11112006825558016

Конструювання віршів – механістичне або комп’ютерне – постмодерністам приписувати так само хибно, як і ототожнювати, скажімо, інформацію в журналістиці й інформацію в кібернетиці. Он російський постмодерніст Володимир Сорокін давно вже відмовився від писання «безособових текстів на картках». І славиться як добрий стиліст.

Аби витоки книжки Віктора Мельника, штукаря, відомого своїми «спробами істотно розширити традиційний поетичний арсенал», було чіткіше видно (також і йому самому), пунктирно окреслю той шлях, який ідея «поетичного конструювання» пройшла принаймні в моїй філологічній свідомості. Оскільки межі рецензії не дають змоги розкрити тему детально, від доби техне до доби техносу, особливо зацікавлених відсилаю до своїх статей «Технос + логос = супермаркет» (журн. «Київ» №9, 2009) та «Поезія і поза» («Українська літературна газета» №6, 2009). А наразі погляньмо, чи потверджується теза російського філософа В.Кутирєва про те, що саме в добу гіпермодернізму культура «вмирає, перетворюючись на технологію».

1831 року М.Полєвой друкує нарис «Бесіда в молодого літератора», де поет Епітетін декламує:
Вот сердца горестных замет,
Ума холодных наблюдений,
Незрелых и увядших лет,
Бессонниц, лёгких вдохновений
Небрежный плод моих забав…

І закінчує:
Залог достойнее тебя
Хотел бы я тебе представить,
Вниманье дружбы возлюбя,
Не мысля гордый свет забавить…

Читачі з доброю пам’яттю вже, певно, зрозуміли, що це посвята до «Євгенія Онєгіна», перевернута догори дриґом. Цим фейлетонним ходом Полєвой, показав, що «Пушкін, мовляв, став писати такі гладенькі, беззмістовні вірші, де навіть рядки можна поміняти місцями, а смисл не зміниться, бо його взагалі-то й нема» (В.Новиков).

У середині минулого століття критики схвально відгукнулися на дебютну книжку молодого німецького автора Ульріха Краузе. І вже після тих захоплених відгуків виявилося, що Ульріх Краузе – творіння професора М.Бензе та його колег, які проаналізували мову найпопулярніших німецьких авторів і найходовіші їхні слова заклали в комп’ютер. Технологія виробництва образів та метафор була межово проста: програма ставила один іменник у називному, а другий – у родовому відмінку.

1961 року французький поет, есеїст і перекладач Ремон Кено, один із засновників Майстерні Потенційної Літератури, видав книжку «Сто тисяч мільярдів віршів». Книжка містила десять сонетів, розрізаних на окремі рядки. Комбінуючи ці рядки, за словами автора, можна отримати не менш як сто трильйонів текстів.

1963 року на з’їзді кібернетиків у Ганновері цілком серйозно обговорювалися пропозиції щодо створення автоматів, здатних продукувати тексти з різним ступенем досконалості. А вже 1966-го Є.Головін у статті «Програмування прекрасного» наголошував на ключовому понятті подібних конструкторських спроб: «Текст! […] Текст – щось, що цілком підлягає законам математичної логіки, щось таке, що можна зібрати, розібрати, виміряти, обчислити, представити у вигляді схеми, формули, комбінації одиниць і нулів».

У своїй книжці «Трильярди сонетів» Віктор Мельник відштовхується від формалістського задуму Ремона Кено. Однак зазначає: «Пишучи чотирнадцять «первинних» текстів, я не прагнув дати українське наслідування «Ста тисяч» – скористався їхньою формою так, як ми користуємося класичними поетичними формами (октавою, сонетом, вінком сонетів etc.), поставивши перед собою інші завдання, продиктовані ментальною стилістикою сьогодення». Що таке оця «ментальна стилістика сьогодення» – тлумачити не беруся. Думаю, це щось на зразок «ґлокої куздри», яка має «будланути» читача так, щоб його ще довго «курдячило».

Зовні цей повторений експеримент Віктора Мельника має вигляд лапатої книжки форматом трохи менш як А4 й обсягом 32 сторінки. Аркуші до тринадцятої сторінки (а далі – чи то чорт уплівся, чи видавець нахалтурив) – тобто п’ять сонетів – розрізано на рядки так, як це було задумано в Кено. Якщо хочете уявити, як воно виглядає, подивіться на будь-який стовп, обліплений оголошеннями. Бахромисті папірці, які тріпочуть на вітрі контактними телефонами, що їх унизу вертикально намножив і розрізав господар, – це й буде щось схоже. Тільки тут сторінки розрізано горизонтально, і перегортати їх, читаючи п’ять перших сонетів, важкувато. Далі справа піде легше, якщо лиш читач сам не наробить січки з наступних сторінок.

Внутрішні потенції книжки винесено в її назву. Кожен сонет можна рекомбінувати, переставляючи рядки зі спільною римою. Чи надаються сонети до рекомбінації всередині себе зі збереженням бодай натяку на смисл – хай читач перевірить сам. Я перевіряв, хоч мені весь час заважало пиво з фісташками. Крім того, вміщені в книжку сонети, за твердженням автора, – «складники єдиної картини світу, тому не лише взаємно перегукуються, але й накладаються та взаємно проникають один в один». Таким чином взаємодія всіх сонетів книжки виражатиметься числом 11112006825558016. Книжку Віктора Мельника «Трильярди сонетів» можна читати як звичайну збірку творів цього жанру, а можна читати – творячи. Тобто тасувати вирізані рядки сонетів, складаючи нові й нові сонетоподібні структури й таким чином вивільняючи захований у цих сонетах потенціал. Автор зауважує: «Такий алґоритм прочитання віддзеркалює світобачення сучасної «людини інформаційної» – часто фраґментарне, колажоподібне, внутрішньо суперечливе». А разом із тим погоджується: такі маніпуляції призводять до того, що «твори перестають бути власне естетичними об’єктами: зовні зберігши вигляд канонічного сонета, вони перетворюються на самодостатню квазіестетичну гру в бісер». Коли прийняти тезу, що «асоціативні зв’язки між рядками мали б виникати уже завдяки їхньому сусідству», то такі суперечності не видаються дивними. Адже краще грати в бісер, множачи квазіестетичні внутрішньо суперечливі структури й нарікати, що культура «вмирає, перетворюючись на технологію», ніж при слові «культура» тягнутися до маузера.

Рядки Мельникових сонетів добре надаються до рекомбінації, оскільки являють собою або називні речення («Прицільний позирк професійних краль // Стовпці монет – зіницями двостволок»), або зроблені за простою схемою підмет + присудок («Дзвенять доляри, як мірило долі // Сліпий круп’є відтягує фінал»). Крім того, ці самодостатні речення справді в одну цілість ув’язуються радше асоціативно.

У чому ж цінність цього невеликого за обсягом видання? В тому, запевняє анотація, що «книжка з такими естетичними підходами в Україні видається вперше». Як тут не згадати барокового Івана Величковського, який довів, що й нашою мовою можливо творити всілякі викрутаси та буквені орнаменти (це чомусь називають поезією, хоч і курйозною). А ще ця книжка цінна тим, що за «грою в бісер», до якої вона спонукає, можна збавити не один нічим (навіть алкоголем) не заповнений день.

Домашнє завдання: обчисліть, яку потенційну кількість текстів могла б містити книжка Віктора Мельника, якби він не обмежився «комплексом сонетів» із чотирнадцяти творів, а написав вінок сонетів.