Наближається день фінальної церемонії книжкового рейтингу «ЛітАкцент року-2011»: 3 лютого о 16 год. у київській книгарні «Є», що на вул. Лисенка, 3, ми назвемо імена тих, хто здобувся на відзнаки у кожній із трьох номінацій. Найбільше запитань на форумах стосуються, зрозуміла річ, претендентів на «Золоту бульку» – Юрія Андруховича («Лексикон інтимних міст») та Олеся Ільченка («Моя кохана К’яра»). Поле пристрастей – саме тут, довкола «Золотої бульки», що, зрештою, зрозуміло. Адже літературна антипремія в Україні – поки що одна.
Отож спочатку – про «Лексикон інтимних міст».
Книжку приємно тримати в руках: Юрій Андрухович уміє продумувати проект до дрібниць. Зазирніть на четверту сторінку обкладинки – і ви легко в цьому пересвідчитеся. Постановочне фото: замурзаний, заклопотаний дорожною пригодою, «безпритульний» Андрухович – шини від авто – тазик із хом’ячками – в’язка книжок – коритце для фотопроявника – окраєць рами для картини… Усе це має «аукатися» із першою сторінкою обкладинки, на якій – репродукція картини Невідомого Художника з Екваторіальної Гвінеї. Її сюжет – дуже схожий: темношкірі байкери готуються до мандрів…
Уже самими візуальними засобами автор налаштовує на грайливий тон, – і читач, узявши книжку до рук, може не сумніватися, що цей тон у ній справді домінуватиме. «Я завжди, ніби якийсь (! – В. П.) Павич або давній Памва Беринда, чигав на свій лексикон», – кокетливо пояснює Андрухович, обіцяючи подорож до своїх ста одинадцяти «інтимних міст». Чому саме ста одинадцяти? Та тому, що «11 було б замало, а 1111 забагато». Пояснення цілком вичерпне: автор бавиться. Йому йшлося про те, щоб книжка була презентована 11.11.2011; щоб, скажімо, розповідь про Берлін мала саме 11 частин; щоб в івано-франківській книгарні її продавали по 111 грн. (сам бачив!). Ішлося також про повноту абетки: книжка починається бліц-розповіддю про швейцарське місто Аарау, а закінчується міні-спогадом про Ялту-1966…
Ну й чудово, скажете: вільному воля; всяка тримає свій ум голова! І я так само кажу. Тільки ж річ у тім, що з цього амбіційного самозавдання і починаються проблеми, які, зрештою, досить відчутно заважають книжці. Вже на самому початку автор мимоволі обмовився: він, узагалі-то, збирався починати з Аугсбурга, проте з’явилася нова спокуса – і Аугсбург перемістився на четверту позицію; до того ж – усе одно «я не надто знаю, що мені про нього написати».
Отут і зарита перша «собака», хоч як би не лукавив автор із цим своїм зізнанням. Програма, що її задав собі Юрій Андрухович, час од часу таки змушувала його писати навіть тоді, коли він «не надто знав, що писати»! Проте він добре знав про свою тяжку необхідність: інтимних міст має бути 111, і літер в українській абетці – 33. І на те немає ради. Ризики – очевидні: тексту – мало не півтисячі сторінок, а цікаво виписаних «інтимних міст» – обмаль! Читач може навіть почуватися обманутим: йому обіцяно РОМАНИ з містами, а в багатьох випадках усе завершується легким ФЛІРТОМ…
Можливо, сам Андрухович і передбачав щось подібне: недарма ж у вступному слові він раптом згадав про «кульмінаційні міста» – Нью-Йорк, Київ, Москву, Мюнхен, Львів, Прагу… Так і є, це саме ті міста, з якими романи – склалися. Особливо проймає історія Длинного, друга-художника, якого поглинув Нью-Йорк. Та й спогад про Прагу 1968 року також вийшов виразним, живим… Як і про Москву 1989–1991. Схоже, що найбільш пронизливими у «Лексиконі…» вийшли «новели», в яких оповідається про часи дитинства, юності автора, – вони органічніші, багатші. Але багатьом містам (Афінам, Будапешту, тому ж таки Аугсбургу!) не пощастило: коли до них дійшла черга, авторові не згадалося чогось справді вартого уваги, інтимного (в широкому сенсі). Доводилося просто бавитися, задовольняючись першою-ліпшою – випадковою – інформацією.
