Євген Топінка: «Швейк – це людина в абсурдних обставинах»

З роками маємо дедалі більше приводів шкодувати, що свого часу (коли це ще було можливо) не поспілкувалися з людьми, які єдині щось знали. А якщо й поспілкувалися, то не запитали те, що цікавить тепер; якщо ж запитали, то не потрудилися записати, а вже як записали, то вчасно не подякували.

Улітку 2011 не стало відомого українського богеміста, Президента “Ческої беседи” у Львові Євгена Топінки. Нещодавно я стямилася, що маю ніде не опублікований запис розмови з ним про Ярослава Гашека, чиї тексти й біографію Топінка досліджував близько 10 років. Уже не можу просити вибачення за те, що бесіда так довго залишалася “у шухляді”, і єдине, що випадає зробити, — це все ж завершити роботу над інтерв’ю і запропонувати його читачам «ЛітАкценту» (саме для цього видання я й вела розмову).

Але передусім — кілька слів про співрозмовника.

За походженням чех, чий дід іще хлопчиком разом зі своїми батьками переїхав із Чехії на Волинь, Євген Топінка тривалий час займався історією галицьких чехів, чесько-галицьких зв’язків, слідами репресованих чехів у Галичині. Дослідник та менеджер в одній особі, 1999 року він організував наукову конференцію, присвячену чеському етнографові, досліднику українського побуту та фольклору в Галичині Франтішеку Ржегоржу. У 2000 році, коли всі чехофіли світу відзначали 150-річчя Томаша Масарика, зусиллями Євгена Топінки було встановлено пам’ятник першому президентові Чехословаччини у Львові. Саме з його ініціативи у травні 2004 р. в Карловому університеті у Празі було урочисто відкрито пам’ятну дошку видатному українцеві, засновнику чеської школи лікарської біохімії, ректорові та професору Івану Горбачевському — з нагоди його 150-ї річниці. 2007 року в с. Скелівка Старосамбірського району на Львівщині встановлено пам’ятник героєві Ярослава Гашека бравому воякові Швейку — і цьому також прислужився Євген Топінка.

Саме він видав архів «Чеської беседи» у Львові («Ческа беседа», заснована 1867 р., – найстаріше національне товариство в Україні і найстаріше серед діючих чеських товариств у світі), опублікував “Збірник статей і документів до історії чесько-галицьких зв’язків”, досліджував внесок чехів у музичну культуру галичан. Збірник листів українських діячів до президента Чехословаччини «Томаш Масарик і українці» , який упорядкував Євген Топінка, вийшов 2011 року навесні.

–    Пане Євгене, чи відрізняється сприйняття Гашека – і творів, і біографії – у часи соціалістичної Чехословаччини і постсоціалістичної батьківщини письменника?
–    Безумовно. І в нас, і в Чехословаччині в часи тоталітаризму Гашека висвітлювали інакше, ніж у міжвоєнні часи й нині: його ідеалізували, і причина цього — членство письменника в комуністичній партії більшовиків у Росії, служба в Червоній армії, те, що був комісаром, і так далі – ці факти використовували, а більше про Гашека нічого не говорили. Звісно, про його дивний характер не згадували, бо це не послугувало б ідеалізації письменника. Втім, про нього багато писали в Чехії одразу після його смерті, ще в масариківські часи, і коли після розпаду соціалістичної системи вибухнуло зацікавлення постаттю Гашека, то матеріали були, хоч і притрушені пилом. Тож у 1990-х почали публікувати спогади про нього тих, хто його близько знав. Видав свою книжку “Гашек” Радко Питлік, головний гашколог Чехії (втім, нині очевидно, що в певних місцях книжка вельми тенденційна, підлаштована під тодішню ідеологію – А.Л.).

–    Сама біографія Гашека могла би стати матеріалом для белетриста. Втім, чому могла б? Вона й стала — для нього самого, адже його пригоди по-різному обіграні в творах, ним написаних. Головними рисами Гашека були любов до мандрів, непридатність до рутинної праці й те, що є спокуса трактувати як безвідповідальність чи — хтозна? — потяг до богемного життя… Ці три речі породили чимало казусів у його житті. Розкажіть, будь ласка, про якісь із таких казусів.

