Роман Орхана Памука «Біла фортеця» (1985) – третій у його доробку та перший, з яким він здобув міжнародне визнання. Українському читачеві, добре знайомому з його нобелівським романом «Мене називають Червоний», варто пам’ятати, що «Білу фортецю» написано на 13 років раніше, тому в дечому вона «Червоному» поступається. Вона простіша, не насичена аж таким багатошаровим символізмом, і навіть Стамбул у ній доволі декоративний. Але від цього «Біла фортеця» не перестає бути цікавою книгою, вартою прочитання.
У цьому романі Орхан Памук розвиває свій улюблений конфлікт між Сходом і Заходом, між минулим та майбутнім, чи радше – між кількома ймовірними сценаріями майбутнього. І буквально зіштовхує сторони лобами: головний герой, венецієць, потрапляє у турецький полон, опиняється у Стамбулі XVII ст. Видаючи себе за лікаря та вченого, що дозволяють його енциклопедичні знання, він зберігає собі життя і стає рабом османського вченого Ходжі. Відтак вони чверть століття працюють разом, винаходячи різноманітні забавки для стамбульської знаті й самого падишаха, сперечаючись щодо наукових теорій, обмінюючись не лише мовами й культурними кодами, але й приватною історією та власною свідомістю. Дуже багато часу вони присвячують заняттю, яке неодмінно буде близьким українському читачеві: відповідають на запитання «Чому я – це я». Знати це життєво важливо. Бо господар і його раб схожі одне на одного, як брати-близнюки. Обох це лякає, обом це лоскоче нерви, обох провокує на фатальне зближення.
Модель стосунків прозора, як акварель, і майже безпрограшна. Хто з нас бодай раз у житті не думав про те, що десь у незнаному світі живе його двійник, страшенно подібний і водночас невловимо відмінний? Венеційський полонений у романі не має імені, та й Ходжа – це всього лише прізвисько. Тим не менше, вголос названо тільки його, а невірний раб – це завжди Він, загадковий чоловік, у якого наче й минулого нема, і майбуття туманне. Але саме він виявляється господарем і минулого, і майбутнього. Він змінює так багато довкола себе, і про нього ми згодом дізнаємося, буцімто він міг стати Леонардо XVII ст., якби не турецький полон. Утім, чи таки він? Розділивши всі свої історії та досвіди, герої по-справжньому зростаються. Від певного часу люд вважатиме таємничого гяура братом Ходжі, вони й далі ділитимуть усі таємниці, зокрема ганебні, а потім просто-на-просто поміняються долями. Чи то кидаючи виклик Творцеві, чи то доводячи тезу про те, що всі випадковості передбачено наперед.
Придворний вчений Ходжа, до якого потрапляє наш італієць – цікава постать. Такий собі турецький доктор Фауст, охоплений жагою знань, влади і слави. Правда, розмах тут менший і глибини часом бракує, але все ж. Тому європеєць, який так вчасно нагодився в його життя – це водночас і велика спокуса вдовольнити свою жагу, але й велике випробування. Адже він – це сам Ходжа і, пізнаючи його, пізнаєш сам себе, а це не завжди приємно. Раб-гяур, який володіє жаданим знанням, огорнутий таємничим серпанком інакшості, викликає огиду та злість – це заледве не сам диявол-спокусник. Подібно й із італійцем: спочатку він служить Ходжі, прагнучи скорішого повернення додому, але потім так глибоко вростає у свій новий світ, що вже й не може себе уявити в декораціях старого життя. Його почуття до господаря розгойдуються від зачудування до роздратування, від зневаги до прив’язаності, більшої за любов і потяг до рідної домівки, а з цього всього народжується просто-таки телепатичний зв’язок між двійниками.
Й ось уже найбільших страждань героям завдає іронія падишаха, який намагається з’ясувати, яка частина кожного з них у спільному єстві та знанні, хто з них хто взагалі, бо вони самі не знають відповіді чи не надто хочуть бути розділеними. Італієць зберіг християнську віру, але врешті-решт почав розуміти та відчувати підводні течії турецького життя куди ліпше за свого господаря, яким він вдало маніпулює. А Ходжа, залишаючись de facto турком, так сповнився досвідом свого раба, що розірвав зв’язок із рідною землею, а найбільших життєвих успіхів досяг уже тоді, коли приміряв на себе інше життя, на його батьківщині, серед його рідні, у його ролі. І в цьому хитрість Памука: він натякає, що можна таким чином поєднати в собі себе та іншого, що сам станеш останнім, хто здогадається про підміну.
