідовників пана Дугіна до української незалежності відоме — 2007 року вони сплюндрували державні символи на Говерлі.
Для німців Веймар означав перехід до нової, неприйнятної системи, де влада належала партіям та капіталам, що стояли за ними. Економічна криза та прагнення лобіювати бізнес-інтереси окремих груп у парламенті забезпечила антидемократам підтримку обивателя. Подібність процесів у Німеччині початку 20-х років минулого століття і в Росії 90-х дала змогу американському дослідникові російського походження Олександру Янову ввести в обіг поняття «Веймарська Росія». Московські великодержавники хоч і обурювалися такими паралелями, мимоволі підтвердили їх справедливість — слівце «дєрьмократія» з їхнього лексикону поширилося і закріпилося на російських теренах. Подекуди його можна почути і в Україні – з вуст прихильників теорії східнослов’янського братства.
Ліберал, демократ для російських і німецьких великодержавників — зрадник свого народу. А лібералізм — уособлення всіх загроз і лих. М.ван ден Брук писав: «Лібералізм поховав культури. Він знищив релігії. Він зруйнував батьківщини. Він став самознищенням людства». Ця думка була близька його сучасникам — українським націоналістам. У своїй праці «Націократія» Микола Сціборський відзначав: «Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при одночасовій деградації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого заступили скептичність, умовність і матеріалістична розрахунковість нової доби». Проте, принципова відмінність системи вартостей українських «революційних консерваторів» від російських та німецьких — у визнанні й повазі прав особистості. Даючи своє визначення майбутній Українській самостійній соборній державі Степан Бандера, Микола Сціборський, інші теоретики й практики національної революції серед її «наріжних каменів» неодмінно називали християнство. Важливо, що українські державники не вдавалися до маніпулювання релігією, як це заведено у державників російських. Курт Зонтгаймер був змушений констатувати: у Німеччині християнство не змогло стати запобіжником поверненню широких верств до поганства в його найбільш брутальних та нелюдських виявах. Інтелектуали, які проклали шлях нацизмові, опиралися лібералізмові з його культом людини, спраглої матеріальних насолод цього світу. Проте нацисти, яких вони привели до влади, замінили культ людини на культ нації, культ «раси». Політична практика Гітлера змусила вжахнутися його духовних батьків. Поразка, що стала поштовхом для модернізації німецької економіки, остаточно добивши німецький імперський дух, досі залишається предметом мистецьких та наукових рефлексій німецьких гуманітаріїв.