–    Якщо говорити про мандри, то в дорогу Гашек завжди вирушав спонтанно, без тривалих роздумів, часто нікому нічого не повідомивши і породжуючи немало легенд. Наприклад, коли після закінчення комерційного училища він працював у празькому банку “Славія”, одного вечора 1903 року, після походеньок Прагою сказав супутникові — своєму товаришеві Ладиславу Гаєкові: “Знаєш, а ну ж бо я махну, напевно, до Словаччини!”. За кілька днів він усе-таки повернувся додому й на роботу — через лист матері, який знайшов його в дорозі, коли Гашек зупинився на нічліг у знайомого священика. Але через деякий час майбутній письменник знову вирушив у подорож — тепер на Балкани, брати участь у революційному повстанні. Втім, Балкани як кінцева мета тих мандрів — непідтверджений факт: є свідчення, що в цей час Гашек допомагав бурам у війні проти англійців. У кожному разі, в місті Фрідек його заарештували як волоцюгу без засобів до існування і послали на шахту “Барбора” біля чеського міста Тепліце. Але, звичайно, в шахту він не поліз – важливо, що там Гашек познайомився з Берджихом Каліною, який керував партією анархістів-синдикалістів і видавав газету «Омладина». Каліна залучив Гашека до праці в газеті. Якось Гашек поїхав на редакційному велосипеді збирати гроші за передплату. Минуло чимало днів, він не повертався, і Каліна почав його розшукувати. Знайшов у якомусь дуже віддаленому місті. Гашек був із зав’язаною мокрим рушником (від похмілля) головою, але в прекрасному гуморі; велосипеда не було і грошей теж не було, бо всі гроші перейшли в руки корчмарів. Таким чином, Гашек став анархістом-синдикалістом (тут починається політичний сюжет у його житті, про що детальніше розповім пізніше) і був ним, аж доки в 1905 р. захотів одружитися з Ярмілою Маєровою.

–    Так у його чудернацькій біографії бере початок любовна лінія…
–    Так. Ярміла була донькою заможних батьків, вони мешкали в дорогому районі Праги на Виноградах, її тато мав майстерню, і, безумовно, майбутній зять їм абсолютно не підходив, тож закохані мусили зустрічатися таємно, причому Ярміла просила Гашека підписуватись іменем «Гріша», тому що Гріша – це скорочене від “Ріхард”, а “Ріхард” – це Ричард Левине Серце, її улюблений герой. Коли Ярміла захворіла так, що могла померти, батьки вирішили, що нехай краще одружується з Гашеком, ніж помирає, і дали згоду, але поставили вимогу: наречений має вийти з партії і знайти нормальну роботу, бо писання вони не вважали певним заробітком. Після одруження Гашек почав шукати роботу, але, як Ви вже зауважили, характер мав непосидючий і довго його ніхто терпіти не міг, тож він вирішив зайнятися бізнесом. Початковий капітал дав тесть. Перед тим Гашек деякий час працював у журналі «Світ тварин» (де, до речі, писав про дивовижних тварин, яких насправді не існує), тому тепер почав продавати собак, але згодом був звинувачений у махінаціях і збанкрутував.

–    З Гашеком-підприємцем ми більше не зустрінемося?
–    Ні. Але далі починається його політична кар’єра, якщо можна її так назвати. 1911 року було оголошено позачергові  вибори до Віденського парламенту у зв’язку з тим, що помер депутат. Гашек зі своїми друзями — завсідниками господи “Коровник” (ця господа існує досі) створюють політичну партію. Річ у тім, що один із Гашекових приятелів — Едуард Дробілек, службовець Празької політехніки — хотів одружитися з донькою власника цієї господи і таким чином привернути увагу до неї, підвищити в ній виторги. Гашекові ця ідея сподобалася, він тут же сів і написав статут і програму партії, яку назвали «Партія поміркованого прогресу в межах закону». До партії вступили присутні у господі митці, інженери – одне слово, інтелігенція. Всього було 16 членів. У передвиборчих промовах Гашек, виявляючи дивовижний ораторський талант, розповідав то про боротьбу проти алкоголізму, то про проблему достовірності Краледворського рукопису, про різних святих, викривав кандидатів партій-конкурентів, чинні на той час порядки. Насправді він дуже добре пародіював стиль тодішніх політичних промов. У гашеківській програмі були вельми своєрідні положення на кшталт націоналізації будинків домовласників. Річ у тому, що Гашек завжди мав за проблему місце ночівлі. Також у статуті йшлося про те, що якщо перемога у виборах буде їхня, то вони скасують мексиканський землетрус. Ну, всілякі такі нісенітниці. Вся господа була обклеєна жовто-чорними плакатами з написами на кшталт “Бракує нам іще 15 голосів”, “У нашому виборчому штабі дістанете бюлетені”, “Що не дістанете у Відні, дістанете у нас”, “Хто віддасть голос, той отримає малий кишеньковий акваріум” тощо. Слухаючи Гашека, присутні плакали од сміху. А власник господи, звичайно, потирав руки.  Через кілька днів після виборів з’ясувалося, що партія мала 16 голосів. Тобто всі члени партії проголосували і цим показали одностайність.

