Усе ж таки приємно, коли зуби тобі лікує стоматолог, а не проктолог, коли одяг шиє кравець, а не лісоруб. Тобто приємно, коли людина займається тим, на чому знається, і ти, беручи до рук продукт, маєш певність, що його робив професіонал. Саме так мені подумалося, коли я взяв до рук книжку критика Олександра Бойченка «Мої серед чужих», адже саме літературна критика, а не політологічна регіоналістика, є тією цариною, де чернівецький автор зарекомендував себе справжнім професіоналом.
Уже вихідні дані книги зраджують уїдливо іронічне авторство Бойченка:
«Автор – Олександр Бойченко
Редактор – Олександр Бойченко
Коректор – Олександр Бойченко
Увага: авторські правописні та пунктуаційні погляди не завжди збігаються з редакторськими, редакторські – з коректорськими, а коректорські – з авторськими».
Після такого вже не причепишся до того, що в книзі зустрічається і Заратустра, і Заратуштра.
Підзаголовок книжки «Мої серед чужих» також іронічний: «Читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку». Сумніваюся, що у нашій країні набереться хоча б один відсоток «студентів молодшого студентського віку», не кажучи вже про «старшого шкільного» (і не тільки у Донецьку, а й у Чернівцях), які б хоч раз чули про Ґєдройця, Колаковського, Морстина, Грабала, Зілагі, Носака, Фріша та ін. Адресати з підзаголовку «Моїх серед чужих» могли чути про Канта, Ніцше, Пруста, Джойса та ін., але сумніваюся, щоб ними зачитувалися, бо ж Бойченко достатньо добре знає академічну сферу нашої багатостраждальної країни і те, звідки (тобто з яких сайтів) беруться студентські та учнівські реферати.
Анотація окреслює тематичний ареал у океані світової літератури: «Не всі важливі для автора зарубіжні письменники представлені у цій книзі, але всі представлені (за винятком одного) є для нього важливими». У книзі згадується понад сімдесят імен класиків красного письменства – від Сократа до Даніеля Одії та Пейтера Зілагі. «Неважливий» – це Джонатан Фоєр. Тому справді ця книга не є вичерпним «путівником» по всій світовій літературі, ані хронологічно, ані географічно, ані тематично чи жанрово. Але цієї мети автор собі й не ставив.
Гарольд Блум у «Західному каноні» вказує на універсальність та вузькість світового канону літератури, ніби це «Шекспір і кілька білих мертвих чоловіків». Умберто Еко вважає, що в сучасному океані мистецтва смаки, а отже, і персональні канони двох освічених людей, можуть повністю не перетинатися, тобто всякому городу свій нрав і канон. «Мої серед чужих» — це і є (неповний, якщо вірити анотації) канон О. Бойченка.
«Піддослідних» авторів Бойченко поділив на шість розділів: «Кілька орієнтирів», «Близький світ», «Старий світ», «Дитячий світ», «Далекий світ» та «Інший світ».
Перший розділ присвячений філософам: Сократу, Марку Аврелію, Канту, К’єркеґору, Івану-Павлу ІІ та ін. Саме ці філософи, мабуть, вплинули на формування перцептивно-аналітичного апарату автора.
Розділ «Близький світ» показує відчуття наближення, тобто преференції самого Бойченка. Не дивно, що автори, яких Бойченко відніс до цього «близького світу», народилися в межах колишньої Австро-Угорської імперії. Їхні життєві долі та їхні тексти не завжди підпадали під тінь бакенбардів Франца-Йосифа, але метрика – це метрика. Отже, німецькомовні поети Буковини (Захер-Мазох, Кафка, Грабал та Зілагі) плюс 18 польських авторів, серед яких Морстин, Ґомбровіч, Гласко, Мілош, Стасюк та ін., – це і є «близький світ» Бойченка.
«Старий Світ» у перцепції Бойченка – це Флобер і кити модернізму: Мопасан, Рембо, Гамсун, Пруст, Джойс та ін.
«Дитячий світ» має підлітковий відтінок. Окрім Керола та Мілна, тут є і Нестлінґер та Ґордер.
«Далекий світ» – старе-добре американське двадцяте століття плюс Маркес та Кобо Абе.
Ну й «Іншим світом» для Бойченка, родом із колись цісарсько-королівського «Близького світу» є, хто б подумав, російська література.
Як на мене, жанр зібраних текстів можна кваліфікувати як критичні коментарі, хоча сам Бойченко розводить руками: «Автор не знає, як окреслити жанр зібраних тут текстів, однак підозрює, що вони не є ані літературознавчими статтями, ані літературознавчо-критичними есеями, ані біографічними нарисами, ані – тим більше – рецензіями». Бойченкові «Мої серед чужих» нагадують мені «Путівник перверта по кіно» Софі Файнз та Славоя Жижека. У цьому фільмі словенський гуру сучасної філософії показував уривки із найзнаковіших фільмів і шукав у них психоаналітичні зачіпки. Так само при читанні «Моїх серед чужих» я уявляв собі згадуваних авторів і їхні тексти, на фоні яких з’являється флегматичний Бойченко і робить свої критичні зауваження. Критик не дотримується бартівської «смерті автора», радше навпаки, описує тексти, розглядаючи їх крізь призму літературних сильветок авторів. В аналізі Бойченка відчувається солідна начитаність, гіпертекстуальність, доречний компаративізм. Ці риси нетипові й корисні для української критики, тому жартома їх можна назвати первертивними.
Авторський аналіз не спирається на якусь конкретну школу на зразок феміністської чи марксистської, тому тексти — розкуті, Бойченко радше проголошує літературознавчий нейтралітет. Це не гарантує, звиняйте на ваківському слові, наукову новизну, але робить книжку непоганим неупередженим путівником.
Нерідко автор спростовує скам’янілі літературознавчі кліше. Наприклад, про Кафку: «У Кафці вбивала творця важка праця у канцелярії? Але його робочий день закінчувався о 14.00, а інтеліґентний і привітний шеф будь-коли готовий був надати (і таки надавав) своєму улюбленцю тривалі оплачувані відпустки».
Проте О. Бойченко все-таки не втримався від спокуси знову зайнятися проктологією, тобто політологічною регіоналістикою, і в критичних коментарях про Чижевського та Сартра заплів український південно-східно-ненависницький сепаратизм, чим трохи нагадав героя Л. Подерв’янського – вчителя зоології, який на запитання про всі живі істоти відповідав, що це «вороги народного господарства, яких треба знищувати». Але цей присмак дьогтю відчувається не всюди. Більшість текстів дають смачну і корисну поживу для думки, тому важко не погодитися з останнім реченням анотації до книжки «Мої серед чужих»: «Ця збірка може стати у пригоді тим, хто вже навчився читати, але ще вчиться розуміти прочитане».
Читайте також:
Олександр Бойченко: «Яка література, така й літературна критика»
