Хвилями пам’яті

«Повернення в Портленд» Григорія Гусейнова — роман, у який хочеться повертатися. Мабуть, це якась несучасна мистецька риса, що її так бракує нинішній літературі. Сучасні тексти переважно орієнтовані на споживання тут-і-тепер, на якесь хвилинне розважання. Цю тенденцію яскраво потверджує, зокрема, кіноіндустрія. Світ мистецтва нині існує як сиквел попереднього явища культури, його іронічне, романтичне, сентиментальне переосмислення, пастишизація чи адаптація. Все це свідчить про те, що в попередній культурній епосі, пов’язаній із радянським часом, усе-таки було щось таке, до чого хочеться повертатися. І це не штучне культивування радянських псевдо цінностей у неоміфологічній пропаганді. Радянське мистецтво змогло продукувати кілька надзвичайно добрих кінострічок, надзвичайно якісних театральних постановок, просто добрих літературних творів, що нині не відпускають зі свого полону і змушують емоційно реагувати навіть «вихідців» теперішньої цинічної пост-постмодерної епохи.

Погодьмося, що є тексти (літературні чи кінематографічні), на які реагуєш, які змушують замислитися, які відкривають усередині щось неочікуване, попри весь цинізм і прагматизм світу, в якому, здається, дедалі впевненіше утверджуються комерційні цінності. Деякі сцени з таких фільмів, як «Тілоохоронець» чи «Титанік» досі викликають автентичну емоцію в мільйонів людей різних країн і культур. Радянська епоха була на диво багатою на такі тексти культури, в яких закарбовано емоцію, автентичне переживання, глибинний психологізм, які змогла створити акторська, режисерська чи письменницька майстерність. У тих текстах наявне щось неудаване, нештучне, до чого хочеться повертатися. Бо кожне повернення зупиняє час теперішній, у якому нам, певно, чогось таки бракує в психологічному плані. Можна згадати кінофільми «Любов і голуби», «Вокзал для двох», «Небеса обітовані», «Діамантова рука» та багато інших. Радянська доба саме через іманентну потребу змагатися з імітат-дискурсом, яку відчували самі митці «зсередини епохи», змогла продукувати надзвичайно потужні мистецькі явища. Одним із таких, скажімо, була «антирадянська» творчість Булата Окуджави чи Володимира Висоцького, чи Олександра Галича. Чому «антирадянська»? Бо в текстах пісень бардів акцентувалося на переживаннях людини, а не радянської людини, в них ішлося про кохання і смерть, зраду і чесність, а не про оспівування вождів і Партії.

«Піратська лірична», або «Когда воротимся мы в Портленд…» у виконанні Булата Окуджави — один із гімнів свободи і пам’яті, що виник на противагу радянському імітаційному простору культури. До цього тексту пізніше зверталися Володимир Висоцький, Леонід Філатов, Борис Гребєнщиков… І ось тепер, наприкінці 2011 року і в українській літературі з’являється роман із назвою «Повернення в Портленд». Ця пісня проходить лейтмотивом у романі Григорія Гусейнова, викликаючи надзвичайну емоційну реакцію і в описаних героїв, і в сучасних читачів. Пригадуєш спокійний голос Окуджави чи трохи надривний спів Висоцького. «В ночь пред бурею на мачте горят святого Эльма свечки, отогревают наши души за все минувшие года. Когда воротимся мы в Портленд, мы будем кротки, как овечки, да только в Портленд воротиться нам не придется никогда…». Цей текст — символ доби, в якій величезну роль відігравав підтекст. Портленд — це якийсь міф пам’яті, простір, у який нібито найбільше хочеться повернутися. Але разом із тим повернення в Портленд означатиме смерть, зупинку. Повернення в Портленд має залишитися нездоланним вояжем, нездійсненним міфом. Портленд — це ілюзія, що наповнює життя сенсом; у кожної людини має бути така ілюзія з минулого, згадуючи яку, оживаєш внутрішньо. Здається, саме тому Григорій Гусейнов обирає жанр роману в щоденниках і листах. Лише так можна відтворити Портленд, що закарбувався в пам’яті його героїв. Портленд — це Київ, який іще зберіг дух старожитності, маркерами якої є інтелігентність, вихованість, культура. Водночас, Київ — це мегаполіс, великий мурашник, у якому легко загубитися або випадково перетнутися з кимсь іншим, хто може назавжди увійти в твоє життя (як здавалося Миколі, котрий раптово зустрів дівчину, яка проїздом була в Києві й захотіла провести маленьку екскурсію для себе). Київ — місто зустрічей і несподіванок. Але Київ має лишатися Портлендом — нездійсненним, загадковим, у який можна повернутися пам’яттю. І від цього життя наповнюватиметься змістом. Для героїв роману Київ — час молодості, а отже, суто психологічно він назавжди залишиться місцем пам’яті. Київ буде вічно молодим містом, оскільки постійно в ньому відбувається зміна поколінь, щороку сотні юнаків вирушають до Києва в пошуках нового. Хтось знаходить щастя, а для когось Київ залишиться черговим етапом у житті.

