Зміна людиною свого амплуа викликає в довкілля опір. Як? Ще вчора був критиком, а сьогодні – прозаїк?! У випадку з Ярославом Мельником усе заплутаніше й інтригуюче. Народився і жив в Україні, де й дебютував як книжковий оглядач. Хто пам’ятає такого? Тим часом він був кусючим, незалежним, а під літературно-критичними статтями незмінно зазначав назву рідного села. А ще, як сам стверджує, був відкривачем тоді не відомих, а сьогодні популярних прізвищ. Згодом — Літературний інститут ім. М. Горького, де пан Мельник познайомився з майбутньою дружиною. Як давно то, здається, було. Й ось тепер, через 25 років – «друге пришестя» в Україну. Покинувши батьківщину літературним критиком, Ярослав Мельник повертається прозаїком, якого знають у Вільнюсі та Парижі.
«Пришестя» – це публікація у «Кур’єрі Кривбасу» («Телефонуй мені, говори зі мною») та збірка прози з такою самою назвою – оповідання, повісті, роман. «Повісті» – кількома сторінками довші за оповідання, «роман» – коротюсінький. Впадає в око мовна, образна й композиційно-формальна простота цих невеличких текстів. Наче всі вони зроблені за одним шаблоном. Щойно як починаєш читати, стає зрозуміло, що авторові йшлося про щось інше. Поетика Мельникового письма снується не з таких, як у Фолкнера, Самчука, Тютюнника, Дрозда, Пашковського ниток. Недарма його порівнюють з Борхесом і Кафкою. «Кафкіанська» — це був би чудовий означник Мельникової прози. Повість «Рояльна кімната» перегукується з оповіданням «Перетворення»: Мельник знаходить подібний спосіб вираження внутрішнього світу, стану сум’яття й самотності «я». Якщо Ґреґор Замза прокидається одного дня жуком, то герой-оповідач «Рояльної кімнати» стикається з дивовижами дещо іншого штибу. Зникає рояльна кімната, потім майстерня і так волі-поволеньки житловий простір ущільнюється до прикінцевих сцен, де всі мешкають одним гамузом – оповідач, його сім’я з дітьми й онуками, сусіди, які сплять один біля одного, один над одним й один із одним, аж героєві не залишається більше в такій конфігурації місця. І щоразу дійсність, до якої герой оце щойно сяк-так призвичаївся, б’є його обухом у тім’я. Дається взнаки авторове знайомство з радянськими комуналками – цілий пласт російської, просякненої духом абсурду літератури. Та й української, нехай і менше, теж. Цей досвід споріднює Мельника з Булгаковим, який у дріб’язковій вовтузні комунального будня зумів створити «Майстра і Маргариту». Суголосний у сприйнятті побуту, Мельник докорінно відрізняється і від Булгакова, і від Кафки. Празький службовець, що згасне від сухот у санаторії під Віднем, відтворив в образі Замзи душевні страждання людини, Мельник – страждання думки, лобове зіткнення ідеї і дійсності. «Рояльна кімната» подібна до яскравої іскри, з якої не спалахнуло полум’я.
Ідея, парадокс, філософема – рушії Мельникової прози. Такого в українській надміру ліричній літературі майже не пишуть. Маємо прекрасний зразок того, як інтелектуальний порух перетворюється на сповнений філософічності й воднораз не переобтяжений мікросвіт. Завдяки цьому вмінню тексти Мельника – художня проза, а не філософські трактати. Мельник володіє магією змішування складників у потрібній пропорції: по пучці містицизму, філософськості, детективності, еротики. Жодному з цих інґредієнтів не вдається задомінувати, а все через гумор. Не зводячи нанівець важливості повідомлення, він робить крихітний образок оптично виповненим, наче голограма. Гумор відсилає прозу Мельника до Гашека, Ґомбровіча, Грабала, Винничука. Хай усі вони різні, одначе закваска та сама, центрально-європейська.
«Книга мого життя» змальовує кількома штрихами ламкість стосунків між чоловіком і жінкою, «Алюмінієва ложка» – між сином і батьками, «В дорозі» – між батьком і донькою. Оповідання «Кінець» подає історію людського життя в реверсному режимі: якщо на початку Нікодімовій шістдесят, то вкінці вона погойдується «в затишному теплому мішку, в такт руху істоти, більш могутньої, ніж вона сама». В «А.А.А.» оповідач отримує лист із пропозицією вибрати спосіб умирання. Розмірковуванню героя про «там», вибиранню найлегшого, найприйнятнішого варіанту кладе край оте дошкульне, приземлене «Вітю, що ти там робиш стільки?» його дружини.
Втім, герой і так знає – «рано чи пізно мені надішлють листа з таким змістом: «1) Смерть; 2) Смерть; 3) Смерть; 4) Смерть». І вже цей лист я, радісно розсміявшись, порву на шматки». Така колізія між героєм і його шлюбною жінкою характерна для більшості текстів Мельника: кажучи дружині, що в його особі вона має справу не зі звичайною людиною («Кларо, я можу оживляти мертвих людей, ти це розумієш? Можу створити людину з праху, за формулою»), герой оповідання «Не можна взяти живого бога» отримує у відповідь: «Я не розумію, що ти мелеш. Ти остаточно з’їхав з глузду, я бачу. Ти ніколи не вмів жити. … Ти просто слюнтяй, дєрьмо!»
Герой оповідання «Христос» – містифікатор, який брехав людям, роблячи фокуси, до снаги будь-якому ілюзіоністові, прожив довге життя, але все це, як зазначає автор, «лише моє припущення. А як було насправді – я не знаю. І не знає ніхто».
Роман «Іде вічно» – про життя як фільм. Про проміняне на фільм життя. Про альтернативне, те, друге, подвійне, що виявляється, утім, значно більшим, ніж лише примарою.
Центральним твором книжки залишається повість «Телефонуй мені, говори зі мною». Сюжет – розмови з батьком, якого давно вже немає. Винахідник-батько, який ніколи не мав достатньо часу для сина, конструює прилад, що мовби надолужує «батьківське тепло». Цей твір Мельника палахкотить вогником, у ньому іскра спрацювала – до ідеї є ще й атмосфера, що споріднює Мельника з Лемом і Конрадом. У контексті решти оповідань очевидним стає символічний вимір Мельникової творчості, його головний посил: туга за батьком в епоху його відсутності. Того, що його зазвичай пишемо з великої літери. Загалом же – обох. Ледь зміщена оптика, й заяложене постає з небанального, парадоксального боку. Мабуть, це і є родзинка прози Ярослава Мельника.
