Від редакції. 4 травня 2012 року було прийнято нову програму зі світової літератури. Ту саму, яка ще на стадії проекту викликала гострі дискусії в медіа, а також різку критику з боку вчителів, які цю програму мусять безпосередньо впроваджувати у школах. А втім, дискусії не вщухають і понині: небайдужі запевнюють, що під загрозою опинилися не лише вершинні здобутки світової літератури, а й ціле покоління, яке виростатиме, не знаючи про ці твори. Не вирішеним залишилося й найголовніше питання: чому виникла потреба змінювати програму? І чи не стоять за цим куди прозаїчніші питання, як-от величезні бюджетні вливання на нові підручники й художні тексти?
Отож, згідно з цією «сучасною» і «полегшеною» версією світової літератури, «Маленького принца» Екзюпері, «Фауста» Ґете й «Божественну комедію» Данте у середній школі більше не вивчатимуть. Замінити ці твори пропонують «сучаснішими» й «легшими» — «Алхіміком» Коельо, «Чайкою на ім’я Джонатан» Річарда Баха й іншими текстами, які, на переконання авторів нової програми (О. Ніколенко, К.Таранік-Ткачук, С.Фоміна, Т.Сегеда, Н.Онищенко та О.Ревнивцева), більше відповідають віковим особливостям учнів 5-9-х класів.
У свою чергу, багато хто з учителів (їхній погляд представляє Ірина Мегедь) висловився різко проти нової програми зі світової літератури, мотивуючи це як тим, що нові тексти, введені до курсу 5-9-х класів, не завжди є найвищими зразками світового канону, так і тим, що відтепер історичні предмети й література у школі йтимуть не паралельно, — тож «Усмішка» Рея Бредберрі без розуміння того, хто такий Леонардо да Вінчі, так і залишиться звичайним шматком полотна…
«ЛітАкцент» пропонує ознайомитися з проблемою ширше: у рубриці «Дискусійне поле» візьмуть слово як ті, хто принципово проти нової програми, так і ті, хто вбачає в ній позитиви. І хоч «поїзд пішов», важливо вже тепер уявляти, до якої кінцевої станції він прийде.
Дискусія навколо нової програми світової літератури – це насправді дискусія про сумнівну користь квапливої та необдуманої модернізації культурного простору, з якого вимиваються дух, душа і здоровий глузд. Нова програма сприймається київськими вчителями так, як знесення будинків на Андріївському узвозі й асфальтування несучасної, неактуальної на чийсь погляд бруківки. Відповідь на запитання «Чому люди проти?» очевидна: бо люблять своє місто й турбуються про його обличчя. Так само просто виглядає відповідь на запитання «Чому протестують учителі?» – бо люблять свою роботу й турбуються про обличчя літератури, дитини, вчителя.
Адже для вчителя програма – це обов’язковий для виконання документ, він визначає мету, зміст навчання і його кінцевий результат. Фіксуючи державні вимоги до рівня підготовки учнів, він окреслює напрями роботи вчителя, тож повинен передбачати й механізми реалізації тих завдань, які висуває. І тому від нього очікують структурованості, чіткості, логіки, послідовності й відсутності внутрішніх суперечностей, чим насправді похвалитися запропонована програма не може. Суб’єктивізм у доборі текстів, незбалансованість вимог до учнів, алогічність тем розділів, порушення міжпредметних зв’язків, і головне – розмита концепція нової програми та її структури…
Обличчя літератури викривлюється, обличчя дитини далеко не завжди осяватиме щаслива посмішка інтелектуального або емоційного задоволення, обличчя вчителя… А про обличчя вчителя взагалі можна забути. Він аж надто часто мусить бути ЛЕКТОРОМ, який пояснює «під запис» дітям те, що вони поки не можуть осягнути (як-от «магічний реалізм» у 7-му класі), або те, чого вони з куцого матеріалу програми самостійно не зрозуміють (наприклад, про «ключовість» постатей Данте і Ґете для своєї епохи), чи те, чого вони ще не знають (хоча б «про схожість і відмінність у темах, типах образів, мотивів, розвитку бароко в Україні і в Західній Європі», бо це матеріал наступного класу в курсі української літератури)… Або ФАСІЛІТАТОР – людина, яка слідкує за регламентом і забезпечує комфорт (наприклад, під час читання нескладних популярних текстів – двох варіацій «Ромео і Джульєтти (твору Е.Сігла «Історія кохання» й кінороману «Листи до Джулєтти»)… Які духовні дитячі потреби тут може сформувати вчитель? Хіба що нагадати те, про що говорили рік тому…. На те, щоб повноцінно вчити розуміти й сприймати твір, відкривати його глибини може елементарно забракнути часу й текстів…
