Письменник і мандрівник Максим Кідрук якось зізнався, що не любить холод, сніг, багато одягу і взагалі зиму; що завжди на цей період намагається податися кудись у тепліші широти. Через те й Новий Рік він уже кілька років поспіль справляє у мандрах. Не стала винятком і цьогорічна зима, більшу частину якої письменник провів на африканському континенті.
— Максиме, Ти щойно повернувся з Африки. З якими сподіваннями їхалося туди наприкінці 2011 року?
— Мене цікавила Ангола — повністю закрита країна, в якій такого поняття, як туристична віза, просто немає; або ти маєш запрошення, або й не подаєшся на візу. Остання війна в Анголі закінчилася 2002 року. ВВС назвала країну «Найбагатша бідна країна світу». Там надзвичайно велика відстань між бідними й багатими — в нас це все фігня порівняно, із Анголою, де більшість людей по селах задрипаних живе, а решта має доступ до нафти. Водночас, країна дуже автентична, в ній досі є багато племен, у яких аборигени як жили сотні років тому, так і живуть досі.
— Яким же чином Ти туди потрапив?
— Є один чоловік, який прочитав усі мої книжки, і в нього є знайомий, який працює в Луанді вже 23 роки. Він приїжджав улітку до Києва, ми познайомилися й той чоловік зробив мені запрошення.
— А як щодо Намібії?
— Намібія — величезна країна, майже як Україна за площею, а населення – 2 мільйони. Це як пів-Києва на території України, до того ж громадського транспорту там просто немає. Можна «стОпити», але ти можеш стояти три дні й просто не зустріти машини, тому краще взяти свою тачку десь на місці. Найкращий спосіб побачити Намібію – проїхатися на орендованій машині.
— І Ти там орендував машину, чи авто і водія, який знає дороги і може бути ще й провідником?
— Насправді це все робиться не так. Одному орендувати машину – це дуже дорого. Я стільки не заробляю! Та, як правило, я такий не один, хто приїжджає туди на самоті.
— А наскільки комфортно подорожувати з малознайомою людиною?
— Так навіть не просто комфортніше, такий стиль мандрів. Тобто ти приїжджаєш в хостел, знайомишся з чуваками, знімаєте разом машину… Чотири-п’ять днів, потім ви розходитеся й кожен далі вже сам. І це краще. Розумієш, ти розраховуєш сам на себе, на свої сили. За мої 28 країн, які я вже проїхав, я точно знаю, що це найкращий варіант. Іноді думаєш, що двом було би краще, але це маячня, розумієш, утопія! Мине два-три дні й починаються якісь терки-гризки: «а я не поїду туди», «а я не їм м’яса такого-то», «а я хочу собі зранку яєчню»… Знаєш, через тиждень це вже просто…
— Після всіх країн, які Ти об’їздив, після всього, що набачився, як Ти дивишся на Україну?
— Я дуже не розумію наш народ і особливо молодь, яка скиглить, що в нас погано. Відкрию одну таємницю: зараз ми готуємо (ідея моя) проект за назвою «Життя без прикрас». Наперед про все не розповідатиму, але ми візьмемо одного героя з України і одного героя (такої самої професії) з країни менш успішної. Я кажу про те, що чувак, в якого iPhone скиглить: «О-о-о-о, хріново. – А чого хріново? – Ну, бо уряд не такий…» Натомість палестинці в Лівані не мають жодних прав. Люди мого віку, хоч би які розумні вони були, хоч би що мали – елементарно не мають паспорта. Ти можеш піти в школу, університет, але ти не можеш знайти собі роботу, не можеш виїхати з країни. Розумієш, у чому іронія? Хоч би як було в Україні, але ми маємо перспективу. Маєш голову – вперед, іди працюй, досягай! А там навіть перспективи немає. Тому я дуже не люблю тих, хто скиглить. Насправді в нас усе нормально. Я думаю, що ми на правильному шляху. Відійде і Янукович, і ця вся бидло-верхівка… Років через двадцять у нашій країні все буде нормально.
— Як скоро слід чекати на нову книжку про подорож Африкою? Поділишся головною «родзинкою» майбутньої книги?
— Книга буде. Це точно. Але візьмусь за неї не раніше, ніж у 2013-му. Зараз описую свої мандри початку 2011-го. В одній книзі будуть зібрані враження від єгипетської революції, мій арешт у Дамаску та перипетії довкола нього й акція «На Зеландію!», організована разом із Сергієм Притулою. Усі ці події втиснулися буквально у два місяці, тому вийдуть під однією обкладинкою. Основний акцент буде саме на новозеландській авантюрі.
