Відколи його пам’ятаю, він піднімався. Ми топталися, дріботіли, озираючись навсібіч, на все і на всіх. А він піднімався. При цьому заглибившись у дикий марамороський закутень. Мабуть, як і трави, – існують і луйтри Господні. До небесних ваг, де зважує твій доробок сам Майстер. Бо не все можуть поцінувати люди, не все своє приймаєш ти сам.
Він завжди тягнувся д’горі, чіпкий і твердий, як нагірна ожина. І колючий, як зовні, так і зсередини. Але то лише для тих, хто радше звик бачити колючки, а не цвіт і ягоди. Є жовтоока косиця – мідянка. І є мідянка-змія. Усе як приписано нам знадгори. Як день і ніч. Як кров і вино. Як папір і чорнило. І все, що самі собі допишемо на низині духу.
Я завжди знав, що він прийде до цього – до найвищої оцінки його письма. Коли два тижні тому мене, теж номінанта, запитали на зустрічі в Києві, як я дивлюся на шанси Петра Мідянки, я відповів: «Він гідний Нобеля, а про Шевченківську премію й говорити нічого». І він до неї прийшов. Прийшов у стоптаних топанках, з порепаними від роботи долонями і збитими коліньми. Прийшов налегко, давно скинувши з пліч бесаги словесної потерухи. Прийшов, не полишаючи свого нянькового порогу.
…Пишу про Петра нинішнього і кличу в поміч дитинство. І розвидняється в пам’яті жвавий інтернатівський двір у благословенному Хусті. Церковні липи, під якими стрічалися ми, підкреслювали нашу малість і дурманили ароматом затисянської незвіданості. Ми гріли в пазухах «Ленінську правду» з першими замітками. А він носив під гострим ліктем голубий альбомчик з віршами. І там не було звичних слів із великих літер, і не було ком – як у Гоголя. Ми дивилися на дівчат у коричневих фартушках, а він дивився кудись крізь нас, крізь іржаву огорожу, крізь липи. Він уже тоді бачив щось таке, що ми намагаємося вгадати тепер.
Потім нас із цілої області зібрала Спілка письменників у літньому таборі Великого Березного. Юрій Керекеш і Юрій Чорі вчили нас стулювати слова, нанизувати рими, із букв ліпити картинку, образ. Після уроків у некошеній траві ми списували зошити віршами. А він не писав, він із біологічним довідником придивлявся до трави, яку ми толочили. І читав, як роман, словник. Нам смішно було навіть запитати – який. Усі ми потаємно і явно мріяли стати письменниками. А він мріяв поїхати до брата в Ростов і повезти йому яфин і бринзи. А ми сміялися, не розуміючи, що сміємося – з себе.
Якось, коли ми вже були студентами різних вузів, він приїхав до мене в канікули. Якраз ми готувалися заколоти свиню. У затінку ізабелли він став читати вірші, стріпуючи худою кистю. Старий різник припинив гострити ножі, а сусіди з мотузками лячно кліпали під стіною. А Петро читав, читав грізним голосом.
І скаже в краї перший чоловік:
«Бравісимо! Всі русини із глини!»
І свиня ще якийсь час жила. Років через три той різник знову мав місію у нашому дворі. Підійшов до мене і довірливо спитав: «А поета не буде?» Я відповів, що не буде і прочитав розчарування в його очах. Петре, м’ясникам теж потрібна Поезія. Як і рибарям, котрі, як відомо, першими пішли за Словом.
А ми, ті іграшкові словотворці літа-73, пішли снувати кожен свій житейський сюжет. Стали хто журналістом, хто редактором, хто видавцем, хто чиновником. Ми творили родини, ліпили житло, створювали газети, верстали кар’єри і боролися з допомогою чужого дешевого газу з власними вітряками.
А Петро… Петро цього уникнув. Він одразу оженився на Поезії і привів її до свого порогу, звідки найближча криниця – 300 метрів, а всі зручності – за пасулинням. Лише в потоках труться харіуси-пірі й Унгуряска сивіє в далині, як Фудзіяма. І Поезія сказала: тут мені любо, тут я залишуся назавжди.
Світися, світися, новий Марамороше, слово поетове на тобі…
Один редактор сказав мені якось: «Мідянка — талант, але його треба перетрясти через добре сито. Бо інакше не всі його розуміють.» А для чого, шановний, усім його розуміти і все розуміти? Коли ти слухаєш «Бітлз» чи «Ролінг Стоунс», ти все розумієш хіба? Коли турист споглядає Нотр Дам чи Хеопса, чи він розуміє сутність золотого перетину? Але ж щелепа звисає від подиву. Якби Ісус хотів, аби ми все розуміли, він написав би це власноруч, а не розповідав загадками. Ні, Він дав кожному обрати своє розуміння. Бо якщо ми походимо від Творця, то ми – співтворці.
