Торік український переклад «Обіцяння на світанку» Ромена Ґарі став лауреатом премії «Сковорода» (рубрика – художня література), яку присуджує Посольство Франції в Україні. Книжка, яку переклала Марина Марченко за редакції Мирослави Приходи, вийшла в київському видавництві «К.І.С.». Два роки тому переклад іншого роману Ґарі «Життя попереду» (переклала також Марина Марченко за редакції Олександра Телемка; книга також вийшла у видавництві «К.І.С.») отримав цю поважну премію.
Два чудові переклади дають, отже, привід поговорити про цього незвичного письменника, про його життя, його тексти, його перевтілення та його дивне прощання.
***
У травні та вересні 1975 року у Франції з’являються два несхожі один на одного романи. Один із них належить класику – Ґонкурівському лауреату, який мешкає в центрі Парижа, на rue du Bac 108, наближається до свого шістдесятиліття й пише лаконічний і меланхолійний текст про старіння. Про згасання сексуальності та нерівну боротьбу з власним тілом.
Другий роман належить нікому не відомому маргіналу; кажуть, що він мав проблеми із законом та живе у Бразилії, де й пише свої дивні тексти. Роман про 14-літнього хлопчика-мусульманина, який виховується старою єврейкою, колишньою паризькою повією. Текст не тільки про цього підлітка, але й від його імені: з дитячою вуличною інтонацією, жаргоном молодості, дивний та зворушливий.
Публіка сприймає ці два тексти відповідно: перший – як роман старіючого письменника, ностальгійне письмо про старість і згасання; другий – як текст нового покоління, молодості, яка входить у свої права. Ніби все логічно: старий письменник пакує валізи, нове покоління витісняє його на узбіччя.
Але вона, ця публіка, поки не знає головного.
***
«Правда полягає в тому, що я був глибоко уражений найстаршою протеївською спокусою людини: спокусою множинності», – скаже автор першого роману. «Я віддаюся своїм персонажам та їхнім думкам, я дозволяю їм загіпнотизувати себе, у цьому своєму прагненні жити множинністю різних життів…»
«Є дві різні щирості: щирість у буденних стосунках із іншими, яка не терпить жодного лукавства, – і щирість письменника», – скаже автор другого. І додасть: щирість письменника «має право на які завгодно трюки».
Слово «трюки» публіка пропустить тоді повз вуха. У неї надто багато інших клопотів.
***
Хитрощі розкриються лише через п’ять років, коли обох авторів уже не буде серед живих. Перший із них наклав на себе руки, написавши перед цим «Життя та смерть Еміля Ажара» — книжку, що стала епітафією другого.
У ньому він скаже, що «цей другий», Еміль Ажар, молодий нелегал з Ріо-де-Жанейро – це його власна вигадка. Що наостанок він вирішив ввести в оману не лише своїх читачів, а й саме життя, подивившись на нього по обидва його боки: з краю дитинства і молодості – і з краю старіння та усамітнення.
Цього містифікатора, письменника з кількома обличчями, звали Роман Кацев, а також – Ромен Ґарі, Еміль Ажар, Фоско Сінібальді, Шатан Боґат, Александр Наталь, Васко де ля Ферне та ще безліччю інших псевдо, частину з яких він показав публіці, а частину забрав із собою.
***
Єврейський хлопчик із темнуватою шкірою та світлими, майже прозорими очима; він народився 1914 року «в місті Вільно», вимовляючи його назву за польською традицією; провів дитинство у Вільні-Вільнюсі та Варшаві, вільно говорив російською та польською, але став класиком французької літератури.
Військовий пілот у роки французького Спротиву, він отримав «Хрест за визволення» та «Орден Почесного Леґіону», кілька разів був на межі життя і смерті, воював в Англії, у Маґрибі, на близькому сході та екваторіальній Африці, став приятелем генерала Де Ґолля і якийсь час був його голосом в Америці.
Дипломат, секретар посольств Франції в багатьох країнах світу, від Болгарії до Перу, генеральний консул Франції в Лос-Анжелесі, представник дивного культурного виду письменників-дипломатів у французькій літературі (разом із Сен-Жон Персом, Клоделем, Шатобріаном та кількома іншими); він міг стати послом чи навіть міністром, якби вчасно не вистрибнув із пастки світського життя.