Від певного моменту в оповіді починає виразно звучати голос двійника, подвійного єства героїв. Стається це приблизно тоді ж, коли Ходжа і його раб отримають султанський наказ виготовити небачену зброю, яка повергне у прах усіх ворогів. Власне, конструювання цієї неймовірної машини теж є метафорою їхніх взаємин: вони збирають механізм довго, методом проб і помилок, із великими жертвами, а машина виявляється величезною, неповороткою і не надто боєздатною. І біла фортеця, під стінами якої буде випробувано механізм – це той ідеал, якого їхній подвійній особистості ніколи не сягнути.
Похід із військом і машиною та розростання неврозу Ходжі під час походу – моя улюблена частина роману. Ці події займають у романі куди менше місця, ніж досліди та суперечки з рабом про космографію Птоломея, але це ключовий момент. Усе інше було просто довгим народженням цієї гарячки. Ходжа перейнятий цілком фаустівським намаганням здобути істину, що вислизає від нього. Підозрюючи, що осердям їхніх із рабом-гяуром натур є якісь темні пристрасті, – не випадково по-справжньому зближуються вони під час епідемії чуми, – Ходжа щосили намагається їх знайти, препарувати, щоб надати сенсу та мети існуванню не лише своєї бойової машини, а й власному. Здається, Ходжа не дарма випитує різноманітні таємниці у селян саме під час переходу війська через слов’янські землі. Адже у слов’ян живе той чорний вир, який часто робить їх нещасними без видимих на те причин. Неспроможність розколоти людську натуру змушує Ходжу лютувати та піддавати селян катуванням, коли вони відповідають не те, що він хоче. Без цієї химерної істини двійник нежиттєспроможний, тож потрібно або знайти її, або розітнути цей зв’язок по-живому. Вирішальну роль у конфлікті відіграє фортеця, яку безуспішно штурмує османське військо. Її італійська назва – Доппіо – однозначно натякає на подвійну природу речей, на того-таки двійника. Фортеця недосяжна, ірреальна та ідеальна. Годі й мріяти про те, щоб підійти до неї, не те що зіп’ятися на її мури. Шлях до неї відкриває справжні характери героїв. Рівнина перед нею то перетворюється на болото, у якому грузне бойова машина, роблячи цю поразку точкою неповернення, розпаду подвійного єства, то затягується туманом, даруючи героєві нагоду втекти, коли він знову констатує, що мусить лишитися сам-один.
Автор залишає за читачем право розплутати головоломку до кінця: де і в якому місці відбувалося вирішальне перехрещування стежок, хто з ким помінявся думками, тілами, місцями, і чи потрібно це було взагалі, і де початок та кінець історії, і чи є в неї взагалі початок та кінець. Важливе – це переконливість досліду. Попри позірну химерність ситуації, таке може бути з кожним.
«Біла фортеця» – це також історія про те, що зіткнення Сходу й Заходу вже є доконаним фактом. Точніше, навіть не так зіткнення, як взаємопроникнення. Відбувся культурний і хронологічний транзит, істотної різниці між західним та східним героями нема. Що теж справедливо. Адже сучасна медійна свідомість гіперболізує конфлікт цивілізацій, відкидаючи те, що вже відбулося: рух зі Сходу на Захід почав Кордовський халіфат ще в XI ст., як і династія Фатимідів, що володіла, зокрема, Сицилією. Хрестові походи, як не дивно, мали інтеграційний вплив на ворогуючі культури, османські завоювання у Східному Середземномор’ї залишили невитравний слід. І завжди варто пам’ятати про арабських перекладачів та коментаторів класичних античних текстів, котрі подекуди просто-таки повернули європейцям втрачений інтелектуальний спадок. Орхан Памук у дуже елегантний літературний спосіб нагадує читачеві, що діалог між Сходом і Заходом, власне, уже відбувся, і його просто треба усвідомити.
