Чи перетруть нас жорна?

Далеко не все з творчого доробку Уласа Самчука є знаним в Україні. І, виявляється, не всі його твори оприлюднені. Зовсім недавно у Рівному було надруковано драму цього автора «Шумлять жорна». Побачила вона світ завдяки старанням письменника Євгена Шморгуна та Інни Нагорної за фінансової підтримки діаспоріан Оксани та Ярослава Соколиків. Це так уже повелося, що в Україні на видання справді вартісних творів часто грошей немає. Зате на видання різноманітного мотлоху – хоч греблю гати. Утім, не будемо про сумне…

Отож — драма «Шумлять жорна» побачила світ. Зазначимо, що досі вона була лише в рукописі, що зберігається в Інституті літератури НАН України. Твір написано в Німеччині у таборі для переміщених осіб. Датою завершення написання твору У.Самчук вважав 17 жовтня 1947 р. Сам же твір стосувався порівняно недавніх воєнних подій.

Назва драми має специфічну символіку. Під час німецької окупації українських земель у 1941-1944 рр. українським селянам було заборонено молоти зерно. У такій ситуації вони робили це підпільно, використовуючи примітивні жорна, – за що їх і карали німці.

Тому жорна у драмі – це символ незнищенності українців. Через твір проходить думка: мовляв, хоч би як було важко українцям, хоч би як їх пригнічували окупанти, вони все одно здатні виживати у складних умовах. У третій, завершальній частині драми, у якій відбувається суд над зрадником Петром Івановичем, все дійство проходить під шум  жорен. Простим українським селянам не до суду, не до політичних «розбірок». Для того, щоб вижити, вони просто мелють зерно.

Щоправда, коли читаєш драму, складається враження, що символіка жорен має й інше значення: українці опинилися між жорнами двох імперських монстрів – більшовицької Росії та нацистської Німеччини. Й питання в тому, як їм залишитися незнищенними.

Сюжет драми, здавалось би, нескладний. Головний герой, Андрій Михайлюк, чимось нагадує самого Уласа Самчука. Він є важливою постаттю в громадському житті якогось українського міста, що перебуває під німецькою окупацією. У нього є дружина Ната, яку він любить і якій довіряє. Є друзі, приятелі, з якими спілкується. Незважаючи на складнощі окупаційного режиму, ці люди знаходять для себе маленькі радощі життя. Є серед них, щоправда, «біла ворона», такий собі самітник – «професор» Клавдій, який пройшов тортури ЧК, польської дефензиви. Радощі цю людину не цікавлять – його цікавить політика. Ось деякі міркування Клавдія: «…наші молоді люди йдуть тепер до лісу, щоб звідти вести війну. А я вам… скажу: ми жили, живемо і весь час будемо жити лише в лісі. В підпіллю! В підземеллю. Це є… така ось божевільна дійсність однієї нації, яку хочуть стерти з лиця планети, а вона не хоче датися».

Саме Клавдій і вносить дисгармонію в Михайлюкове оточення. Він з’ясовує, що в цьому оточенні є агенти більшовиків, підіслані до пана Андрія, щоб вбити його. Серед цих агентів, твердить він, і його дружина. До того ж, це не фантазії заполітизованого Клавдія, а сувора реальність.

Здавалося, все зрозуміло: є позитивні герої, українські патріоти, а є вороги – більшовицькі запроданці. Насправді, не все так просто, і драма «Шумлять жорна» – то не твір, де світ подано в чорно-білих кольорах. Розмірковуючи про ситуацію, в якій він опинився, Андрій Михайлюк говорить: «…ми цих агентів маємо не лише між нами, ми їх маємо в собі. В мозку, в душах, серцях. Затуманюймо ясність погляду, утруднюємо можливість звільнення. Не звільнимося від насилля так довго, як довго будемо боятись».