Богемний маргінал, із довгим волоссям та чорною бородою, підстаркуватий хіпі в мексиканському пончо та сомбреро на паризьких вулицях, який підтримує студентський рух 1968 року та пише один зі своїх останніх романів про паризьких повій.
Великий містифікатор – єдиний, хто виграв дві Ґонкурівські премії під двома різними псевдонімами, відкривши таємницю лише після смерті; переконав увесь світ в існуванні «Еміля Ажара».
Неперевершений трагік, а радше трагі-комік, який веде свою партизанську війну проти смерті, дивом уникає її кілька разів, але сам добровільно йде з життя – не від втоми чи депресії, не від страху життя чи хвороби, і навіть не від кохання, а просто тому, що «все сказав».
***
Його матір звали Міна (Ніна) Овчинська; вона була єврейкою з Курська, актрисою, що грала в мандрівних театрах, переважно для солдатів та пролетаріату. Потім залишилася сама зі своїм сином, заради нього емігрувала спочатку в Польщу, а згодом – у Францію, змінивши і країну, і спосіб життя.
Леоніда Кацева, свого біологічного батька, Ромен викреслить зі свого минулого, евакуює зі своїх автобіографій, ніби його не існувало, ніби сам Ромен був дитиною короткої любові, кохання на одну ніч. Пошириться чутка, що його справжнім батьком є Іван Мозжухін, знаменитий російський актор німого кіно: людина російської глушини та волзьких степів, який після революції також опиниться у Франції. Покладіть перед собою два фото – Кацева-Ґарі та Мозжухіна – і ви будете вражені їхньою подібністю.
Коли Ґарі випустить «Європейське виховання» (свій перший роман), France-Presse створить легенду, що він є «сином провансальської матері та українського батька». «Його блакитні очі могли належати запорозькому козакові чи Чингіс-Хану», – скаже біограф. Він сам називає себе «трохи козаком, а трохи татарином, змішаним із євреями». Про козаків та українців – це перебільшення, але про Чингіс-Хана сказано влучно: Ґарі відчуватиме свою «східність» як семіто-монгольське поєднання; він навіть напише роман із провокативною назвою «Танець Чингіс-Хаїма» (La Danse de Genghis-Cohn), назва якого поєднає в собі ідентичності монгольського завойовника та єврейської жертви, pogromeurs і pogromés. У родині Ґарі міг бути хтось із литовських караїмів: юдеїв за релігією, тюрків за етнічним походженням.
Він багато говоритиме про свої «кочові витоки», про народження в «російських степах», про «татарського батька»; і лише після його смерті зрозуміють, що він його вигадав, витягнув зі своєї уяви цю монгольську тінь – одного зі своїх найтаємничіших персонажів.
Кілька разів Ґарі порівнює себе з хамелеоном. «Коли ви кладете його на червоний килим, він стає червоним; коли на зелений – він стає зеленим; коли на блакитний – він стає блакитним. А коли ви його кладете на шотландський кілт, він божеволіє».
***
Прізвище «Кацев» буде для нього чимось чужим, якимось неживим протезом, який заважатиме йому рухатися і якого він зрештою позбудеться.
«Ґарі», на відміну від усіх своїх інших численних псевдо, він вигадає не за письмовим столом, а в кабіні літака. Це псевдо, скаже він, походить від російського дієслова «гори». У значенні і буквальному, фізичному, і метафоричному: як аутодафе своєї суб’єктивності, спалення свого «я». Спочатку це – ім’я, а не прізвище, «Ґарі де Кацев». Потім він відмовиться від свого прізвища взагалі, залишить тільки два власних імені, справжнє (Ромен) і вигадане (Ґарі) – ніби доводитиме всьому світу, що він не має родоводу.
Під час війни він кілька разів опиняється на порозі смерті. Дезертуючи з французького війська уряду Віші, він не сідає в один із літаків тільки тому, що його раптово викликають на базу. Телефонує його мати; вона хоче розказати йому якісь дрібниці, але ці дрібниці рятують йому життя: літак, у який він міг сісти, раптом вибухає й падає на землю.
У Ніґерії його літак падає двічі; за два дні після однієї з катастроф його знаходять у джунглях, безсилого від зневоднення. Потім – авіакатастрофа в бельгійському Конґо, в якій гине пілот, а він дивом залишається живим (цих двох історій його друзі не пригадають; і ми не знаємо, були вони правдивими чи вигаданими). Також буде подорож рікою Шарі; у групи закінчиться питна вода й вони матимуть пити з ріки: у наслідку – черевний тиф, лихоманка, вісімнадцять днів між життям і смертю, кілька днів коми. Його навіть соборують, у палаті ставлять труну.
