Світлана Богдан: «Приємно, що з’явилося чимало цікавих книжок для дітей»
— Що з прочитаного в 2011 р. Вам найбільше запам’яталося? Які твори сучасних українських письменників були серед Вашої лектури?
— Запам’яталася певна активізація дискурсу авторів, що належать до покоління шістдесятників: це й поетичні книжки Ліни Костенко, і видання «Дому на горі» Валерія Шевчука, і книга спогадів Ірини Жиленко «HOMO FERIENS», а також поява книги спогадів про Миколу Вінграновського «Маршал Вінграновський». Втішив «Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича, та й низка цікавих збірок молодих поетів («Твої улюблені пси та інші звірі» Богдани Матіяш, «Гірчиця» Катерини Бабкіної, «Маски» Юлії Мусаковської, «Динозавр» Павла Коробчука). Приємно, що з’явилося чимало цікавих книжок для дітей (зокрема, «Вікно до собаки» Галини Ткачук, «Баламутинки» Романа Скиби).
— Яку з поетичних чи прозових книжок Ви б назвали «дебютом року»?
— Для мене це однозначно поетична збірка «Ран» Ірини Шувалової.
— Які з подій літературного життя привернули Вашу увагу цього року?
— Сподобався цьогорічний Форум видавців у Львові, зокрема чимала кількість запрошених з-за кордону авторів на ньому, а також музично-поетичний вечір Івана Малковича «Всі поруч». Цікаво було відвідати презентацію проекту «Абсент» Юрія Андруховича і гурту «Карбідо».
Григорій Гусейнов: «Гарних книжок не буває»
– Що з прочитаного в 2011 році Вам найбільше запам’яталося? Які твори сучасних українських письменників були серед Вашої лектури?
– На мій хлопський розум, гарних книжок багато не буває. А минулий рік виглядає, за невеликим винятком, узагалі бідним. Може, через те, що помітна ще більша деградація у книжковій торгівлі та видавничій справі. Катастрофічно не вистачає бібліографічних видань. Як тут не згадати Миколу Зерова з його “Книгарем”, що виходив у непевні роки (1919-1920) у Києві і фактично сформував книжкову політику в українській літературі, принаймні, на наступні півтора-два десятиліття. Коли в нас з’являється щось на зразок блідої тіні від “Книгаря”, то дуже швидко або сповзає на манівці, або губиться у панібратстві та кумівстві.
Напевне, через це й залишаються не поміченими фахові книжки, що продукує, наприклад, ужгородське видавництво “Гражда”. Ось лише кілька авторів, яких фактично з небуття нам повертає це видавництво: Дмитро Дорошенко, Вадим Лесич, Михайло Дяченко, Євген Чикаленко, Євген Маланюк… Нарешті ми можемо собі уявити й ситуацію в українському літературно-культурному середовищі Закарпаття у міжвоєнні часи.
А от вразило мене минулого року не так багато публікацій. Передчуття майбутніх катаклізмів у книжці Юрія Щербака “Час смертохристів” – це рідкісний випадок, коли талант письменника, уміння побудувати сюжет стали фундаментом у такому справді ризикованому проекті.
Вирізняється багатьма чеснотами меморіальна книжка, упорядкована Мирославом та Оленою Слабошпицькими, “Олесь Ульяненко. Без цензури: Інтерв’ю”. Жодного бажання прикрасити ситуацію в трагічній долі цього письменника, над яким десятиліттями збиткувалися і колеги, і влада. Так само захопила мене книжка зовсім іншого характеру, що вийшла у загалом попсовому видавництві (напевне, з розрахунку на тиражність), – це “Гербарій коханців” Наталки Сняданко. Така собі гра в алюзію на “Декамерон”, але гра вишукана, й книжка зроблена за найвищими стандартами. Це приклад літератури, коли за письменницьке слово не стає соромно. Інші видання, які хочеться згадати, – це нова серія “Українського письменника” “До джерел”, у якій вийшло одразу кілька книжок – “Жовтий кром” Олдоса Гакслі, “Конкордизм” Володимира Винниченка, “Анабазис” Ксенофонта, “Вибране” Йозефа Рота.
