Щоразу, коли українська література починає нарікати на те, що їй закрита дорога у великий світ, я згадую про Александара Гемона (Alexandar Hemon). Це такий собі «геній із нетрів», який сам собі вимостив цю саму дорогу у великий світ, і його унікальний випадок цілком закономірно цікавить дослідників уже тепер, коли автор ще повний творчих сил. Критики стверджують, що проза такої сили може вбити. Його зіставляють із Набоковим, Кундерою, Конрадом та іншими світовими величинами. Гемон отримував і стипендію Фонду Гуггенхайма, і престижну стипендію Мак-Артура, також звану «грантом для геніїв», і ще низку знакових нагород. Він перекладений багатьма світовими мовами, його оповідання «Млєт» (назва острова в Хорватії) – у переліку найкращих американських оповідань останнього десятиліття, а скульптура одного з його героїв – «любителя бджіл, ненависника коней Альфонса Каудерса» — нині є частиною міського ландшафту Сараєва.
В Україні Гемона практично не знають; це прикро, бо минаємо цікавезного письменника, та дивно з огляду на вічне наше прагнення відшукати в усіх знакових явищах український слід. Тут же навіть шукати не треба – Александар Гемон, автор зі світовим іменем, має українське коріння та цілком свідомий своєї ідентичності. Його прадід, Теодор Гемон, перебрався з Галичини до Боснії перед Першою світовою, а нині його правнук міг би скласти чудове товариство іншим «світовим українцям», якими ми горді.
Але почнімо спочатку. Що ж це за автор такий і звідки в нього такі успіхи? Одразу варто сказати, що Александар Гемон – письменник відверто постмодерний. І великою спокусою є ствердити, що постмодернізм цей починається з його приватної історії. Українець по батьковій лінії, Гемон народився й виріс у Боснії, там же почав пробувати свої сили в літературі. Він приїхав до Чикаго 1992 року, на кілька місяців у рамках журналістської програми обміну, із базовим знанням англійської та наміром навідати друзів. Невдовзі в Боснії почалася війна, і Гемон вирішив не повертатися. Йому було 28. Він опинився в чужому світі, мовою якого говорив кепсько. Тому взявся за посилене вивчення англійської, чим ретельно займався три роки, паралельно працюючи в ресторані швидкого харчування, кур’єром, продавцем у книжковій крамниці, активістом «Ґрінпісу», який ходив від дверей до дверей і в чомусь переконував людей мовою, яка спершу не давалася йому самому. Згодом Гемон опублікував перше своє оповідання в США – 1995 року. Англійською, певна річ. Можна сказати, що в цьому випадку йдеться про лінгвістичне диво. І воно є найпершим фактором успіху Александара Гемона. Один із критиків, котрий зацікавився першою книжкою письменника, зізнався, що мусив 35 разів зазирнути у словник, щоб знайти там англійські слова, яких досі не знав. Дивом є й саме письмо Гемона, спосіб, у який воно промовляє, як діє на людей навіть із тривалим літературним переситом – легко переконує, що книга може бути оригінальною, а література таки може впливати.
Сам Гемон розповідав, що вивчив англійську, читаючи Набокова й підкреслюючи незнайомі слова. Це дало йому не тільки дивовижно живу мову, але й досконалий стиль. Але можна сказати, що подвиг Гемона у дечому перевершив Набокова, адже останній виріс, розмовляючи англійською, згодом студіював у Кембріджі. А розрив Гемона зі старим світом і вростання в новий були дуже швидкими й турбулентними. Свого «вчителя» Набокова письменник називає серед авторів, які мали на нього найбільший вплив, поруч із Прустом і Данилом Кішем. За його словами, Кіш досконало відтворив суть атмосфери того світу, з якого походить Гемон, від якого не можна остаточно втекти – пітьму.
Критики, порівнюючи письменника із Джозефом Конрадом, який теж вивчив англійську й зажив світової слави, навіть називають Гемона безстрашнішим, вільнішим у своєму письмі. І справді, англійська мова Александра Гемона – пластична, сповнена напівтонів та ігор, фройдистських натяків, авторських неологізмів. Він бавиться мовою з легкістю її носія. Смердючі підпахви сусіда в автобусі Гемон описує як «onionesque», легенькі хмарки, на противагу серйозним clouds, він називає cloudettes; Володимир Брік, протагоніст роману «Проект “Лазар”», розпочинає листа до дружини, в якому розпитує про її батька, фразою «How is your dead?»; і, нарешті, один із моїх улюблених моментів – той самий Брік однієї депресивної ночі бачить у себе на кухні консервну банку, на якій написано «Sardines» (сардини), помилково читає етикетку як «Sadness» (смуток) і здивовано міркує: от, мовляв, уже й із печалі почали робити консерви.