А тепер кілька слів про український переклад «Білої фортеці», виданий «Фоліо» у 2011 році: він поганий. Традиційно. До того ж, ті, хто кілька років тому піддав нищівній критиці Олеся Кульчинського за його переклад Памукового «Снігу», мають почервоніти й перепросити. Бо з перекладом, який підписує Г.В. Рог, усе куди гірше. І незрозуміло, за що ж видавець і перекладач так не люблять свого читача, пропонуючи йому добрий роман доброго письменника в такому важкостравному вигляді. Якщо у випадку зі «Снігом» невичитаний текст видавці виправдовували поспіхом, із яким український переклад «пекли» раніше за російський, то у випадку з «Білою фортецею», російський переклад якої з’явився у 2004 р. та встиг зазнати перевидання, пояснити такий сирий продукт можна хіба що економією коштів, здійсненою з особливим цинізмом.
Ось уже не знаю, що тут більше спричинилося: чи відома фоліївська традиція перекладати з іноземної мови на українську через російську, чи відсутність мовного чуття у перекладача, чи погана редактура, чи все вкупі, – але в «Білій фортеці» українською є все, за що ми не любимо сучасний переклад. Наприклад, убивчі русизми та калькування з російської, об які спотикаєшся на кожному кроці: «назначав лікування», «осилив турецьку», «погребальна плита», «опанування італійською» замість «італійської», «не переносив», «диковинний рай», «страшна кончина», «деяка сума грошей», «не зміг зімкнути очей», «судноверф», «битва коршунів з лелеками», «на око трапився закутий в ланцюги хворий», «мені терпець луснув дізнатися», «сороміцька невдача» замість «ганебної», «перегинаючи палку», «ткнув їм в руки», «розбити сад», «чубарилися», «з малечою наївністю», «тримаючи шлях на Мекку» тощо. А також гаряче люблений усіма пасажирами київського метро «літній вік».
Трапляються прикрі тавтології, як-от «святкував тріумф перемоги», «в кімнату ступила набридлива тінь його привида» або «два неодружені парубки». Деякі вислови, які перекладач вкладає у вуста героїв XVII ст., звучать кричуще сучасно, розриваючи тканину оповіді, а подеколи ще й виглядають на цілковите безглуздя: тут і «копійки, які мені вдалося заникати від них», і чоловік, який «працював на пашу», і «гарний фахівець», і «дитина, яку смішить дружбан», і – увага! – «тривимірне зображення», люди, що «ніби виходили з віртуального світу», «віртуальні проекти» і навіть «армаґеддон», саме так, поза біблійним контекстом – із малої літери та взятий у лапки, коли перекладач не знайшов побутового синоніма для кінця світу.
Вулиця тут «потопає у заливному дощі», що українською мовою зазвичай має назву «злива». Героям під поріг підкидають «обшіптане молитвами овече серце», відмовки називаються «відцяцянками», мешканець Стамбула – «стамбульчанин». Є неоковирні неологізми на кшталт «бракувало червонодахих будинків» чи «крижано-холодного соку», трапляються й зовсім монструозні конструкції: «говорюча штольня на Азовському морі», «моє відчайдушне кулакування дверей», «не огортаю свідомість оточуючих дилемою «ми-вони» та неймовірне «полювання остю на крабів та павур’ю». Так, і, за версією Г.В. Рог, від недосипання розпухають вії, а не повіки, а герої, як завжди, чогось там «не дооцінили». Є і сцени, які прочитуються з моторошним відчуттям: колишня наречена італійця «обросла дітьми», «найняті робітники підривали виготовлені нами ракети в оточенні дітлахів, які помирали з цікавості». А «наша металева купа» – це не про купу спільного посліду, а про механізм, який герої конструюють і який було б логічніше назвати «купою залізяччя», наприклад.
Спостережливий читач, мабуть, таки схилиться до версії перекладу книжки з російської. Знову приклад: герой-італієць «розважався, смакуючи вино та раків». Не маю під рукою роману в оригіналі, проте в чотирьох інших перекладах іншими доступними мені мовами в цьому пасажі фігурує вино та раќи, себто турецька анісова горілка. І вона тут логічна, на відміну від раків. Виглядає, що перекладач на українську просто нездало калькував фразу про «вино і раки» з російського тексту, ще й без розуміння контексту. Є й інші ляпи, яких перекладач просто не мав би припуститися, працюючи з оригіналом.