«Родзинок» у «африканській» книзі буде кілька. Вже зараз можу сказати, що поїздка в Намібію стала однією з найбільш насичених за останні три роки (включаючи острів Пасхи). Історій ціла купа: пригоди у пустелі Наміб, спалений двигун у орендованій машині, безпосередній контакт із дикими гепардами, три дні в нацпарку Етоша серед слонів, носорогів, левів тощо.
— Ти себе позиціонуєш письменником, який мандрує, чи мандрівником, який пише?
— Я стараюся це не змішувати. Я не мандрую для того, щоб писати. Я просто мандрую, бо мені це подобається. Зараз усе більше і більше приходжу до художньої літератури. Крім того, я нарешті пишу те, що я хотів би писати з самого початку, – технотрилер в стилі Майкла Крайтона. Я не покидаю писати книги про подорожі, бо в мене є дуже багато читачів, яким це подобається і яких я не хочу підводити, але, водночас, я розумію, що травелог – це той жанр, на якому далеко не заїдеш. Тому я взявся за «Навіжених», тому й беруся за технотрилери. Це, певною мірою, такий менеджмент, бо після смерті Крайтона в 2008 році ніша лишилася незаповненою. І це зовсім не простий жанр, він вимагає знання. Те, над чим я працюю, базується на нанотехнологіях і програмуванні, двох таких галузях науки, де ще є сфери, куди нам краще не лізти. На цьому заснований мій роман.
— Можеш розповісти детальніше?
— Людський мозок – одна з тих сфер, куди краще не лізти. Чому? Про будову мозку ми знаємо все, але навіть не уявляємо, як взаємодія мільярдів примітивних нейронів виливається в усвідомлений сигнал до конкретної цільової клітини. Ніхто, жоден учений світу, нейрофізіолог, нейрохімік, жоден психіатр не може цього сказати. Власне, в цьому й ідея роману. Група вчених, маючи надсучасні технології, змогла залізти в мозок і забралася туди, куди не треба було. Так вони створили техногенну катастрофу. Дещо, над чим вони працювали, втекло і вчені намагаються його приборкати. Не вдається. Тоді до них приїжджає український програміст – молодий хлопець, який досі працював із ними віддалено. Він спокушається на велику суму грошей, що їх йому пропонують. Що з того вийшло, то вже буде в самій книзі. Основні події відбуватимуться в Атакама – це пустеля на півночі Чилі, найсухіша пустеля на планеті. Я там був, об’їздив усе вздовж і впоперек. Те, що я описую, всі ті ущелини – знайомі мені місця.
Закінчив роман 14 лютого в Намібії, у перерві між поїздками країною. Зараз маю ще ідей принаймні на три книги в цьому жанрі. Чекаю, як на перший техно-трилер відреагують критики та читачі. Проте це зовсім не означає, що я зав’язав з мандрівними історіями. Книги про мандри виходитимуть і надалі. Я писатиму доти, поки будуть люди, яким це цікаво читати. Тим паче, що історій вистачає. Не вистачає лише часу, щоб їх усі виписати. Наступною, як я вже зазначав, вийде книга «На Зеландію!». Після неї буде опис африканської авантюри (поки що навіть назви не придумав).
— Ти ось мандруєш, пишеш книги. Все наче добре й красиво. А є щось таке, чого не вистачає? Чого б собі хотів Макс Кідрук через п’ять, через десять років?
— Звичайно! Завжди є прагнення та мріяння. Зараз я дуже потребую, щоб ці технотрилери (а в мене багато задумок) читачі сприйняли позитивно. Такого в нас ніхто не пише. Я дуже хотів би, щоб їх добре сприйняли й за кордоном. Я зроблю все для того, щоб пробитися туди до якогось видавця чи літагента й зацікавити їх. Повторюся, ця ніша поки що не зайнята після смерті Крайтона, а для таких романів має бути якесь реальне підґрунтя, якийсь фактаж. Як воно буде – не знаю, це завжди вирішує читач. Безперечно хотілося б, щоб воно було в Україні і десь там «за бугром».
— Чи не було спокуси залишитися жити за кордоном?
— У мене була можливість залишитися в Швеції. Розумієш, я заробляю достатньо в Україні і не вважаю, що мені було б легше за кордоном. Фінансово – може, й так, але до кінця днів я був би там чужаком. Безперечно, в нас багато проблем в Україні. Я цього свідомий, але якщо ховати голову в пісок або тікати кудись за кордон… Я вважаю, що з мого покоління доволі багато людей, для яких питання «чому Ви там не залишилися?» звучить як «А чому я мав там залишитися?». Можливість у мене була і я досі формально є PhD student у Королівському технологічному університеті в Стокгольмі. Я будь-коли можу продовжити навчання, але це, натомість, вимагає захисту в Швеції. Потім я мусив би залишитися там викладати. Можливо, це якась перспектива, але не для мене… Розумієш, я просто занурюсь у рутину, матиму там цю лейбочку PhD у шведському ВУЗі… Мені краще повернутись сюди, де все значно складніше. Тут є виклик і тут я буду рости. Тут важче, гірше, але в цьому є якась своя романтика.