Друга «собака», зарита в тексті «Лексикону…», пов’язана з тим, що це книжка, взагалі-то, не про міста, а про самого автора. Як сказано у вступі, – автобіографія, накладена на географію. Все, отже, залежало від масштабу, цікавості, принадності того «Я», яке в ході читання розкривається на 478 сторінках книжки. Та ще й із поправкою на те, що Юрій Андрухович, здавалося б, усе вже про себе розповів! У «Таємниці», наприклад. І хотів він того чи ні, а «Лексикон інтимних міст» видається продовженням «Таємниці». Тож читачеві не раз доводиться заходити в ті самі води вдруге, часом натрапляючи на автоцитування, на історії книг, написаних Андруховичем; доводиться мати справу з тим-таки зосередженим на собі українським «мачо», любителем легкого епатажу, уважним до власного віку й пережитих сексуальних пригод, вальяжним і певним себе.
Свого часу, читаючи «Таємницю» Юрія Андруховича, я відволікався на щойно придбаний на Петрівці «Щоденник» Джона Фаулза, – і був злегка заскочений: Фаулз на тлі свого українського візаві виявився скромнягою, а його записи промовляли мені про історію душі людської значно більше, ніж достатньо пишна, «Я»-центрична автобіографія Андруховича. Цього разу, читаючи «Лексикон…», я знову мимоволі згадував Фаулза…
І є ще третя «собака». Юрій Андрухович явно зловживає «полуничкою», мовби забуваючи, що з кожним прожитим роком вона втрачає на свіжості. Колись – у часи «Рекреацій» та «Московіади» – «полуничка», може, й мала свій сенс, оскільки була елементом бунту тоді ще молодого автора проти фальшиво-цнотливого «соцарту». Тепер же часті згадки про гордо вивержену сперму («ритуальне жертвопринесення сперми»!), про помаду «менструального кольору», піхви, фрикції, оргазми, петинг чи мінет, – викликають почуття досади й навіть незручності за автора, який ніяк не може полишити своїх юнацьких бешкетів, продовжуючи експлуатувати себе самого – молодого.
Здається, це головний емоційний підсумок читання «Лексикону…» – ДОСАДА. Так буває тоді, коли маєш справу із творчою напівудачею, що, зрештою, принесла значно менше естетичної втіхи, ніж передбачалося. Тим паче, що сама ідея «порушування кордонів», вибудовування у мандрах світами свого персонального Великого Простору, – вельми і вельми спокуслива, про що свідчить практика багатьох письменників (від Стендаля і Гейне – до Ярослава Івашкевича й Петра Вайля, для прикладу)…
Звісно, ніхто не зобов’язаний (та й не в змозі) писати тільки знакові Книги — без напівудач мало хто обходиться. Важливо тільки, щоб їх не поспішали оголошувати Великими Удачами.
… Нас іще запитують про експертів: мовляв, а судді хто? Їх імена від самого початку минулого року є на сайті «ЛітАкцент», можу повторити. Леся Воронина, письменниця (Київ); Григорій Гусейнов, редактор журналу «Кур»єр Кривбасу», письменник (Кривий Ріг); Євгенія Кононенко, прозаїк (Київ); Євген Нахлік, літературознавець, доктор філологічних наук (Львів); Володимир Панченко, літературознавець, редактор сайту «ЛітАкцент» (Київ); Тетяна Трофименко, літературний критик, кандидат філологічних наук (Харків); Ярина Цимбал, літературознавець, кандидат філологічних наук (Київ). Щодва роки склад експертних груп зазнає ротацій.
Запитують також, чому серед претендентів на «Золоту бульку» немає «Червоної Атлантиди» Ганни Герман. Здогадатися неважко: тому що вона «не тягне» на «Золоту бульку», ось і все. А щодо лідерів кварталів (у всіх трьох номінаціях), то у фінальні короткі списки потрапляють ті, кого експерти визначають шляхом голосування, – хіба буває по-іншому?
Протягом року майже на всі книги «ЛітАкцент» відгукувався матеріалами рубрики «Полиця бібліофіла», а до 3 лютого – день фінальної церемонії – з’явиться ще й спеціальне число друкованого журналу «Акценти року», на сторінках якого ми прагнемо оцінити літературний рік, що минув. Ті, хто прийде до книгарні «Є», зможе отримати його. Отож – до зустрічі!
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.
