Парадоксально, але приводом до цих моїх невеселих роздумів стала радісна подія: у «Видавництві Старого Лева» вийшла книжка відомої поетеси Мар’яни Савки «Казка про Старого Лева», яка відразу ж здобула високі нагороди: спеціальну відзнаку президента Форуму видавців, Золотий герб Львова, а також книжка потрапила до престижного щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу «Білі ворони 2012». Чим унікальна ця книжка? Насамперед – своїм жанром. Це поема для дітей, а їх на наших книжкових обріях не з’являлося давно-предавно. Наскільки я пригадую, останніми такими з’явами були філігранні поеми Дмитра Павличка, зокрема його чудовий «Золоторогий Олень», глибинно-філософський «Поєдинок» і дотепні «Пригоди кота Мартина».
Можливо, я щось пропустила, але поем, адресованих дітям, у нас справді дуже й дуже негусто.
Тим відрадніша поява «Казки про Старого Лева». Її головний герой уперше з’явився в прозовому творі Мар’яни Савки «Казки Старого Лева» (2003). Звідтоді він став відомий і дітям, і їхнім батькам як емблема знаного львівського видавництва – добрий гривастий звір, що живе у львівській мансарді, п’є каву з горнятка і друкує казки на старосвітській друкарській машинці. Тепер же його пригоди продовжилися уже в поетичному жанрі. Гривастий персонаж отримав детальнішу біографію:
У Відні колись він отримав освіту,
За час царювання об’їздив півсвіту,
У Греції, Швеції жив, у Бомбеї,
Бував у Венеції, бачив Париж,
Останнє кохання зустрів на Бродвеї –
Чимало побачив наш лев дивовиж.
Проте, звичайно, жодні чужоземні принади не могли зрівнятися з рідним містом, отож царственний звір урешті-решт осів у Львові. Тут він вибрав собі суто львівську квартиру: найвищу мансарду (що відповідала його високому походженню), звідки рипучі східці ведуть на дах. «І звідти вже бачиш все місто. А вище – // Хіба жовто-синій на Ратуші стяг».
І пригоди стаються теж суто львівські: оскільки Львів неможливо уявити без дощів, дах чудової мансарди протік, завдавши левові неабияких клопотів. Потрібно робити ремонт, тому Старий Лев покликав на підмогу Жирафа, Крокодила і Слона. З екзотичними гостями, дуже схожими на численних львівських туристів, трапляються різні смішні несподіванки. Та врешті все завершується щасливо:
І місто красиве, і сонячна днина,
І друзі, що хороше їх обнімати,
Й привітні львів’яни, й місцевий бомонд,
А поруч і мер, і міські депутати,
Що радо поможуть зробити ремонт.
Це дуже мила й дотепна поетична ода Львову, недаремно кожна строфа починається рефреном:
У місті, що зветься по-княжому Львів…
Львівську тему доповнюють витончені ілюстрації молодого, але вже широко відомого художника Володимира Штанка, на яких постають впізнавані львівські краєвиди, і навіть Старий Лев красується у короні з львівських башт.
Поема написана з особливим теплом, із тією чарівною грайливістю, яку так люблять діти. За смішними пригодами постає казковий образ нашої вітчизни, зокрема одного з найкращих її міст. Щоправда, батьки, які куплять цю гарну книжечку, напевно, матимуть певний клопіт: їхнє дитя неодмінно захоче побувати в чарівному Львові. І Львів з його Високим Замком і старовинними площами, з Будинком легенд і шоколадними майстернями не розчарує юного туриста.
«Казка про Старого Лева» – це те джерельце, з якого започатковується любов до рідної землі, принаймні один зі струмочків, з яких вона складеться в дитячому серці.
Лиш одне засмучує: чому це єдина нова поема для дітей у країні, де стільки талановитих, яскравих, самобутніх поетів?
І чому так мало видань поезії, адресованих дітям? Донедавна то були хіба що поодинокі книжки. Тепер, слава Богу, принаймні одне видавництво – «Грані-Т» – започаткувало серію поетичних книжок «Сучасна дитяча поезія». У ній побачили світ шість віршованих збірочок: «М’яке і пухнасте» Івана Андрусяка, «Неслухняники» Сергія Пантюка, «Усе підростає» Лесі Мовчун, «Тьотя Бегемотя» Юрія Бедрика, «Віршів повна рукавичка» Василя Голобородька, «Зелена квітка тиші» Михайла Григоріва. А збірка Василя Голобородька увійшла до рейтингу найкращих книжок для дітей у світі «White Ravens 2011» («Білі ворони 2011») від України.