Ще один письменник, із яким часто порівнюють Александра Гемона – Йозеф Рот. Цих двох об’єднує тонке відчуття духу околиць імперії Габсбургів, такий собі романтичний орієнталізм. Більше того, Гемон відверто «передає вітання» Роту у своєму оповіданні «Акордеон», де ерцгерцог Фердинанд, прибувши до Сараєва, бачить боснійців у «криваво-червоних фесках» — достоту так само їх бачить Фердинанд у «Марші Радецького». Тільки тут увагу ерцгерцога привертає передовсім чоловік із акордеоном, який виявляється прадідом Александра, Теодором, який щойно приїхав до Боснії з України. Отака ось чесна постмодерна гра: можна предка увічнити, можна героїв переманювати з книжки до книжки, а можна передати привіт улюбленому письменникові, і не тільки Йозефові Роту – а ще й Конрадові у збірці оповідань «Питання Бруно». Втім, Гемон – занадто хороший і розумний письменник, тому стильова ідентифікація не є його фетишем, нічого не додає і не забирає. Так, і не забути б сказати: свого часу Александар Гемон відверто сказав, що в анкетній графі «релігійні погляди» без вагань написав би «Бруно Шульц».
Ще одним чинником, що творить феномен Александра Гемона, є його виняткове вміння починати оповідь із зернини особистої історії та розкривати через неї великі теми. У його творах багато автобіографізму, але фрагменти розкидано то там, то тут – це теж гра, і для того, щоб зібрати повноцінну модель автора, потрібно прочитати все. Власне, Гемон разом із усіма своїми героями чудово вписується у традиційну парадигму еміграції: новоприбулі європейці в Америці не озираються назад і вибудовують абсолютно нове життя, хапаючись за годящу нагоду й майже завжди досягаючи успіху, хай навіть великою кров’ю. Та й локації майже завжди ті самі – Сараєво, Чикаго, трохи інших американських та екс-югославських декорацій. Це ніби натяк на умовність місця й універсальність людської історії.
Перша збірка оповідань Гемона «Питання Бруно» – це книга воєнних травм, питома «література війни», така собі «Catch 22» по-боснійському. У книжці є шпигунство, вбивство, бджолярство, мистецтво ухиляння від снайперського обстрілу в сучасному місті та рекомендації щодо найкращих чиказьких бурґерів. Книжка іронічна, подеколи агресивно, болісна, писана переважно про те, як історія вирішує все сама, нікого не питаючи. Тут є югославський хлопчик, який підозрює, буцімто його батько – радянський шпигун, молода жінка, котра проживає облогу Сараєва, невдаха-письменник, який спостерігає за військовим конфліктом у рідній країні по ТБ в еміграції. Просто-таки «портрет митця замолоду», але варто зазначити: хоча герої Гемона із твору до твіру подібні за вихідними характеристиками, ні вони, ні їхні історії не набридають, бо завжди різняться. Одні й ті самі скельця в калейдоскопі щоразу утворюють іншу картинку.
Герой першого роману Гемона «Людина нізвідки» прибуває із Сараєва до Чикаго 1992 року, і митний офіцер у аеропорту Кеннеді розглядає його югославський паспорт ледве не з огидою. Йозеф Пронек – іммігрант, автор навіть вважає його своїм близнюком, із яким вони ніколи не опиняються в одному місці в той самий час, але обоє однаково відрізані від минулого. Ніхто в США навіть не уявляє, з якої країни приїхав Пронек, найближчий до дійсності – чийсь туманний здогад про Чехословаччину (привіт Кундері!), а загалом всі просто кивають і повторюють, що Америка – чудова країна, повна можливостей. Безмежно самотній Пронек дивиться по ТБ хроніки військових дій на Балканах, щоб побачити знайомі обличчя, і якоїсь миті, здається, бачить свого батька, який тікає від снайперських куль, – але не впевнений, бо чоловік прикриває голову газетою. Гіркоту можна перебити тільки іронією – й ось Пронек вирішує назавжди залишитися у США зимової ночі, коли падає лапатий сніг, саме тієї миті, коли інший герой впускає на підлогу каструлю зі спагеті й голосно каже: «Fuck!».