На тлі всіх мовних незугарностей дуже дивно виглядає наступне. У ключовому для розуміння сюжету епізоді головний герой описує вид зі свого вікна. Так ось, український читач дізнається, що за вікном, серед всього іншого, «на високій гілці кремезного горіха розгойдувалися орелі». Готова закластися, що дуже малий відсоток людей отак із розбігу згадає цю рідковживану назву гойдалки. І для чого взагалі «орелі» замість «гойдалки» після всіх «кулакувань», «говорючих штолень» та «сороміцьких невдач»?
Переклад назагал складається з недоладно довгих складносурядних речень, у яких закінчення часто не узгоджується з початком. Так, звісно, є диктат густого стилю Орхана Памука, але є й перекладач, який покликаний наблизити іншомовний текст до свого читача, у тому числі й синтаксично. До того ж, у «Білій фортеці» повно саме перекладацької неуважності. Скажімо, оповідач-венецієць виходить на палубу корабля, захопленого турками, спостерігає за ними, жодним словом не згадує про своє повернення до каюти, і тут-таки турки знаходять його в каюті. На початку свого полону герой спілкується з іспанцем, теж полоненим, який втратив у бою руку, але втішає себе надією колись писати книжки. Під кінець ми дізнаємося, що «… нам не варто перейматися сподіваннями, як робив той іспанський раб з відірваною головою». Звісно, не варто, бо ж не кожному вдасться такий трюк – сподіватися без голови.
Роман насичений термінологією етнографічного характеру, яка майже завжди залишається без тлумачення. І якщо з яничарами та султанськими аскерами читач легко дасть собі раду, то «бостанджи», «муваккітхане» чи навіть «куруші», залишені без пояснення, так само легко зіб’ють із пантелику людину, не занурену в османську культуру. Втім, чого вже там, якщо з реаліями перекладач і видавець повелися аж надто вільно: падишах, наприклад, наплювавши на всі історичні умовності, збирається походом на Німеччину, а протагоніст, блукаючи зачумленими кварталами Стамбула, прагне «насмалитися цигарок», не переймаючись тим, що першу машину для їх виробництва запустять щойно у XIX столітті.
Є, щоправда, в українському перекладі й невеличка загадка-містифікація, цілком у дусі Памукових двійників. Уважно вчитавшись, можна зауважити, що на сторінках 98-101 двічі повторюється один і той самий фрагмент тексту – один зміст, дві стилістики перекладу. А «пильні» редактори просто забули викинути якийсь один зайвий шматок. І від середини книжки відмінність стилістики таки помітна. Складається враження, ніби підмінили живого перекладача, або ж просто замінили йому програму-перекладач. Від 102 сторінки роману, скажімо, мало не в кожному реченні оселяється юрмисько/юрбисько, і так те юрмисько/юрбисько йде з читачем до переможного закінчення твору, знехтувавши всім синонімічним багатством української мови. А те, що в першій половині перекладу звалося «іудиним деревом», у подальших описах стамбульської флори називається тільки турецькою калькою «еругван» і ніяк інакше. І ще купа дрібних деталей. Здається, що над текстом перекладу справді працювали двоє. Що, повторюся, в руслі сюжету навіть цікаво. Але ця перекладацька знахідка (вона ж мимовільний огріх) – єдина в українській «Білій фортеці».
Загалом же переклад роману дуже схожий на ту бойову машину, яку будують головні герої: це так само важка, неповоротка конструкція, яка смердить і розчавлює тих, хто намагається нею керувати, не завдає поразки ворогові, а за першої ж нагоди загрузає в болоті й уже не може звідти вибратися. Крізь текст буквально доводиться продиратися, і не кожному на це стане впертості. Сильною стороною українського перекладу можна вважати хіба те, що він все-таки є, а також те, що його обкладинка є найменш огидною серед усіх дотеперішніх українських видань Памука. Отож, змахнувши сльози патріота, мушу резюмувати: «Білу фортецю» раджу всім, кому люба гострота насолоди від пізнання Іншого. Але читати спробуйте краще англійською, наприклад.