Пізніше він отримає від Франції «Хрест за визволення» та «Орден Почесного Легіону», зробить дипломатичну кар’єру – але ніколи не відчуватиме себе героєм. Згадуючи себе в роки війни, він називає себе casseur: хуліганом, авантюристом, непокірним розбишакою, навіть терористом. Згадуватиме здебільшого не бої, а людей: своїх товаришів по ескадрильї, їхнє життя і їхню смерть.
1975 року, коли він дає велике інтерв’ю Жаку Шанселю, розповідає про те, що йому сняться літаки, які повертаються вночі, в суцільній темряві, сідають на військовий аеродром, і з них виходять ті, хто тоді не повернувся.
Саме на війні він пише свій перший роман. Офіцер авіаційної ескадрильї «Лотаринґія», він пише вночі, попри сильний холод; потім сідає на велосипед і їде до штабу, де двома пальцями набирає свій текст на друкарській машинці. Спить кілька годин на добу й вилітає на бойове завдання на світанку.
На порозі смерті він буде навіть після війни. Під час роботи в Америці двоє молодих алжирців влаштовують йому засідку. Він рятується дивом; після цього міністерство закордонних справ офіційно видасть йому пістолет – за його допомогою він набагато пізніше, 2 грудня 1980 року, накладе на себе руки.
***
У 1950-х Ґарі працює Генеральним консулом Франції в Лос-Анджелесі, він мешкає в Голівуді, на віллі в мексиканському стилі; в Сан-Дієґо купує квітчасте мексиканське пончо, у якому приймає гостей. У ньому цей єврей-росіянин-поляк-монгол-француз, із темнуватою шкірою та світлими очима, стає схожим на мексиканського індіанця.
Ця метисність поєднується з його суто західним шармом, із чіткою французькою, де замість очікуваного російського акценту – просто м’якість слов’янської вимови: вимови рідинної, без гострих кутів, майже без скелету. У нього низький голос, який немовби піднімається з глибини; наприкінці кожної фрази – різкий стрибок угору, коли голос зависає на високій ноті, як парашутист. Часом цю підземну інтонацію розриває сміх – несподіваний, різкий, схожий на землетрус.
Йому закидають відсутність жвавості в міміці, що створює ефект завмерлості, майже скульптурності. Він пояснюватиме все фізіологією: через інфекцію на війні має проблеми з нервами лівої половини обличчя. Вони майже паралізовані, що робить його міміку обережною, усмішку – ледь помітною.
«Мій зовнішній вигляд не відповідає тому, що я маю всередині».
***
Голівуд не проходить безслідно: він знайомиться з режисерами, акторами та продюсерами; йому інколи пропонують ролі в кіно. Пізніше, уже в 1970-х, він дасть точний опис кінематографічності американського життя: «Найгірший американський фільм […] дає точну картину Сполучених Штатів». Ви не можете «відкрити» для себе Америку, бо вже давно відкрили її на своїх екранах. «Америка – це фільм. Це країна, яка є кінематографом».
І все-таки життя в Лос-Анжелесі – це радше життя у відчуженні, у великій ґламурній в’язниці, у просторі без пам’яті та її глибини, яке швидко забуває своїх колишніх ідолів. Каліфорнія – «це край, де легко переходять від одержимості сексуальної до одержимості релігійної, і де охоче змішують сперму зі святою водою».
«Голівуд не має пам’яті, не має шанування самого себе, своїх творінь; тут ви не можете забрати нічого з собою, ви маєте з’їсти все одразу».
***
Він не надто любить голлівудських зірок, які є частими гостями в його дипломатичній резиденції. Серед небагатьох приятелів – Джон Форд, великий творець вестернів, фільмів із великими панорамами, порожнечею прерій та нескінченним горизонтом.
Один із найкращих голлівудських режисерів епохи, Форд був схожий на бездомного, з чорною пов’язкою зверх одного ока, яку підіймав, коли хотів щось роздивитися ближче; у «лляних штанях, які ніколи не знали праски» та зім’ятому ковбойському капелюсі Bullock’s – якого потім він подарує Ґарі.