«Любов із перепонами» – друга книжка оповідань Гемона. Тут багато вже нової реальності та спогадів. Завжди так чи інакше присутнє Чикаго, герої – чужинці в усіх можливих сенсах, вони часто багато п’ють, перейняті розчарування та відчай. Проза Гемона – так чи інакше про вторгнення насильства в повсякденне життя, про абсурд, який із цього виростає. Промовисте в цьому плані оповідання «Усе», котре 2005-го було надруковане в «Нью-Йоркері» під назвою «Любов із перепонами», й дало назву цілій збірці. Юного протагоніста виряджають купити для родини холодильник у Словенії; хлопець охоплений любовною лихоманкою, і його настирливі спроби здихатися обридлої цноти закінчуються жахливим побиттям на рецепції готелю. В оповіданні «Бджоли. Частина 1» герой грає роль свого батька в байопіку про нього й отримує нагоду подивитися на світ і на себе батьковим поглядом – простий та шокуючий прийом.
Багато оповідань Александра Гемона мають фрагментовану структуру, зокрема, одна з центральних історій – про Альфонса Каудерса. Сам Гемон пояснює цей художній шлях як ментальний відбиток геополітичної світу довкола нього. Історію Каудерса він почав писати ще 1988-го, напередодні та під час розпаду СРСР, що також означало розпад бінарної опозиції США–СРСР, на осі якої так чи інакше жили європейські країни. У той самий час Гемон не ностальгує за Югославією Тіто – хіба що за своїм дитинством, яке в ній минуло. Один із його героїв каже: «Я вірив у прекрасну дійсність, я довіряв книгам. Мені було десять». Дорослий Гемон уже не вірить у те, що книги відображають прекрасну дійсність, але все-таки й далі любить книги сильніше, ніж будь-коли. Недарма вустами іншого героя він каже: «Можливо, мистецтво є одним з останніх форпостів опору хаосу». Ці слова промовляє Альфонс Каудерс, вигаданий, міфічний персонаж, який близько знався з Гітлером, Геббельсом, Сталіним, Тіто й Гаврилом Принципом, нашіптував їм на вухо темні плани та вкладав зброю їм до рук. Такого чоловіка аж ніяк не можна назвати моральним взірцем для наслідування, проте його слова дивовижним чином перегукуються з висловом Кафки про те, що книжка повинна бути льодорубом для замерзлого моря всередині нас.
Іще одним чинником, що спричинив до успіху Александра Гемона, слід назвати його впертість і мужність, ба навіть жорсткість, яка дозволяє йому черпати натхнення та історії з рідної землі, але без руйнівної ностальгії за нею. Так, Гемон пише колонки для боснійського часопису Dani, регулярно відвідує рідне Сараєво, але не прагне повернення понад усе. За його словами, свобода від історії є привілеєм людей, які живуть у стабільних країнах, заможні мешканці котрих можуть захистити себе від історії. У той же час, можливість життя поза історією – це ілюзія, і там, звідки родом Гемон, таку ілюзію собі не може дозволити ніхто. У цих краях історія та політика зазвичай несуть із собою приниження й страждання, і від ніде сховатися. Єдиний спосіб протистояти – це мистецтво, письмо, література.