І знов же: лиш одна серія лише в одному видавництві. Ой, як же це мало на багатомільйонну українську країну дитинства!
Дітям потрібна поезія. Не випадково в дитячому фольклорі так багато поетичних шедеврів: це й колискові, що супроводили дитину від її появи на світ, і різноманітні примовки, звуконаслідування, народні віршики; у казках також часто трапляються віршовані куплети. Наш мудрий народ знав, що робить. Особлива поетична мова, чимось схожа на гру, ритм і рими, що мовби перегукуються між собою, привертають увагу дитини, зачаровують її. Віршоване слово хочеться запам’ятати, повторити – ось вам і розвиток пам’яті дитини. Поетичний образ – це своєрідна загадка, яку треба зрозуміти; він розвиває мислення, пробуджує спостережливість. Я вже мовчу про здатність поезії знаходити найкоротшу дорогу до людських почуттів, а отже, легко й природно доносити дитині важливі моральні засади, формувати її характер.
Клацнув замок,
відчинилися двері.
Вечір приїхав
на чорній пантері.
Я не боюсь:
ця пантера не хижа.
Ось вона місяць,
мов блюдечко, лиже.
Це рядки з дещо несподіваної, але тим і цікавої «Колискової» Лесі Мовчун зі збірки «Усе підростає». Тут є і трішки остраху, і домашній затишок, і гарний художній образ.
Пригляньмося уважніше до інших віршів цієї збірки. Вони легко, завиграшки, навчать дитину правильної поведінки, хоч іншим разом наші повчання відскакують, мов горох од стіни. Можна довго й нудно пояснювати, що їсти холодне небезпечно. А можна прочитати коротесенький, всього на одну строфу, вірш Лесі Мовчун «Заболіло горло» про зайця, який «з’їв бурульку замість моркви». То буде легше, а головне – переконливіше. Можна нудно й надокучливо розказувати, що за столом негарно плямкати. Але краще прочитати віршик «У ресторані» про кабанця, який хрумкотів, жуючи гарбуз. Дитина не захоче бути схожою на героя цього віршика. З віршами маленькій людині легше долати свої психологічні проблеми, зокрема прогнати аж дев’яносто п’ять страхів. Для цього існують дуже легкі чари: досить увімкнути електрику, і всі страхи самі налякаються (вірш «Ніч»).
Проте поезія не була б поезією, якби навчала тільки чогось практичного. Вона відкриває світ, показує диво у начебто звичайних речах. Вона допоможе послухати, як розкривається квітка: пелюстки шурхочуть, і навіть пташки примовкають, щоб не заважати. Розцвітання квітки постає як таїна, бо воно й є великою таємницею природи (вірш «Квітка»). Поезія покаже, як із дрібненьким сірим дощиком у місто заходить весна («Дощеня»). А скільки тепла у вірші «Подарунок»! Подарунком для мами виявляється поцілунок. Коротенький віршик дає дитині найперший урок любові. А то непросте вміння, ним, на жаль, володіють далеко не всі дорослі.
Мова також перетворюється на чарівну країну, в якій чекають несподівані відкриття. З коротенької приказки «лизь злизав» виростає кумедний образ невгамовного Лизя («Лизь»). А вірш «Зозуляста курочка», навпаки, сам мовби стає місточком у народну образність, де рябенькі – зозулясті – квіти так часто мають «зозулині» назви.
Збірку Лесі Мовчун «Усе підростає» висунуто на здобуття премії імені Лесі Українки. Отже, ця книжка також має всі шанси не залишитися непоміченою, не відзначеною. Як і «Казка про Старого Лева» Мар’яни Савки чи «Віршів повна рукавичка» Василя Голобородька. Книжки поезії для дітей здобувають високі відзнаки, привертають суспільну увагу. Та попри все – виходять украй рідко.