«Повернення в Портленд» — це роман ХХІ століття про новітніх Степанів Радченків століття ХХ — чергових «завойовників і жертв» радянської столиці, які, проте, у столиці не залишаються, оскільки радянська система має розкидати випускників київського залізничного технікуму по всіх закутках «необ’ятной совєтской Родіни». Це ж чекає і на Миколу Волошина, головного героя роману Григорія Гусейнова, якому доля дає «призначення» до Сибіру. Контраст між Сибіром та українським світом разючий. «Життя не міняється від дня до дня, з місяця в місяць. Часом стає навіть образливо. Живеш, як у норі, нічим не цікавишся, ні до чого не прагнеш. Прокидаюсь я о восьмій, снідаю і на дев’яту на роботу. Праця всмерть нецікава, займаєшся невідомо чим, лишень думаєш: швидше б настав вечір. О п’ятій – додому… Насправді п’янство тут – спосіб життя, захоплюються ним поголовно всі. П’ють чоловіки та жінки, хлопці та дівчата-школярки, наглядачі, не відмовиться літня людина. Навчився також матюкатися. Це так само звична форма спілкування, незалежно від віку й статі. Оце все моє життя. Горілка, гармошка, малолітка та карти. Іноді починаю згадувати, а потім розповідати дружині-восьмикласниці про Київ, наші різні пригоди. Пам’ятаєш, як ми з тобою ганялися за магнітофонними плівками із записами Елвіса Преслі, Холідея, “Бітлз”, пісень Висоцького та Галича?». Проте це вже тема для окремого імагологічного дослідження.

Зазначу, що, як на мене, «Повернення в Портленд» — це роман без героя, а найважливішу роль у творі відіграє пам’ять, історія, оприявнена в щоденникових записах і листах. Переважно це листи Миколи (але також листи його батьків і дівчини Люди зі Львова), друга Колекціонера, головного оповідача, який гортає перед нами щоденникові нотатки свого друга. Роман має зміщену фабулу: фінал перенесено на початок роману, а більшість місця відведено щоденникові як артефакту доби. Справді, особистісний документ, що потрапляє до рук друга, нині сприймається саме як вікно в іншу епоху. Щоденник прагне достеменно й максимально точно відтворити Київ другої половини ХХ століття. Листи і щоденники ніби екранізують життєвий досвід. У романі також вміщено багато світлин описаної доби: бачачи відповідний одяг чи відому фотокартку з «Бітлз», ми переносимося в час минулий і співпереживаємо разом із нашими героями. Вміння співпереживати — риса, яку не часто зустрінеш у сучасних текстах. Співпереживання означає, що в романі не штучні характери, а живі люди. Ернест Гемінґвей писав у щоденнику, що головне — створювати не живі характери, а людей, бо кожний характер — це завжди імітація. Григорій Гусейнов не наслідує минувшини, він переносить сучасного читача у свій час, шістдесяті й сімдесяті роки минулого століття.