–    Який досвід прислужився Гашекові, щоб написати роман про військо?
–    1915 році Гашека прикликали в армію. Деякі дослідники стверджують, що Гашек як пацифіст не хотів іти в армію і пішов туди тільки після трьох невдалих спроб уникнути призову. Інші переповідали його слова про те, що, мовляв, війна іде, а в Празі вона не відчувається, тут нудно, тож він хоче на фронт, у Росію, і, може, там і залишиться. Швидше за все, Гашек одним говорив одне, а іншим інше. Отже, 1915 року його рекрутували, він став солдатом пішого батальйону в Чеських Будейовицях (обласний центр Південної Чехії). Цікаво, що там він зустрів усіх своїх майбутніх персонажів. Одному з них, Лукашеві, він навіть не змінив прізвища й імені. Решті замінив прізвища. Наприклад, там був такий собі Лукаш Франтішек Страшліпка – він частково і став прототипом Швейка (ще один прототип цього героя — сам Гашек).

Отже, через якийсь час Гашек опиняється на фронті, у Галичині, через що у своєму творі потім згадує українські населені пункти: Стрий, Сокаль, Броди, Самбір… Далі йдуть усілякі пригоди, які довго переказувати, але важливо те, що Гашек потрапив у полон (імовірно, навмисне), опинився в Києві, де став редактором журналу “Чехослован”. У межах російської армії він створив чеський легіон, який складався з чеських колоністів – він працював на більшовиків, хоча є припущення, що виконував розвідницьку роботу для цісарської влади. 1918 року Гашека направили до Самари, і внаслідок певних перипетій він змушений був три місяці вибиратися з того району як – увага! – німий син німецького колоніста в Туркестані. Потім був помічником коменданта міста Бугульми, депутатом Красноярська, начальником військової друкарні, служив у політвідділі армії Тухачевського… В Уфі Гашек організував друкарню, де видавав п’ять журналів – російський, чеський, мадярський, польський і навіть бурятський, перший в історії бурятського народу.  Оскільки писаної мови буряти не мали, то Гашек виробляв алфавіт.

До цього всього ще й відвідував курси японської мови. На завершення теми про військову службу Гашека розповім такий казус: Гашек служив у трьох арміях — в австро-угорській цісарській, у російській царській і в Червоній армії – усі вони між собою воювали. В австрійській армії він отримав медаль; у легіонерах, які були у складі російського війська, теж дістав медаль; і більшовики його також нагородили. У двох перших арміях був виписаний орден на розстріл за зраду, що ж до Червоної, то якби він вчасно не поїхав у Чехію, то його би, цілком імовірно, репресували.

Але 1920 року він раптом повертається до Чехії. Щодо причин є різні тлумачення. Офіційна версія – Гашек їхав на лікування. Багато дослідників вважають, що він їхав за дорученням Комінтерну, аби пожвавити роботу чеських комуністів. А що думав сам Гашек, не знає ніхто. Дуже правдоподібно, що він одружився зі своєю другою дружиною Олександрою Львовою для того, щоб його пустили до Чехії. Одруження було умовою виїзду — аби була людина, яка могла б за ним стежити. У кожнім разі, з Москви Гашек повертається до Чехії. Щойно з’являється в Празі, моментально повертається до богемного життя, яке вів раніше. Про якісь контакти з комуністами немає мови. Деякі газети вимагали, щоб його арештували. У тих самих газетах він часом повідомляв, що його розстріляли. Ходив із дружиною по господах, вона намагалася його стримати, щоб він не пив, але він її дуже грубо обривав – різні люди згадують про те, що вона мовчки сиділа цілий вечір у кутку господи. В цей час його здоров’я суттєво погіршується, і він переїздить до Ліпніце – містечка неподалік Праги. Фактично, він уже не міг сам писати. Тому молодий пан на ім’я Штепанек записував те, що диктував Гашек.

Уже на той час у Празі почав виходити «Швейк». Роман публікували так званими зошитами, окремими періодичними книжечками, при цьому редактори тиснули на Гашека, аби писав швидше, оскільки люди передплачували ці зошити. Ілюстрував «Швейка» Йозеф Лада, давній приятель Гашека. Роман закінчується на Жовтанцях (населений пункт неподалік Львова), бо до цього місця Гашек додиктував і помер. Є багато свідків його смерті – лікар, служниця, власник дому; вони були присутні при тому, як Гашек писав заповіт. Заповідати особливо не було чого: пара старих кальсон, стара сорочка — усе це вартістю в 60 крон. Пізніше ж виявилося, що авторські права становлять 65 тис крон. У газетах було повідомлення про те, що Гашек помер, але ніхто не повірив, позаяк усі вирішили, що це чергова містифікація, тож на похорон ніхто не прийшов. Але цікаво, що серед тих, хто таки прийшов, була людина на прізвище Швейк, – він повірив.