— У Твоїх «мандрівних» книжках (починаючи від «Мексиканських хронік») можна помітити один наскрізний сюжет – те, що можна було б назвати «українською мрією». Як змінювалася (якщо змінювалася) Твоя особиста «мрія» від книжки до книжки? Скажімо, герой Максим із книги «Любов і піраньї», як видно, все ж вагається між мрією про подорожі й бажанням спокійно й мирно жити з коханою дівчиною…
— Мрії не змінюються. Ти або втілюєш їх у життя (і мрія, відповідно, зникає), або зраджуєш. Нині мої мрії пов’язані не з подорожами, «світити» ними не хочу. Мандрівки давно стали частиною мого теперішнього життя. Я просто планую їх і втілюю.
— Зрештою, письменники нерідко пишуть про місця, в яких бувають. Єдина річ – кожен із них обирає свій жанр і свою «тональність». Чи траплялися Тобі місця, які так чи інакше спонукали змінити тональність письма або жанр, у якому пишеш? Змінити, приміром, пригодницькі оповідки на медитативні есеї абощо?
— Подорожі дають багатющий матеріал і для автобіографічних, і для художніх книжок. Це і побачені місця, і почуті в хостелах історії, врешті-решт люди, яких зустрічаю по дорозі. Попри це на жанр більше впливають книги, які читаю, та фільми, які дивлюся, ніж місця, які відвідую. Я люблю творіння Майкла Крайтона, Стівена Кінга, Алекса Ґарланда, Чака Паланіка, Джеральда Даррела, Квентіна Тарантіно та інших. Пишучи роман, я рівняюся на них, намагаюся робити щось таке, що сподобалося б насамперед мені самому. Подорожні враження можуть додати історії гостроти та реалістичності, але навряд чи змусять мене змінити жанр.
— Як гадаєш, як найліпше охарактеризувати Твої тексти? Адже за жанром це все ж частіше подорожні нотатки мандрівника, нерідко написані дотепно й захопливо, добре ілюстровані, – однак все ж не романи, як їх називають видавці.
— Подорожні історії, хай як добре вони написані, — це завжди подорожні історії. В кожну книгу про мандри я вплітаю якусь основоположну думку, на якій закручую сюжет (у «Хроніках» — це шлях до втілення мрії, в «Подорожі…» — віра в те, що варто не боятися кидати все, якщо йдеш за покликом серця, в «Любові і піраньях» — співвідношення між мандрами та особистим життям). Це додає книгам художності. Робить їх схожими на роман. З’являється зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка, а не просто «поїхав-побачив». Утім, вони все ж залишаються подорожніми історіями.
Давайте почекаємо виходу техно-трилера. Тоді можна буде щось характеризувати.
— Як Ти ставишся до критики, зокрема негативної? Кому насамперед із рецензентів, критиків і читачів довіряєш?
— Стараюсь лишатися байдужим. За змогою – тупо ігнорую. Для того, щоб враховувати чиюсь думку, я мушу поважати цю людину. Це може бути хтось близький (батьки, найкращі друзі тощо) або ж людина, яка своїми досягненнями заслужила на повагу. Ті, хто дійсно чогось досягли, не критикують, вони дають поради. Я апріорі не сприймаю критику від людей, які прочитали і написали книг менше, ніж я.
Щоправда, це стосується лише критиків. Читачів слухаю завжди. Їхнє слово — закон. Вони — мій роботодавець. Саме вони дарують мені можливість жити тим життям, про яке я завжди мріяв. Читачі, не критики. Наскільки я знаю, критики не платять за книжки… крім тих, які видають за власні кошти.
— Насамкінець спробуй охарактеризувати свого читача (або ж читачку). Адже, як помітно з тієї ж книги «Любов і піраньї», Ти чітко ділиш своїх читачів, як мінімум, на «хлопчиків» і «дівчаток».
— Мій читач — активна людина будь-якого віку, статі та соціального становища з почуттям гумору і потужним бажанням дізнаватися щось нове. Це читач, якого цікавить не те, як слова зібрані у речення, а те, що це речення несе у собі. Для нього й пишу.
Розмовляли Богдан Ославський і Ольга Купріян
Усі фото з блогу М.Кідрука