Для вчителя літератури його предмет – не набір сторінок для інформації, а радше філософський камінь, потрібний для формування особистості. Для європейського вчителя літератури – це слово миру, любові й творення добра (від Гомера й Біблії). І за двадцять років у своїй структурі курс ніколи не ділився на дві частини – «усіляке» та «найкраще», а тепер, згідно з новою програмою з літературними «вершинами» учні мають ознайомлюватися у 10-11 класах. Тоді як актуальне й показове для стилю залишається в 5-9 класах. Чому? Чи захочуть учні дертися нагору, якщо дев’ять років їх ростили біля підніжжя? І ГОЛОВНА МЕТА нинішнього курсу літератури — «прилучення учнів до здобутків світової літератури і культури» (читай: до всього, що написано! — замість найкращого, зразкового, вічного) — не може не викликати протесту, бо вона відкриває шлях не для нових цінностей, а для вимивання золота з породи (чи справді можна вважати вартіснішим світогляд, де місце Сервантеса зайняла Гарпер Лі?). Акцент, який робить сучасна програма на процесі читання, виглядає сумнівним набутком, якщо подумати про те, що наголос може бути поставлено НА ЗМІСТІ творів, НА РОЛІ у світовій культурі, на тому, на які ВЛАСНІ запитання можуть знайти відповіді учні у творі.
Бездушна оцифрованість
Перше, чим неприємно здивувала програма, – механічний підхід до вивчення літератури у школі, опора на цифри, які мали б переконувати, а натомість викликають сумнів. Беззаперечним бонусом нової програми оголошується нинішні 4000 сторінок для читання проти 5020 сторінок 143 творів, які учні читали за старою програмою. Так уперше ми побачили, що кількісний показник став ЦІННІСТЮ, бо досі міряти прочитане сторінками навряд чи комусь спадало на думку. Але полегшено зітхати не доводиться, бо цінність виявилась непослідовною – до нової програми для 5-9 класів ввійшло… 186 творів – це на 40 більше, ніж було (так, уже у 5 класі замість 14-15 творів за старою програмою пропонується читати 20-23!). Це навряд чи відповідає задекларованому курсу на розвантаження учнів, якщо пам’ятати, що вивчення літературного твору – не тільки його автоматичне прочитання (обсягом), але й робота над його поетикою, проблематикою і змістом, над біографією автора – а це вимагає і часу, і певних розумових зусиль. Не кажучи про те, що коли завдання програми – «долучити до читання», позитивом було би ЗБІЛЬШЕННЯ, а не зменшення кількості прочитаних сторінок.
Сумнівними виглядають і процентні дані щодо закладеної у проект варіативності: пропорція 80% на 20%, закладена в пояснювальній записці, не відповідає дійсності: так, у 5-му класі вчитель обирає 7 разів (33-35%), і річ навіть не в цифрах і не в тому, що варіативність такого роду ставить під сумнів можливість проведення олімпіад і ЗНО, до якого, швидше за все, потрібно буде готуватися ОКРЕМО. Річ у тім, що вибір вчителя – не простий арифметичний акт, він визначає зміст і побудову всього подальшого курсу. Від того, що вибере учитель — «Пані Метелицю» братів Грімм, єдину в курсі казку, що уславлює працю, чи розтиражованих музик, які мандрують до Бремена (5 клас); проблематику рабства в «Хатині дядька Тома» чи моральні цінності «Маленького принца» (6-й) — від того, які саме розділи Нового Заповіту прочитає у 8-му класі, який вірш (чомусь один!) Бодлера, Верлена чи Блока обере, залежить картина як сприйняття, так і розуміння дитиною літератури й світу взагалі. І завдання школи в тому, щоби подбати передусім про універсалії, необхідні для повноцінного дитячого розвитку, а не про його варіації, тим паче, що ці варіації об’єктивно не мотивовані (абсурдно виглядала висловлена в телеефірі думка авторів програми про можливу недоцільність вивчення «Маленького принца» в окремих регіонах України). Хоча його подорож на четверту планету дала би прекрасний привід подумати, чи не губляться за підрахунками 500 мільйонів зірок?..