Другий поважний чоловік із Києва щойно сказав: «Якщо Мідянці дали Шевченківку, то його треба перекласти українською». Нікуди Мідянку не треба перекладати. Він там, де посіяний Небом, до якого все точить і точить свою луйтру. І Київ сам прийшов до нього, а не він до Києва.
Література – це не літера, не тексти. Література – це звук і картина. Вершинна література – це закодована мова, що володіє надсмисловою принадою. Я б сказав, це точкові контрапункти, спалахи образів, коли одною деталлю, лексемою, словесним мазком відкриваються незмірні глибини підтексту, відчуття невичерпності всіх факторів дійства.
Це – Мідянка.
Читаєш не завжди і не до кінця зрозумілі слова і поєднання їх – і бачиш, радісно вгадуєш образи, знайомі тобі з генетичної пам’яті, з інтуїтивних покладів, із далеких бабиних колисанок, зі співанок, переказів, плачів. «Печальний етнос, трохи що не маври».
Це – Мідянка.
Відома (і не тільки в Україні) поетеса Маріанна Кіяновська, коли ми поверталися якось від Петра, сумно зауважила: «Якби це можна було гідно перекласти, донести, і якби Закарпаття не було таким дрібним і невиразним ареалом, то Мідянка стояв би поруч з Бродським». Та «кохана Ельзо, край наш не Ельзас…»
Хтось із нинішніх мудрих підмітив: ми вже маємо якісну літературу і фахову критику, але ще не маємо якісного і фахового читача. Це знову ж таки про Мідянку. Земляки йому присвоюють учительські звання, дарують холодильник і комп’ютер, але не можуть оцінити його як поета. Як продуцента слова нової якості та енергії. Ми зараз спазматично шукаємо замінників теплової енергії. І ми знову запізнимося, коли прийде час збирати енергетику культурну, духовну. «Хто ж поведе розрізнену юрбу? Одвік неситу, з правіку суєтну!»
За 100 кілометрів від Широкого Лугу за Тисою, в Румунії, поезія лунає в храмах і на головних майданах (я – очевидець), професійні літератори живуть на державні стипендії. А тут поет вивозить гній, мантачить косу, доїть козу і вечорами готує поурочні плани, «коли веселка сяє в голові».
Бідуєш мовчки в прадіднім селі,
В запліччі Марамороша стрімкого,
Де від поезії немає вже нікого,
На торжищах – попи і вчителі.
Це – Мідянка.
Його книги знають у Чехії, Сербії, Польщі. А вдома – він просто вчитель, котрий щось пописує. «Поет у повітрі», як влучно сказав наш спільний приятель Василь Герасим’юк. Між небом високості Слова і грішною землею некнижної буденності. «Читати поезію в селі – нонсенс», – коли ще мовив Петро. Поет – як дух во плоті понад ландшафтом Срібної Землі. «На Мараморош Бог поклав ціпок».
Це – Мідянка.
На обкладі його останньої книжки «Марамороський розлом» – застигла квітка чи то в склі, чи то в кризі, чи в бурштині. Так і образи його – світлоносять через словесну кришталеву решітку.
Це – Мідянка.
«Зелений фирес», «Фараметлики», «Срібний прімаш», «Дижма», «Ярмінок», «Луйтра в небо», «Вірші з поду» – самі назви книг – як цифровані стовпи лексикографії, як аромат загадкового маргінесу, як золоті монети радості в «траві господній» нашого життя.
Петро Мідянка не просто екзотист найзахіднішого терену української поезії, що накидав у неї жмені несподіваних смачно-пахучих метафор. Він системний міфологіст краю, який сфокусував нашу регіональну подрібнину в струнку і дзвінку міфологічну євангелію. Це він робить, наче новітній Сковорода, прошкуючи образними путівцями Потисся, Марамороша, Закарпаття і ув’язуючи їх у всеєвропейську, всепланетарну сув’язь. «О, Руська Крайна. Файна. Обітована, свячена, свята». Це образна світобудова Петра Мідянки, його циклічне світобачення, в якому всі сучасні події мають свій празразок у минулому і через те набувають нового сенсу (за Габором Кернером).
«З Карпат знову подув свіжий літературний вітер», – чув я недавно в Києві. Україна сильна окраїною. Від білої хати до білого палацу тягнеться горизонталь і вертикаль націєтворення. Плоть, інтелект і дух сильніші і здоровіші тут, біля кореневища. Петро Мідянка тут знайшов настільки тверде опертя, щоб головою піднестися до столиці, щоб обернути її очі й вуха до живих потоків слова.
Його луйтра, оперта на Мараморош, пересягає срібні овиди Срібної Землі, чорні землі й білий світ і впирається в Небесні Стовпи. Про них колись снив і малий Тарас. Либонь, це дорога кожного Поета.