Григорій Клочек у статті до 70-річчя Анатолія Качана «Творець “еліксиру для дитячого мозку”» посилається на педагога Василя Сухомлинського, котрий переконливо довів і в своїх працях, і на практиці виняткове значення впливу художньо-образного слова на дитину. Повторю і я слова Сухомлинського: «Поетичне слово – еліксир для дитячого мозку, повітря для крил думки. Воно вливає в мозок дитини енергію думки. (…) Поетичне слово – це прекрасна школа емоційного життя, в якій діти осягають мову почуттів; завдяки поетичному слову пам’ять дитини стає гнучкішою, рухливішою – мозок набуває здатності не тільки зберігати, але й «видавати» – видавати «з розбором», з відчуванням, здавалося б, найнепомітніших відтінків слова. Поетична творчість, за нашим твердим переконанням, учить мислити й тому поліпшує мозок, ніби й облагороджує його найніжніші, найчутливіші відділи.»
Українські поети створюють вірші, в які навіть сучасна комп’ютеризована дитина поринає з головою, зачарована грою слів, усілякими несподіванками. В Анатолія Качана, якого сміливо можна назвати класиком дитячої поезії, окрім розкішної лірики, багатющої мариністики є розмаїта ігрова поезія: «Звукограй», «Буквограй», «ДивовиД» (гра з паліндромами), безкінечники, вірші-ігри з фразеологізмами, з прислів’ями та інші дотепні словесні розваги. Всі ці «Словограї» варті того, щоб бути виданими окремими книжками, які стали б справжніми знахідками для вчителів і вихователів.
У різних жанрах, які часом вигадує він сам, працює й Ігор Січовик. Здається, саме його вірші б’ють доволі дивний рекорд: вони гуляють, як рибка по Дунаю, різноманітними піратськими збірниками, включені без огляду на автора й авторське право. Збірниками гуляють, а окремими книжками їх не дуже-то знайдеш. Хіба що тими, які власним коштом видав сам автор.
Можливо, спрацьовує стереотип: поезія – річ не комерційна, неприбуткова. Так вважала і я, поки на власному досвіді не переконалася, що поетичне слово зовсім не приречене на комерційний неуспіх. Віршів я не пишу, але в мене довго лежав рукопис таких собі «розмов з квітами» – коротесеньких есе, побудованих на художніх образах. Він вийшов у світ за назвою «Український квітник». Через кілька місяців видавництво «Грані-Т» випустило друге його видання, тому що перший тираж повністю розійшовся.
З розмов із видавцями знаю, що поетичні книжки для дітей продаються не гірше, ніж казки чи повісті. Звичайно, за умови, що то хороша поезія і що вона вдало оформлена. Останнє стосується будь-якої дитячої книжки.
З-поміж сучасних поетів, які пишуть для дітей, здається, найдужче поталанило Романові Скибі: його вірші з’являються яскравими, ошатними збірочками. Не знаю, в чому тут секрет: чи то Роман завдяки своїй добродушній і невгамовній вдачі вміє якось по-особливому домовлятися з видавцями, чи то йому трапився видавець, який оцінив вигоди від видання якісної поезії.
Навіть поетична класика на книжковому ринку майже відсутня. Час від часу окремі книжки поезії найвідоміших авторів видає «Веселка». Зокрема це видавництво випустило гарні й місткі збірки віршів Наталі Забіли, Івана Світличного, Дмитра Павличка, Тамари Коломієць.
Але твори скількох прекрасних українських поетів сучасній дитині недоступні! Коли останній раз видавали Глібова? Його байки, його «Зимоньку-снігуроньку», його загадки, його акровірші? Коли видавали дітям Лесю Українку? Якова Щоголіва? Олександра Олеся? Чи бодай раз перевидали «Бузинового царя» Ліни Костенко? Таж від появи цієї збірки в 1987 році встигли вирости цілі покоління українських дітей, батьки яких уже не мали змоги купити книжку!
В Австрії, в Зальцбургу мене найдужче вразила не знаменита фортеця і не єпископські кам’яні стільці з вмонтованими в них фонтанами, з яких гості вставали з єпископського обіду, даруйте на слові, з мокрими задами (така собі мила розвага церковного зверхника). Ні, я не могла відірватися від прилавків крамниці з Моцартівськими сувенірами. Бо крім всюдисущих кухликів з портретом і знаменитих цукерок Mozartkugeln, рецепт яких австрійці вибирали ледь не всенародним голосуванням, там красувалися найрізноманітніші, найнесподіваніші речі, прикрашені портретами чи підписом славетного земляка.