Михайлюк прагне зрозуміти «ворога», який став таким під впливом зовнішніх обставин. Став не тому, що хотів ним стати, став не за гроші чи якісь матеріальні блага. Став – бо хотів вижити. Такими були тисячі, якщо не мільйони українців, які опинилися під п’ятою більшовицької Росії. Тому головний герой драми проти прямолінійності Клавдія, який викриває «ворогів», вважаючи, що така прямолінійність нічого не дасть. Більше того – може нашкодити: «…ворог знає, – говорить Михайлюк Клавдію, –  що саме ви, ваші підозріння, ваша паніка – є для нього капіталом. Вас легко спровокувати, вас легко вивчити. Ніхто не сумнівається у вашому патріотизмові, але в своїй агітації ви тратите почуття міри, не відчуваєте границь можливого й неможливого, віддаєтесь пристрастям…»

Вражаючою є третя частина твору, коли, як зазначалося, відбувається суд над зрадником Петром Івановичем – суд на фоні буденної праці селян, коли на жорнах перемелюється зерно. Ця буденна праця – як вічність, справжність. Суд же – диявольське політичне ігрище.

Під час суду дружина зрадника, Ір, емоційно викладає історію падіння свого чоловіка: «Він того не хотів… Був, як і всі… малював, співав, танцював… Мріяли про Італію, Голівуд… А потім чомусь його покликали… Вимагали доносів… Рік боровся… Прийде, бувало, і плаче, як мала дитина плаче, життя хотів собі відобрати… А потім… Зломали… Хотів, вибачте, жити… Платив їм… Віддавав сусідів, знайомих, приятелів… Брата рідного… Мене… А потім післали в запілля ворога… Спочатку ми віддихнули, думали, що вони не вернуться… І враз… Вони вертаються! Вони вертаються! Боже! Хай він краще вмре! І ми з ним!»

Відразу ж після цього істеричного монологу — майже спокійні розмірковування двох простих українських селян, Данила та Івана:
«Данило: Ееех! Сволота! А могли світ спасти!
Іван: Ен-Ка-Ве-Де?
Данило: Яке там енкаведе! Ота німчура проклята.
Іван: Видно, не їм суджено!
Данило: А так їх ждали!»

І тут докидає свою репліку Клавдій: «А чи не так само ждали енкаведе?»

Як це все зрозуміти? Певно, в тому сенсі, що наші люди, зокрема інтелігенти, не виявляють достатньої стійкості, шукають для себе «визволителя», який рано чи пізно перетворюється для них у тирана. Отака «діалектика зради»? Чи не звідти наші проблеми?

У цьому контексті зрозумілою стає позиція Андрія Михайлюка, який так характеризує зрадника Петра Івановича: «Що можу сказати у користь цієї бідної, загубленої людини? Лише те, що вина тут не її як такої. Вина є всіх нас, наших батьків, наших дідів… Що ми послухали не тих пророків, що ми пішли за болотяними огнями, що ми вбили в собі віру в добро, і віру в правду…»

Чи не звучать ці слова злободенно й сьогодні?

Суд над зрадником, який відбувався вночі завершився. Настає світанок. І драма завершується символічною сценою. Селяни Платон і Серафима мелють на жорнах зерно – мелють так, як мололи їхні предки сотні й тисячі років тому.

Коли У.Самчук написав драму «Шумлять жорна», він ознайомив з її змістом відомих українських діячів, котрі опинилися в таборі для переміщених осіб у Німеччині й створили тут об’єднання Мистецький Український Рух (МУР). Драму, зокрема, високо оцінив відомий літературознавець Юрій Шерех. Однак несприятливі обставини післявоєнного періоду, еміграційні клопоти мурівців, котрі подалися за океан, не дали можливості ні надрукувати твір, ані здійснити його сценічне втілення.

«Жорна» опинилися в шухляді. В умовах «холодної війни», коли світ став біполярним, годі було сподіватися, що Самчукові «Жорна» будуть належним чином сприйняті та поціновані.

Залишається сподіватися, що тепер ми, нарешті, збагнемо філософію цієї драми. Дай Боже!..