У вестернах, які він знімав, індіанці грали здебільшого негативні ролі, але поза сценарієм у Форда з ними складалися майже родинні стосунки. Деякі племена роблять його своїм «вождем»: Форд, за словами Ґарі, «давав їм жити, знищуючи їх у своїх фільмах».
Пізніше сам Ґарі зробить багато для розвінчання американського міфу про великого героя-завойовника, який у битві з будь-яким ворогом завжди виходить переможцем. Він напише «Прощай, Ґарі Купер» – роман-розставання з класичним голлівудським героєм, «впевненим у собі, у своєму праві, у своїй справедливості та у речах, за які [він] б’ється», який «завжди перемагає в кінці».
«Прощай, Америко певностей» – скаже він згодом, – «вітаю тебе, Америко сумніву, страху, презирства до самої себе, Америко В’єтнаму та Вотерґейту».
***
У травні 1956-го, у своїй промові до «американських матерів», Ґарі розповідає історію про листи своєї матері: про те, як вона, хвора на діабет, під час війни пише разом десятки листів, просить свою подругу регулярно відсилати їх синові після своєї смерті. Як вона помирає 1941-го, але листи від неї регулярно йдуть до Ромена аж до кінця війни.
Так почнеться робота над «Обіцянням на світанку». Над романом про стосунки сина й матері, про розчинення матері в житті сина, про дивні листи немов із іншого світу, які створювали певність, що вона жива й перебуває поруч.
Це роман про силу, яку людина отримує на самому початку життя, яка завжди тримає на поверхні й дозволяє вижити в катастрофі. Про дорогу, яка стає очевидною на самому початку, з якої не сходиш за жодних обставин, попри всі спокуси.
Про дивну впевненість сина в своїй життєвій енергії – впевненість, яка трималася на чомусь, на перший погляд, ефемерному: на материнській вірі, яка так часто є джерелом усіх наших ілюзій. «У найважчі години війни я завжди зустрічав небезпеку з відчуттям непереможності. Зі мною нічого не могло статися, бо я був її гепі-ендом».
Лише згодом біографи доведуть, що історія з листами також була вигадкою – або майже вигадкою. Що не вона, а він пише сотні недатованих листів, просячи друзів у разі його смерті надсилати їх своїй матері – аби переконати її в тому, що син досі живий.
Чи швидко старіє Ромен Ґарі? І так, і ні; він подорожує у своєму житті, немов річкою, піднімаючись та спускаючись течією: до дитинства й назад; до старості – і знову назад.
***
Її звали Jean, Джин: вона прийде на запрошення Ґарі на вечерю, у супроводі свого чоловіка Франсуа Морея. У її появі було щось незвичайне, якийсь збіг обставин чи якийсь невидимий сценарій: її шведське прізвище Seberg могло означати «море-гора»: так само як готель у Ніцці (Mermonts, «море-гора»), яким керувала мати Ромена Ґарі і в якому сам Ромен провів більшу частину своєї юності.
Ця молода акторка з Айови щойно знялася в A Bout de souffle Ґодара, з Жаном-Полем Бельмондо. Саме «новій хвилі» вона розкриється: у своїй безпосередності, природній грі чи радше не-грі. Ґодар нічому її не вчить та нічого від неї не просить: він хоче від неї природності та невимушеності, аби вона грала, не граючи, ніби камери не існує. Одного дня він навіть ховається в авто та знімає, коли вона ні про що не підозрює.
Це кіно, яке знімається так, ніби це не кіно, ніби немає інсценування, ніби немає камери, ніби ніхто не дивиться й не підглядає. Де глядачі відчувають, що все робиться не заради них; що вони випадкові, що їх пустили розглядати ці сцени лише через якийсь невідомий збіг обставин. Джин була відкриттям – із її ангельсько-вродливим обличчям, із її безпосередньою сором’язливістю і сильним американським акцентом.
Між Роменом Ґарі та Джин Сиберґ – двадцять чотири роки різниці; спочатку це просто буде чергова любовна історія, потім – обопільне розлучення (Джин – із Мореєм, Ромена – з Леслі Бланч). Вони одружаться в 1962-му; у них народяться син Дієґо та донька Ніна Гарт, яка проживе лише три дні. Усі 1960-ті Ромен супроводжуватиме Джин у більшості її зйомок; він писатиме свої романи та підглядатиме за тим, як знімають кіно.