Те, що література – це не набір сторінок, не кількість інформації, а спосіб спілкування між людьми різних епох, між читачем і письменником, досить часто нова програма також не враховує, оскільки запрошує учнів до діалогу з поетикально складними текстами, не беручи до уваги вікові можливості дитини. Якісний діалог можливий лише за умови, коли співбесідники розуміють одне одного, адже так? Чи можуть повноцінно сприйняти учні 5-го класу Шеклі, шестикласники – глибину тексту Екзюпері, семикласники – Шолом-Алейхема, Маркеса й Бьолля, учні 9 класу – поезію модернізму і «Срібного віку»? І як вони зможуть оцінити «художню вартість» цих творів, якщо вони їх не зрозуміють?
Нинішня програма часто уникає міжпредметних зв’язків із шкільними курсами української літератури і всесвітньої історії, заперечуючи ставлення до літератури як до відкритої системи, що живе й розвивається з людством. Мертвою буде в 5-му класі «Усмішка» Бредбері без знання про великого Леонардо й епоху Відродження (а це матеріал історії 8 класу), незрозумілими будуть для дев’ятикласників реалії «Собачого серця» і криваві сторінки російсько-чеченського протистояння з твору А Приставкіна, поетичний злет і трагедія Маяковского, бо шкільна історія говоритиме про події ХХ ст. лише через 1,5-2 роки. Тож, наприклад, таку вимога до учня, як «встановлення зв’язку творів письменників XX ст. із розвитком історії та культури», прописану у програмі, перекладено на вчительські плечі, а це у свою чергу переводить урок із розмови про літературу в розмову навколо літератури. Це, безумовно, торує шлях до інтернет-ресурсів, як того й вимагає нинішня програма, але чи приведе він до розуміння й зацікавлення, властиво, читанням? Як узагалі в 9-му класі реалізувати програмову вимогу до вчителя працювати «обов’язково з урахуванням вікових особливостей учнів, їх знань з інших предметів, фонових знань тощо»?
За новою програмою література перестає сприйматися як система і як повноцінний живий організм. Їй підрізали коріння й кілька основних гілок, залишивши бокові пагони. З одного боку, програма декларує системне читання. З іншого – викидає ключові постаті й твори, щось обіцяючи повернути в 10-11 класах («Фауста» й «Божественну комедію»), щось просто залишаючи у площині додаткового читання («Дон Кіхота»), замінюючи головне на другорядне. Наприклад, поеми Гомера – міфами троянського циклу, що начебто не змінює кількість інформації, але істотно змінює її якість. Відсутність у курсі літератури текстів першого європейського письменника знищує поняття про гуманістичні витоки літератури взагалі. Не можна погодитися з тим, що твори Гомера ефективніше вивчати в 10 класі – чинна практика і світова, і вітчизняна загалом успішно справлялася з вивченням їх у середній школі – з огляду на зміст самих творів і на місце Гомера в історії культури. Неможливо уявити «золоту добу» давньоримської літератури, заявлену у програмі, без Вергілія. «Парубок моторний і хоч куди козак» та Еней-римлянин – це і є справжній діалог культур, матеріал для компаративного аналізу, особливо важливого для усвідомлення кожним українцем свого місця у світі. У 10-му класі вивчати їх пізно. І ніяк не можна погодитися з виглядом епохи Відродження, яка концентрується виключно навколо теми кохання в нинішній програмі (2 сонети Петрарки і 3 сонети Шекспіра, та його ж «Ромео і Джульєтта»); з практикою вивчати художній світ і стилістику поета за одним-єдиним віршем (Данте, Верлен, Рембо, Блок, Ахматова, Маяковський), бо це виглядає скоріше профанацією компетентного підходу до вивчення літератури, ніж його реалізацією.