Географічний простір у романі символізується, постає спресованим міфологічним орієнтиром на ментальній мапі радянської доби з відблисками відлиги. Не випадково в романі згадується Ілля Еренбург. Студенти залізничного технікуму мають вписати себе в новий простір, знайти своє місце, — лише тоді вони можуть стати собою. Процес «завоювання» Києва позбавлений експансивності й агресивності, наявної в романі «Місто» В. Підмогильного. Можливо, змінилася психологія нових прибульців до столиці радянської України, можливо, в героях вельми потужно вібрують відлуння автобіографічного характеру, характерні для самого автора, який уже давно зарекомендував себе як шанувальник історії й побутописець. Роман, попри всіляку апріорну умовність самого жанру й символічність художнього простору, буквально вписаний у історичний контекст: Київ, Львів, Городище — міста, які спроектовані з історичної перспективи. Опис географічних локусів і просторів представлено максимально докладно, що вказує на головну оповідну особливість роману: показати життя, зберегти автентичність часу. А отже, «Повернення в Портленд» — це історично-психологічний роман, спроектований у листах і щоденнику. На світоглядному рівні можна говорити про наявність «поетики факту»: черговий роман Григорія Гусейнова виписаний із реального плину життя. Проте щось у цьому плині набуває більшої значущості. Найчастіше — те, що або показує абсурдність радянського життя (як Першотравневі паради й виснажливі репетиції перед цими штучними парадами, потреба отримувати всілякі дозволи і проходити офіційну цензуру, наприклад, на виступи музичного колективу), або те, що створювало в радянський час справді колоритні людські характери й долі (атмосфера романтизованої й оспіваної гуртожицької дружби і взаємної підтримки, стосунки юнака з дівчатами (і жінками, що для Миколи видається вершиною аморальності), пошуки себе в музичній групі, яка дозволяє собі неприпустиму поведінку з погляду радянської цензури).

Микола Волошин — не Степан Радченко. Микола не митець, він звичайний юнак, який, проте, як на мене, внутрішньо постає поціновувачем мистецтва, а не його творцем. Юнак часто відвідує концерти різних гуртів, він знається на театрі. Це поривання до мистецтва — внутрішня потреба віднайти Прекрасне. Не можу сказати, що Микола — романтик. Можливо, у стосунках із Людмилою він учиняє неправильно і часом трохи жорстоко (численні листи від дівчини зі Львова починають обтяжувати юнака). Проте він, людина філософського складу, здатна до самозаглиблення, прагне до краси. Певно, тому він і не лишається в Городищі.

«Повернення в Портленд» — роман, позбавлений сюжету. Це тип рефлексивної прози, в якій географічний простір породжує в молодій людині численні асоціації, розмисли, емоції. В тих розмислах і відбувається становлення особистості, її соціалізація, вписування в контекст нового міста. Хоча проблематика «завоювання» Києва вихідцем із Городища позбавлена драматизму й не педальована надмірно, проте не можна сказати, що цей аспект лишається на другому плані. Микола Волошин, мабуть, так і не стає киянином, залишаючись у межовому стані соціокультурного пограниччя. Його тримає рідне Городище, де живуть батьки, де залишилось його дитинство і шкільна юність із першими амурами, першими справжніми друзями.

Крім того, саме в Городищі —  джерела загадки, яку Микола прагне прояснити для себе: чи таки справді Левка Симиренка було вбито. В пошуках відповідей юнак намагається розшукати Тетяну Львівну в Києві. Роман містить кілька міні-епізодів, у яких ідеться про реальних культурних героїв. Г. Гусейнов — майстер художньої деталі й підтексту. Однією фразою письменник може вкрай точно передати психологію людини або й часу. Так, у романі згадано письменника Івана Ле, а також Валентину Чистякову, вдову Леся Курбаса, якій назавжди заборонено згадувати ім’я генія українського модерного театру. Що цікаво: зображуване в романі цілком збігається з реальними історичними документами, спогадами письменників, музикантів, акторів. Промовистими є міркування про Юрія  Тимошенка (нашого Тарапуньку зі славетного дуету), комічного актора радянського доби з трагічним життям і не менш сумним життєвим фіналом. Балансування на межі трагізму й комізму — сутнісна ознака романного стилю Г. Гусейнова. Письменник конструює життя, в якому наявна повнота буття, а трагізм — неодмінна риса цієї повноти.