Потім Ґарі зніме два власні фільми, обидва з Джин у головній ролі. Перший називатиметься «Птахи вмиратимуть у Перу» — екранізація його власної еротичної повісті; Джин буде тут самотньою жінкою на пляжі, «із цим обличчям дитини, в якому очі займають все місце», – скаже Ромен.
Пізніше, навіть після розлучення восени 1968-го, вони збережуть стосунки. У Парижі Джин і далі житиме в їхній спільній великій квартирі – розділеній на дві частини. Він скаже, що вона була його дружиною, а стала його дочкою.
«Ми надто близькі одне одному, – розповідає він в інтерв’ю, – щоб розлучення могло нас роз’єднати».
***
У 1970-х він схожий на великого самотнього кочівника, який має мало спільного з єврейським хлопчиком із Вільнюса, з воїном французького спротиву чи з генеральним консулом Франції в Лос-Анжелесі. Він відпускає бороду та довге волосся; час від часу бере квитки на літак у першому-ліпшому напрямі, без валізи, без речей, та гуляє вулицями невідомих міст: Джибуті, Кабул, Сана, Банґкок, Куала-Лумпур. Без «подорожного щоденника», без фотографій.
У цій любові до перельотів – старий синдром офіцера ескадрильї «Лотаринґія», ностальгія за небом та за його невагомістю. «Це єдиний час, коли розірвано всі нервові канали, які поєднують мене зі світом та з людською шкірою, коли страждання до мене не приходить, коли воно більше не телефонує».
Скрізь у цих мандрівках – намагання ще раз вирвати себе з корінням, перевтілитися, забути про свою шкіру та про своє минуле, про ботаніку «коріння» та «ідентичності». Je est un autre: він часто повторює цю фразу Рембо, в якій «я» втрачає свою звичну роль, перетворюючись із займенника першої особи на займенник третьої. Не «je SUIS un autre», а «je EST un autre». «I IS the other»: фраза, яку українською неможливо перекласти.
«Я пишу романи, щоб жити серед інших». «Я пишу, щоб пізнати те, чого не знаю, аби стати тим, ким я не є, аби насолодитися досвідом чи життям, які в реальності мене уникають».
Так з’являється цей імпульс шукати інших життів, інших психічних світів, «множинного досвіду», прагнення «увібратися у шкіру інших людей», поселитися в іншому світі. «Коли я надто довго залишаюся у своїй шкірі, я відчуваю, що мені затісно, я божеволію від самого себе, у мене починається клаустрофобія».
«Мого «я» мені недостатньо», «mon je ne me suffit pas».
***
У середині 1970-х у його уяві з’явиться «Еміль Ажар». Не просто псевдо, а справжня легенда-містифікація про нового автора, нібито нелегала, який живе в Ріо-де-Жанейро, не може повернуться до Франції, пише там свої романи, раптово зустрічається з одним французом, який і пересилає рукописи Ґалімару.
«Ажар» міститиме таку саму «гру з вогнем», що й «Ґарі»: «жар» і «гори», два російські корені, дві іпостасі цього вогняного письменника з півночі. Народження Ажара, його нової маски реалізує давні мрії Ґарі про «тотальний роман», roman total. Де створеним буде не лише персонаж, але й сам письменник.
«Я стомився від образу Ромена Ґарі, який почепили мені на спину, раз і назавжди». Перші романи Ажара з’являються одночасно з «Далі ваш квиток недійсний» – тим-самим романом про чоловіче старіння, про згасання сексуальної енергії, з якого ми починали цю розповідь. Нове ім’я, новий автор, нова молодість з’являються після цього роману про старіння і страх перед згасанням.
«Це було нове народження. Я почав спочатку».
***
Другий роман Еміля Ажара, «Життя попереду» – ніби завершення колового руху, який почався з «Обіцянням на світанку». Знову історія про любов матері й сина. Але водночас і зворотне почуття: любов сина до матері (цього разу не «біологічної», а названої), до старої, потворної колишньої повії-єврейки, яка пережила Освенцим і алжирські борделі, чиє тіло з кожним днем стає безформною масою, чиє волосся випадає, чий мозок гасне.
Тоді, у 1975-му, французька публіка не побачила однієї важливої деталі: «Життя попереду» є не лише романом про дитинство та юність; це також роман про старіння, потворність та вмирання, про його красу й гідність, про людяність смерті. Про те, що людина ще має право тримати в руках свою власну смерть. І протистояти законам природи.