Чи розумно залишати «на вибір» можливість дізнатися, хто такі Ахілл, Одісей, Дон Кіхот, – якщо пам’ятати, що це певні культурні коди, які пов’язують нас із людством? Чи можливо розкрити специфіку аналітичного підходу Достоєвського до людини на прикладі обраного авторами оповідання «Хлопчик у Христа на ялинці», місце якому – серед інших різдвяних оповідань у 5-6 класах, та аж ніяк не в 9-му? Вилучення КЛЮЧОВИХ творів КЛЮЧОВИХ митців світової культури з програми позбавляє учнів можливості відкрити для себе світову культуру взагалі.
Про 4 вади попередніх програм зі світової літератури говорять автори нинішньої: (1) перевантаженість, (2) відсутність міжпредметних зв’язків, (3) вікову невідповідність і (4) затеоретизованість, наближеність до вузівського курсу – й у результаті створюють продукт, що не усуває названі вади, а їх уперто розвиває.
Ще один доволі суперечливий «бонус» нової програми – введення сучасних творів при задекларованій програмою вимозі цілісного підходу до текстів. Те, що сучасна література є у програмі – чудово! Сумнівним, однак, видається практичне, матеріальне забезпечення цієї новації, адже значна частина творів розділу «Сучасна література» куди більша за обсягом, ніж середній шкільний підручник і «робочий» підручник, який забезпечив би дітей текстами, потягнув би на сторінок 800 мінімум. «Шукайте в бібліотеках і в інтернеті!» — так порадять нам укладачі програм і по-своєму матимуть рацію. «Головну інформацію МАЄ ДАВАТИ ПІДРУЧНИК! Розраховувати на повноцінну стовідсотково успішну роботу можна лише за наявності на уроці текстів!» – скажуть вчителі-практики, які змушені раз у раз самостійно роздруковувати результати власних інтернетних пошуків, і теж матимуть рацію, вони-бо знають, що бібліотека (особливо сільська) не завжди може допомогти з пошуком книжки, а прочитану в інтернеті з собою на урок не принесеш. Не кажучи вже про те, що сидіти за комп’ютером, щоб прочитати книжку… Про «створення комфортного освітнього середовища» в такому разі навряд чи можна говорити серйозно.
Так само, як не можна говорити серйозно про «формування оптимістичних очікувань та їх реалізацію у процесі зустрічі з прекрасним», як це проголошує програма. Поезія «Коли у тузі самогубства» Ахматової, принаймні, для цього підстав не дає. Як, власне, і трупик хлопчика з померлою мамою в оповіданні Достоєвського чи історія смерті героїні Сігела, і скривавлений хлопчик Бьолля, і Снап із оповідання Сетон-Томпсона.
На сьогодні ми, вчителі, вже маємо нову програму – її затвердило Міністерство освіти. Те, що її зміст нам не відомий – не дивно. Вона не для вчителів створювалася. Ми так і не отримали відповідей на свої запитання ні щодо вимог до рівня навчальних досягнень учнів, ні щодо обраних для вивчення текстів, ні з приводу доцільності структури програми, ні з можливих перспектив предмету в 10-11 класах.
Але вона й не для учнів, хоч як це дивно. Інакше ми б побачили в курсі трубадурів і вагантів, і балади Війона, і «Айвенго», і «Героя нашого часу» М.Лєрмонтова – твори, що прекрасно сприймаються учнями. І модерн у 9 класі виглядав би по-іншому. І навряд чи там з’явився б «Ляльковий дім». І фентезі, і фантастика не обмежилися б 5-6 класами…
Те, що діти потребують лише «смачного й солодкого» і тільки таке їм може принести користь, насправді навряд чи можна сприйняти без заперечень. Вимога, що книжка повинна бути другом, – зрозуміла, але в тепер уже чинній програмі вона також не реалізована. І слід зазначити, що, з огляду на традицію викладання літератури, може існувати ще не один десяток функцій, що їх здатна виконувати Книга – бути лікарем, дороговказом, джерелом живої води, радником, вікном в інший світ, дзеркалом, скальпелем, трампліном… Яку з них забезпечує нова програма? Яку людину формує? Ту, яка вміє читати? Ту, яка усвідомлює себе Людиною? Чи ту, яка рахує сторінки, щоби згаяти час?