Окремої розмови заслуговує роман Гемона «Проект “Лазар”», який критики дружно називають наразі вершинним його твором. Герой тут уже знайомий – все той же боснійський емігрант у Чикаго, цього разу на ім’я Володимир Брік. Заробляє він писанням до місцевих часописів, але отримує за це так мало, що вимушений сидіти на шиї у дружини, успішного хірурга. Його несподіваною й сильною обсесією стає драматична історія Лазаря Авербаха, молдавського єврея, який пережив Кишинівський погром, опинився в Чикаго, де був застрелений у 1908 році начальником поліції, якраз у розпал антианархістської істерії. Брік вирішує написати про це книжку й починає власне дослідження цього випадку. Багатошаровий історичний детектив розкривається, ніби китайська скринька, і на якомусь етапі являє традиційний мотив пошуку себе й свого місця у світі. Отож, Брік одного прекрасного дня вирушає до Бесарабії, звідки родом його Авербах, і супроводжує його такий собі сардонічний Санчо Панса – колишній воєнний фотограф Рора. Ця пара теж невипадкова: в Гемона є близький друг і власний фотограф Велібор Божович, і в дослідницьку поїздку до Східної Європи під час роботи над романом вони їздили так само разом. Отже, Брік – це невротик, який безупинно копається в собі, дрейфує між острівцями реальності та, зрозуміло, від певного моменту ідентифікує себе зі своїм героєм. Він геть по-новому відчитує сліди старих історій у новому світі, який вже пережив 9/11. «Війна з анархізмом була схожа на теперішню війну з тероризмом. Дивно, що старі історії ніколи не помирають», – одне з посутніх спостережень Бріка, котрий і сам кілька разів під час подорожі був агресивно потрактований як чужак, єврей або мусульманин, яким не є. Цікавою рисою героя (мабуть, і автора роману також) є корисне вміння – здатність вмикати disremembering в достатній кількості, щоб вижити. Це допомагає й реорганізувати свій досвід, перетворити його на художню оповідь. Власне, ця сама керована часткова амнезія бере в оповіді повноцінну участь, керуючи її течією там, де мова заходить про речі трагічні й жахливі.
Окрема насолода – це ландшафти Бесарабії. Описані надрукованими на папері словами, вони живі й видимі, ця прекрасна закинутість, магія тління ефектно ілюструє внутрішній стан самого Бріка й внутрішню напругу історії, по яку він сюди приїхав. Земля, звідки походить Лазар Авербах, не схожа на індустріалізовані землі колишнього Радянського Союзу, яким його уявляє Брік – тут колись були тільки виноградники й винокурні, тепер понищені, а нині – неозорі соняшникові поля й розвалені покинуті будівлі. І немислимий за часів Союзу музей єврейської історії, який герої між собою називають просто «музеєм погрому».
У романі багато фотографій, архівних і сучасних, і вони теж видимі, як бессарабські ландшафти. Скажімо, та фотографія-загадка, з якої не зрозуміло, чи мертвий насправді Лазар Авербах, чи таки живий. Чи єврейські дівчатка в матроських костюмчиках, що демонструють акробатичний етюд на даху школи під час епідемії туберкульозу – ангели серед жаху.
«Проект “Лазар”» – потужна поліфонія, тут і сучасна новинарська мова, і свідомість історичних персонажів, і, врешті-решт, знайомство з новим і несподіваним собою. Оповідь дестабілізує, знищує кордон між минулим і теперішнім. Женучись за чужими привидами, можна раптом упіймати себе. Біблійне ім’я в назві роману теж на місці – Брік постійно кружляє довкола образу Лазаря й міркує: чи Лазар, якого воскресив Ісус, пам’ятав своє колишнє життя, чи ж мав починати все з нуля, як вони, емігранти?
Парадоксально, але Гемон зі своєю блискучою англійською мовою та американською адресою є виразно центральноєвропейським письменником, передовсім за відчуттям світу й тематикою, яку обирає. Які і всі його улюблені письменники. У цьому є своя закономірність. Як людина й письменник, Гемон сформувався в Сараєві, і далі вважає це місто загальногуманістичним символом людського духу та краху, який він пережив. І ще: все, що він пише – завжди про емігрантів. Або радше іммігрантів – із американської перспективи. Такий іммігрант, як Гемон, властиво, є новою людиною, прапором покоління, і повернутися вже не зможе, хоч скільки б не надихався тематикою рідної землі. Бо має новий дім у новій опанованій мові, і без неї вже неможливий як письменник. Мова, якою досконало оволодіваєш у зрілому віці, є твоєю новою пуповиною.
То котрий із наведених вище чинників зробив Александара Гемона тим, ким він є сьогодні? Рух, як на мене. Трохи дивно це констатувати, але навіть такий специфічний різновид руху як втеча, з обтісуванням досвідів, шліфуванням мови й стилю, тренуванням авторської інтуїції, внутрішньою боротьбою, вмінням не озиратися, але нести те, що залишилося, з тобою, формує потужного письменника зі світовим іменем.
У блискучому оповіданні «Млєт» дев’ятирічний хлопчик загадує, що зможе повернути проминуле разом із усім, що він у той час любив, якщо знайде свого кашкета. Але кашкета вже нема, його здуло в море. Що ж залишається? Тільки майбутнє.