В одному з епізодів Момо опиняється в кіностудії, де дублюють фільм і «обертають світ назад», прокручуючи плівку – дивовижний досвід повернення, неможливого й чудесного, який спростовує фаталістичний страх перед неодмінністю втрати. «Мертві поверталися до життя і займали, задкуючи, своє місце в суспільстві… Кров, що витікала, поверталася назад у тіло і ніде не залишала слідів, рана закривалася…».
У цьому романі час від часу присутня ця надія на повернення, на диво руху навспак, у зворотному напрямі, з майбутнього в минуле. Надія на те, що смерть і старість не є чимось неодмінним.
«Закони природи… мені на них насрати», – говорить Момо.
«Це таке свинство», ці закони природи, «що їх треба заборонити».
***
До своєї містифікації з Емілем Ажаром Ґарі залучає співучасників. Головним із них буде його двоюрідний небіж: Поль Павлович, син Діни, кузини Ромена.
Саме Поль гратиме роль «реального» Еміля Ажара. Небезпечного, непередбачуваного та невловимого: людям із Mercure de France він призначає зустріч, але не приходить; коли нарешті вони зустрічаються в «його» помешканні, на столі в нього лежить револьвер.
Він має літературний талант, особливо талант фрази. Працюючи з редакторами над фінальною версією «свого» роману, швидко знаходить потрібні рішення. Мішель Курно з Mercure de France стане в’язнем цієї гри: «Ані секунди я не сумнівався, що це був “він”… бандит і божевільний, дивний, неспокійний… він мав зовнішність, голос та стиль Еміля Ажара».
Павлович дасть інтерв’ю журналу Le Point, де містифікація змішуватиметься з правдою: про його литовські коріння, про його дитинство в Ніцці, про його молодість у Тулузі. У цьому інтерв’ю – багато таланту, як театрально-травестивного, так і суто письменницького. Він знову демонструє своє мистецтво фрази: «Писати – це ніби намагатися утримати воду в руках. Постійно відчуваєш спрагу».
За «Життя попереду» Ажару присуджують Ґонкурівську премію. Ґарі пише замість Павловича листа, у якому від неї відмовляється, але відмову не приймають, президент Академії Ерве Базен категоричний та афористичний: «Ґонкурівську премію не можна ані прийняти, ані відмовитися від неї – так само, як не можна прийняти народження чи смерть чи від них відмовитися».
Згодом, коли Ґарі під своїм іменем публікує Clair de Femme, публіка твердить, що він імітує свого власного небожа, талановитішого, ніж він сам. Ромен читає газети й тихо сміється в ресторані Braza, Rue du bac 93, у мадам Ґає.
Обідає він здебільшого сам, мовчки, дивлячись повз людей, які сидять навпроти.
***
У ніч з 29 на 30 серпня 1979 року Джин Сиберґ встає з ліжка, обгортається ковдрою, бере пачку барбіталу та ключі від машини; сідає у свій «Рено», паркується на напівпорожній вулиці за 300 метрів від свого помешкання та випиває смертельну дозу ліків.
Її тіло знаходять через вісім днів, 8 вересня 1979 року, під тією самою синьою ковдрою, між передніми та задніми сидіннями авто.
Син Дієґо, який у цей час перебуває у США, дізнається про смерть матері з телевізійних новин.
У день самогубства, 29 серпня, Джин дивилася в кінотеатрі фільм Clair de Femme – екранізацію роману Ґарі. Потім була сварка з її новим чоловіком Ахмедом Хасні. У версії з самогубством залишається кілька неясних речей – і тому й нині багато хто підозрює Ахмеда у вбивстві своєї дружини.
10 вересня Ромен Ґарі скликає прес-конференцію. Він категоричний: «Джин Сиберґ знищило ФБР»; розповідає про історію 1970 року, про їхню доньку Ніну Гарт Ґарі, яка народилася передчасно та прожила лише три дні. Тоді вагітність перервалася через нервовий зрив, спровокований дифамаційною статтею у Newsweek про Джин: так спецслужби мстилися за участь Сиберґ у кампаніях на захист чорношкірих США. Від того часу Джин була в постійній депресії: вона сім разів намагалася накласти на себе руки, один раз навіть кинулися під потяг на станції метро «Монпарнас». «День і ніч, між 1961-м та 1969-м, я жив із абсолютно нормальною жінкою, можливо, не надто врівноваженою… але здоровою. Після цієї історії в неї почався психоз». Пізніше ФБР підтвердить слова Ґарі: його директор процитує внутрішні документи ФБР тієї епохи: «Джин Сиберґ… слід нейтралізувати. Її вагітність дає нам можливість це зробити».