Мабуть, неправильним буде сказати, що за цим романом можна досліджувати Київ шістдесятих-сімдесятих. Кожний роман — породження авторської фантазії. Проте проза Г. Гусейнова, автора монументальних «Господніх зерен», вражає історичною достеменністю, що має не лише локалізований простір і визначений час (всі записи у щоденнику Миколи датовані), а й має смакові та зорові орієнтири. Метафори життя в романі мають колір, аромат, смак. Прогулянки Києвом описано так, що читач бачить перед собою дерева, вловлює звуки, голоси перехожих. Роман відтворює соціокультурну картину минулої епохи — з усіма чергами, дефіцитами, автоматами з газованою водою, смачною випічкою. Мабуть,  Портленд — це і Київ, і Городище, і будь-яке місто, в якому довелося побувати людині протягом життя і яке лишило себе в пам’яті й слід від людини у своїй історії. Навіть якщо про цей слід знають лише саме місто й людина, а більше ніхто.

Роман Г.Гусейнова працює з пам’яттю й образами, в його основі — людські долі, людські емоції, здавалося б, такі прості теми, як кохання, довіра, повага, самореалізація… Що може бути простіше? І складніше водночас… Все життя Миколи в Києві — спроби знайти себе, зустріти своє кохання, але навіть любовні невдачі виписані з особливим щемом і в традиційному оберемку філософських думок: «На жаль, наші з Інною орбіти не співпали. Правда, тисячі людей вільно живуть, не думаючи про це. На своїх орбітах народжуємося, закохуємося, кудись безслідно зникаємо. Головне, щоб не збитися на манівці. Умовно можна уявити орбіту звивистою стежкою. З одного боку на ній лежать, як білі цеглини, віра, надія, щедрість, правда, прощення, співчуття, ніжність, відкритість, простота, але з іншого, у вигляді чорних цеглин – безвір’я, безнадія, егоїзм, скупість, брехня, хамство, агресивність, заздрість, грубість, замкненість, пихатість. Відхилившись від своєї орбіти, ми гинемо; а коли крокуємо лише чорними цеглинами, теж пропадаємо. Одинокі у всесвітньому проваллі й завжди приречені. Який компроміс і з ким? Вижити, народити дітей і встигнути щось зробити за дуже коротку мить, яка тобі подарована. Перестороги? Напевно, й вони існують. Та немає ніякого значення, від чого помирають. Єдина втіха, що кохання насправді існує. Затуляємо очі й щось вигадуємо, далі падаємо, втрачаючи розум. Я перечитав свою мазанину і зрозумів: чи перевтомився, чи це типова параноя, помножена на цинізм. Фаза нестабільності».

За тисячі років, відколи існує писемність і культура, людство не винайшло нічого сильнішого, ніж роман про життя людини. Всі найкращі речі Гемінґвея чи Кафки, Селінджера чи Маркеса — про змагання із собою, про становлення в собі, про людину зсередини і зовні, про людину, яка кохає і яка ненавидить, про людину, яка втрачає голову від любові і яка зраджує найвірнішим і найріднішим людям. Лише так досягається катарсис — що в античні часи, що нині. В цьому полягає найбільша трагедія — в самій людині, які й не дано пізнати себе цілковито. Прокляття пам’яті в тому, що людина приречена забувати, прокляття свідомості в тому, що людина не може знати, ким вона є насправді. В кожному з нас у різні моменти життя виникають різні маски, ми програємо різні ролі. І роман Григорія Гусейнова, який має підназву «Роман у щоденниках і листах», — чудове підтвердження цього.