Жежера схожий на слово «авжеж». І не тільки фонетично. Вигук «авжеж» може вживатися не лише для ствердження, а й часом — іронічно — для протилежного: подеколи до пуття не зрозумієш, чи справді твій співрозмовник отим «авжеж» із тобою погоджується. Тобто маємо слово, яке містить у собі загадку, що, концентруючи на собі увагу, відволікає, на перший погляд, від важливіших думок.
Так само й Жежера: зібрав книжку авторських колонок, назвав її «Господні комарики» – й тут, за планом, слід би розмірковувати про жанрову структуру текстів, потенційного реципієнта та інші «філологічні штучки»; але зась! Усі думання спрямовуються в якесь невідоме русло, де потік можливих рефлексій диригує специфічний настрій книжки. Визначимо його, для початку, як ностальгійний.
Якщо взяти до уваги те, що пишуть про Жежеру, то рецензенти переважно забувають розбирати ці тексти, використовуючи якийсь науковий інструментарій, і переходять на інші орбіти. Наприклад, автора з чимось асоціююють. Саме з чимось – переважно не з людиною. Сергієві Проскурні він нагадує собаку («не нюфаундленда, не боксера, а дворнягу»), Павлові Вольвачу прізвище схоже на «політ джмеля чи поганого жиганюри з Привозу», а Світлана Пиркало зауважує, «що коли він сміється, все його обличчя збирається в одну хитру посмішку. Він стає схожий на печене яблуко».
Перша зустріч із книжкою відбувається через візуальне сприйняття її обкладинки. Оформлення «Господніх комариків» уже задає певний спектр очікувань: на вас спідлоба дивиться біловусий дядько (потужний елемент іміджу!). І робить це – не знаходжу іншого слова – хвацько! Саме так, мабуть, дивився дідусь, який тебе малим голопуцьком садив на коліна, запалював смачну люльку й починав розповідати про німців і про царя, а також неодмінно про війну з бабусиними залицяльниками, яких він усіх феєрично переміг, і вкінці – обов’язкове «поученіє»… хоча на бажання «вчити дітей розуму» Жежера, на щастя, не страждає. Навпаки, в слові до читача зізнається: «все, що намагався описати і що здавалося «вже описаним» – залишилося невловимим». Він навіть виправдовується перед читачем, щоб той не подумав бува чого, готує до можливих «лакун»: «комусь воно, може, й непомітно, а мені точно відомо – бо я знаю, як це мусило бути».
Вельми промовиста назва говорить про книжку теж немало. Вона наштовхує на думку про той тип інфантильності, який настає в певному віці у певного типу людей, коли прожитий відтинок часу дав достатньо аргументів, аби зрозуміти відносність понять вік, досвід, мудрість. Також назва добре характеризує форму текстів: це невеликі есеї, що «кусають» читача. Але ті укуси здатні відчути лише реципієнти, у яких немає спеціального крему від таких текстів, адже, мушу визнати, не кожному сподобається той світ, який нам пропонує Жежера: це – простір «хутора в собі», того затишку, що можливий тільки поза межами міста, чи точніше, – будь-яких факторів, які несуть «чужу», ворожу для індивіда продукцію. Маю тут на увазі висловлену в його розмові з Марисею Нікітюк тезу про «хутір як модель світу», яка є абсолютно самодостатньою (навіть без європейського контексту).
Ця книжка є збіркою 199 есеїв обсягом від 1600 до 1800 знаків, які первісно були текстами авторської колонки в «Газеті по-українськи». Якщо думати про мотиви видання цих текстів у форматі книжки, то, мабуть, ідеться про те, що важко вимучені щотижневі сюжети могли б пропасти разом із застарілою газетою, виконуючи явно не ті функції, на які сподівається автор (бажання ствердитися як деміург є подосі потужним у літературі). Книга так само дає змогу автору забезпечити живучість текстів, а також представити їх як не розпорошену форматом газети цілість.
Його есеї мають характер мемуарності, а тому важливо, щоб читач вірив авторові. Ці життєві історії виглядають досить переконливими. Вони часом кумедні й дотепні, сповнені такої рідкісної у нинішній літературі життєрадісності, інколи навіть наївної, поте не менш притягувальної. Приміром, перша любов автора, третьокласниця Любов, – зізнається щодо власної сексуальності: «Я, коли виросту, не заводитиму собі цицьок! Бо ото так противно, коли біжиш, а вони теліпаються!». І ми співпереживаємо разом із тим школярем, який ще не дуже тямить, як вести себе на фронті амурному. А Люба, на щастя для співчутливих читачів, у майбутньому не дотримала слова!
До речі, хоча й концепти пам’яті й часу є одними з домінантних у книжці, особиста історія майже не корелює із загальноісторичним часом, вона розвивається досить самостійно й повнокровно. Автор вибудовує власну схему незалежних екстрем, де «офіційно важливі» події стають навіть не учасниками діалогу, а звичайним фоном, апеляції до якого відбуваються хіба що на рівні іронічно-абсурдних «підколок». Наприклад, у спогадах про себе-ще-учня Жежера згадує, як за часів Хрущова у школі скасували заняття для того, щоб учні збирали кукурудзу. І діти робили це сумлінно, бо, за словами вчительки, якщо вони замало зберуть, то почнеться війна…
Хоча окремість кожного тексту не обіцяє нам якогось цільного сюжету, все ж ми знаходимо героїв, які присутні у кількох творах. Одні дуже конкретні, виписані й зримі. Наприклад, «юний друг Юрик» – хлопець-невдаха, в якого нічого ні з чим не виходить, особливо з дівчатами. Іноді його дитинна наївність і майже жіноча м’якість таки дратують. І Жежера страшно програв би, якби змушував читача відчувати співчуття до такого слизняка! Інші ж герої майже абстрактні й описані дуже схематично. Наприклад, молоді дівчата, з якими, як признається автор, він відчуває себе непевно. І тут читач мусить визнати, що відвертість Жежери є чимось більшим, ніж запевнення у власній щирості. Це те, що є щирістю з самим собою – а отже, книжка переростає у внутрішній щоденник автора, який дозволено читати нам. А це багато коштує, адже не так просто ділитися сокровенним.
Уже говорилося про те, що особлива відштовхувальна сила тексту щодо наукових роздумів замінюється тотожною гравітацією – гравітацією настрою – ностальгійності, невимушеності, простоти. Тексти не хочуть, щоб їх вкладали в рамки філологічних дефініцій, вони іншого розряду сприйняття.
Кожному самому вирішувати, чи не перебільшує Андрій Бондар кажучи, що «після фільмів Олександра Довженка, живопису Катерини Білокур, поезії Миколи Вінграновського, музики Володимира Івасюка проза Жежери – найбільш безпосередній вияв українського генія». Проте ці тексти варті вашої уваги. Авжеж! (Без іронії).