Ґарі сам теж готується до відходу. Приготування почалися ще до смерті Джин: 21 березня 1979-го він закінчує «Життя і смерть Еміля Ажара»: свою прощальну книжку, розкриття таємниці свого останнього псевдо. Створення Ажара було «передусім ностальгією за молодістю, за дебютом, за першою книгою, за новим початком».
Він дає юридичну свободу своєму сину Дієґо; надсилає адвокатам інструкції, що робити зі спадком Ґарі та Ажара. Через друзів дістає набої для свого револьвера Smith and Wesson – ніби для того, аби «вправлятися в тирі».
Це бажання смерті, це завчасне прощання, це прагнення все прорахувати й піти тоді, коли хочеш – це було слабкістю чи силою? У «Житті попереду» він уже сказав про це: «По-моєму, це найбільше свинство, вбивати життя в горлянку силою, коли людина беззахисна й не хоче більш тягти лямку».
***
Великим письменникам і філософам щастя дається складніше, ніж іншим. Життя знає, що до чого: тим, хто має талант погляду та перевтілення, воно одночасно відкриває і очі, й рани.
Ромен Ґарі був письменником із тріщиною всередині. Люди – навіть після народження – часто й досі живуть немов у великій оболонці, твердій лушпині, яка їх оберігає й водночас заважає бачити. За грубою завісою ілюзій, традицій, кліше і звичок: добрій гарантії і для психічної рівноваги, і для сліпоти.
Творчість Ґарі – це свідчення того, як ця тріщина щоразу збільшувалася, розширювалася, аж раптом зруйнувала велику оболонку, змусила її розсипатися. Коли захисний панцир руйнується, людина дістає здатність бачити світ, але стає вразливою до зовнішніх інфекцій.
Істина вимагає беззахисності.
***
«Сербською смерть буде “смрт”, – напише він незадовго до свого відходу. – Я володію сімома мовами, і думаю, що саме слов’яни знайшли найкраще наймення, найточніший звук для неї… “Смрт” сербською, “смерть” російською, “śmierć” польською… Щось гадюче, зміїне… Ми, на Заході, наділяємо її доволі шляхетним звучанням: la mort, la muerte, Tod… Але “смрт”… якийсь гидотний плазун, що повзе по нозі… отруйніший, ніж скорпіон. Я думаю, загалом, що смерті ми віддаємо забагато честі».
«Не для того я чотири роки втікав від нацистів, від Ґестапо […], від газових камер та знищення», – напише він у романі «Страх царя Соломона», – «щоб віддати себе в лапи якоїсь третьосортної, так званої «природної» смерті, керуючись самими лише нікчемними фізіологічними причинами».
У книзі «Ніч буде тихою» він назве смерть «чимось надто перебільшеним». «Ми маємо спробувати знайти щось їй на заміну».
***
2 грудня 1980 року, ближче до вечора, він стріляє собі в рот із револьвера Smith and Wesson, 38-го калібру.
За кілька годин до цього він обідає зі своїм видавцем Клодом Ґалімаром, не подаючи жодних тривожних ознак. Перед самогубством кладе на подушку свій червоний банний халат, щоб зробити криваву пляму менш помітною. Доктор, який засвідчить смерть, скаже, що його обличчя було «спокійним та розслабленим; великі блакитні очі були розплющені».
На столі знайдуть передсмертну записку, коротку та лаконічну: «Жодного зв’язку з Джин Сиберґ». «Можливо, – пише далі, – відповідь треба шукати в назві мого автобіографічного твору “Ніч буде тихою”».
Й остання фраза записки, фінальна фраза Ромена Ґарі: Je me suis enfin exprimé entièrement. «Нарешті я все сказав».
«Найскладніший момент із усіх, – цитував він П’єра Боннара в одному зі своїх романів, – коли є бажання продовжувати, але раптом ремесло вам шепоче, що ще один доторк до картини, – і все буде зіпсовано».
«Я знав одного метрдотеля, чорного з Луїзіани, який перед смертю спитав про прогноз погоди: він хотів знати, чи буде його політ приємним, чи неспокійним».
«Треба вміти вчасно зупинитися».