І після цього ми ще будемо хвалитися, що дуже любимо Шевченка? Тоді підкажіть, будь ласочка, де купити коралі з дукачем, на якому Тарас молодий і вродливий, або ж парасольку з розгонистим Шевченковим підписом, або хоч що-небудь! На жаль, при загальній любові до поета Шевченківські сувеніри існують хіба що на рівні народної творчості – вишитого «Заповіту», дерев’яних тарелей із портретом Кобзаря і т.д. Та Бог із ними, з сувенірами. Мова ж – про поезію.
Тільки де ж вони, – поетичні збірки Тараса Шевченка для маленьких українців? Я шукаю їх, відколи в мене з’явилася внучка. Поки-що не знайшла жодної. Онучці вже йде дванадцятий… Рік, а не місяць. У моїй бібліотеці є кілька старих веселчанських видань, але вони не дуже годяться для вжитку.
– Не читай мені цю книжку, бо я буду плакати, – казала мені Яринка, коли я діставала для неї збірочку «Мені тринадцятий минало» 1978-го року видання.
Над нею й мені хочеться плакати. Я вже мовчу про тодішню поліграфію. Але ж у збірці що не вірш – то сльози, горе, ще й ілюстрації підсилюють похмурий настрій. До семи віршів збірочки чомусь потрапила поезія «Маленькій Мар’яні», в якій тільки й є дитячого, що слово «маленькій» у назві. Спробуйте-но пояснити дитині, чого маленькій Мар’яні треба зов’янути тихо, поки її «серце не розбите». Збірочка укладена за радянськими канонами, коли дитинство після революції належало показувати найщасливішим у світі, а дореволюційне – малювати найчорнішими фарбами.
Шевченко не належить до поетів-веселунів, у нього багато сумних, трагічних творів. Але є і світлі, запальні рядки, що аж дзвенять Україною, її славною минувшиною, – саме їх у радянський час і боялися.
З давніх видань, мабуть, найкраще – збірка для підлітків за тією ж назвою «Мені тринадцятий минало», яку «Веселка» випустила 1989 року з передмовою Олеся Гончара і чудовими ілюстраціями Катерини Штанко (впорядкування Василя Клічака). Тільки де її знайти тепер, через більш ніж два десятиліття після виходу в світ? Незбагненно, але за двадцять років незалежності ми не спромоглися пристойно видати Шевченка для дітей. Бібліотеки досі пропонують дітям усе ті ж клеєні-переклеєні старенькі видання з нещасним дитям-потерчатком (хай вибачить мені художник) на палітурці. Минулого року сповнилося 150 років від дня смерті Тараса Шевченка. Здавалося б, хоча до дати на книжкових обріях мало замріти щось Шевченківське. Та де! Ні гу-гу…
Тепер нарешті Шевченківську збірочку готує «Видавництво Старого Лева». У ній більше третини віршів, які досі не пропонували дітям. Причому то дуже світлі, оптимістичні рядки про козацтво, про красу України, нашу мову, пісню. Проте одна ластівка весни не зробить. На прилавках книгарень мали б лежати розмаїті книжки Шевченка для дітей – для п’ятирічних і п’ятнадцятирічних, за десять гривень, за п’ятдесят і за сто п’ятдесят, від тоненьких «метеликів» до розкішних подарункових видань. Чому б не випустити книжечками окремі вірші поета? Чому не видати яскраву, щоб аж очі вбирала, «весняну» книжечку – для цього в Шевченка достатньо зворушливо чистих віршів, таких як «Встала весна…», «Садок вишневий коло хати», «Зацвіла в долині червона калина», «На Великдень, на соломі»? Тим більше що недалеко інша визначна дата – 200-річчя від дня народження поета.
Сумно, але факт: наші діти ростуть здебільшого без поезії. Без цього неперевершеного еліксиру не тільки для мозку, а й для душі.
Кажуть, чого Івась не навчиться, того Іван не вмітиме. У такому разі для кого пишуть «дорослі» вірші неперевершені українські поети?
Не вельми привабливим уявляється суспільство Іванів, глухих як пень до поезії і з глухим сумлінням.
А поки-що мені сниться гарний-прегарний сон: нібито заходжу я в книгарню, а там – яскраві стенди, повні книжок: на одному – збірки Шевченка, на другому – Лесі Українки, на тому – Наталі Забіли, ще на іншому – Анатолія Качана… І я боюся прокидатися, бо знаю, що в реальності такі стенди побачу, але – з віршами російських поетів. Пушкіна, Маршака, Чуковського. «Старший брат» дбає про «еліксир» для своїх діток.
А що ж ми?..