–    Подейкують, що Гашекова творча лабораторія була вельми нестандартна…
–    Передусім слід сказати про те, що Гашек був дуже начитаним — і знався у вельми різноманітних галузях (у цьому може переконатися кожен читач). Оскільки мав вельми своєрідний характер, то й читання його було своєрідним. Газети завше починав з останньої сторінки. Читав популярну літературу на кшталт посібників, як вирощувати свиноматок, посібники для перукарів, для офіціантів, журнал для власників господ. Коли читав, то пропускав вступи, описи природи, філософські роздуми — його цікавили лишень конкретні факти. Пам’ять мав дуже чіпку. У спогадах про нього пишуть так: читати розклад поїздів було для нього насолодою. Він пам’ятав шматки різноманітних оголошень і вставляв це в потрібний момент у свої тексти. Часом, буваючи навіть напідпитку, дивував  співрозмовників тим, що сипав спеціальними знаннями, безпомилково називав прізвища й цифри, і всі дивувалися, звідки в нього ці знання. Якось уночі в господі Гашек називав астрономічні цифри – діаметр Землі, відстань від Землі до Сонця, маса Місяця, і один професор розгнівався, мовляв, це брехня, адже людина не може це все знати й пам’ятати. Серед ночі недовірливий поїхав через усе місто до свого знайомого, який мав енциклопедію, розбудив його, все подивився, а потім приїхав і сказав, що Гашек сказав усе правильно, і дав письменникові 15 крон, на які вони заклались. У своїх спогадах Лада стверджує, що Гашек писав легко, невимушено, міг писати будь-де: у господі, в трамваї, за якого-будь галасу; писав каліграфічно, без виправлень, коли відкладав ручку вбік, було ясно: на папері — завершений твір, який не потребує допрацювання. Дехто з дослідників стверджує, що сам Гашек заявляв, буцімто писати не любить. Він був майстром передусім усної оповіді — у господі, для певної публіки. Найбільше йому подобалося виступати перед простими людьми найнижчих щаблів – робітниками, повіями. Розповідав кілька разів одне й те саме оповідання в кількох варіантах у різних господах і стежив за реакцією публіки. Писав у крайніх випадках. А крайні випадки – це коли не мав ані копійки. Оскільки Гашекова літературна спадщина — це  понад тисячі творів (нерідко це й короткі тексти — фейлетони, оповідання; між іншим, у редакційних архівах іще донедавна знаходили те, що раніше з певних причин не було опублікованим; зараз друкують і ті тексти, у яких авторство Гашека не підтверджено підписом, зате за стилем цілком очевидно, що це він) то, очевидно, ситуація безгрошів’я траплялася часто.

Він ішов у куток господи, сідав і писав, при цьому демонструючи літературну еквілібристику — за окрему плату міг уставляти у твір прізвище кожного охочого, абсолютно не порушуючи сюжетної лінії. Коли закінчував писати, то негайно брав іще теплий рукопис і біг до найближчого видавництва. Гроші брав одразу ж — на цьому втрачав, адже якби трохи чекав, то гонорар був би більшим. Але не хотів чекати або, швидше за все, не міг чекати. Гашкологи дослідили, що переважна більшість творів побачила світ у видавництві Карела Лочара, який видавав празькі журнали «Прага сміється», «Жіночі моди» і «Вольтем свєтем». Коли почали шукати відповідь на питання, чому найчастіше саме там – може, мав кращі взаємини з видавцем абощо, — довідалися, що Гашек найчастіше бував у господі «Тумовка», а це видавництво знаходилось якраз навпроти цієї господи.

–    Як Ви ставитеся до героя Гашека? Нерідко можна почути, що Швейк уособлює національний характер чехів, але самі чехи нібито на таке твердження ображаються…
–    Я вважаю, що Швейк – твір рівня сервантесівського “Дон Кіхота”. То була найкраща пародія на рицарські романи, а це — найкращий показ абсурду війни. У нинішній Чехії герой Гашека представлений дуже широко. На сувенірних ринках ви обов’язково знайдете статуетки, маски, картинки тощо. Є чимало пам’ятників Швейку — і в Чехії, і в інших країнах. І Ви праві: деякі чехи кажуть, що образ Швейка їх ображає, інші ж вважають, що всі вони – трохи Швейки, і я теж дотримуюся такої думки. Річ у тім, що на цього героя можна дивитися по-різному. Дехто дивиться на нього поверхово, мовляв, це ідіот і що з нього взяти. Хтось вважає, що Швейк, навпаки, мудра людина, яка керується філософським підходом. На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах. Швейк виконує накази до йоти – і вся абсурдність наказів випливає нагору…

Розмовляла Анастасія Левкова