Неймовірно приємно було взяти до рук книжку Наталії Полонської-Василенко “Спогади”, упорядковану невтомним Валерієм Шевчуком. Значною мірою я знаю їх за публікаціями у діаспорних виданнях; наприклад, про Михайла Слабченка та Миколу Зерова я читав, коли писав “Господні зерна”. Багато хто, відкривши цю книжку, відчує аристократизм самої мемуаристки.
Приємно також згадати мистецький альбом одеського художника-нонконформіста Сергія Савченка, який працює у дивовижному стилі, де визначальними є колір, лінія і навіть форма самого предмета. Так само легко я „проковтнув” другий том “Рукопису” “Бібліотеки Шевченківського комітету”, оскільки він складається фактично зі щоденників і листів, а це моє улюблене чтиво. І також украй мало часу в мене пішло на читання книжки американця Тимоті Снайдера “Червоний князь” (“Грані-Т”). Вже як ми пафосно не напружувались, готуючи в Україні книжки про долю Василя Вишиваного, а виявляється, що можна і про дивакуватого родича австрійського цісаря написати легко, невимушено, не обминаючи пікантних подробиць. Дав би Бог Україні двох-трьох Снайдерів, і ми б мали зовсім інше уявлення про нашу історію. І тоді б зусилля деяких романістів не викликали б принаймні сміху від їхнього нав’язливого бажання, щоб на їхні сюжети знімали фільми голлівудські режисери. А ще варто було б згадати переклад книжки Умберто Еко “Празький цвинтар” (“Фоліо”), коли ми, здається, нарешті випередили московських видавців, як це геніально вміє робити хіба що Іван Малкович.
А от на всіх інших фронтах конкуренцію з сусідньою державою ми катастрофічно програємо. І на столі в мене переважно все ж книжки, що вийшли у Москві. Здається, протягом останніх двох років мало не щомісяця з’являється черговий томик зібрання творів Милорада Павича, “Хозарським словником” якого ми всі були свого часу захоплені, не уявляючи, як багато цей письменник ще встиг зробити. Це приклад, коли художній текст одночасно заглиблюється у світову історію, культуру, але водночас залишається національним. Сербія і Белград там на кожній сторінці і в кожній думці. Може, лише зрідка ріже вухо дещо помітний нахил ще й у бік російської культури і літератури.
Побачила світ зовсім крихітна книжка ранніх оповідань покійного Васілія Аксьонова “Самсон и Самсониха”. Читається дуже легко; одразу згадуються такі ж, яким був у шістдесяті роки цей письменник, стильні й амбітні Анатолій Кузнецов, Анатолій Гладилін… Кожного з них привів у літературу часопис “Юность”, що виходив мільйонними тиражами і миттю прочитувався. До слова, так само в “Юности” дебютував і майже не відомий нині в Україні (бо тексти його в нас не перекладаються), Фрідріх Горенштейн. Виходець із Бердичева, він дитячі та юнацькі роки провів у Кривому Розі, і фактично у кожному сюжеті це місто присутнє, а особливо в автобіографічній повісті про учнів ФЗУ, яких 31 грудня директори послали в шахту „рятувати” річний план. Фрідріх Горенштейн після Дніпропетровського гірничого інституту працював майстром на криворізьких будовах, а потім із тоненькою текою, де були два-три перших оповідання, подався у Москву. На курсах у ВДІКу зустрівся з молодим режисером Андрієм Тарковським, і вони написали сценарій “Соляріса”. За участь у “Метрополі” він утратив будь-які надії на публікації в СРСР і виїхав у Берлін. Не так давно помер. Й ось у Москві (не в Києві, не в Бердичеві чи в Кривому Розі, а в Москві) вийшла перша книжка, що починає зібрання творів цього письменника. Усі три сюжети в основі українські, а оповідання “Дом с башенкой” якраз і було опубліковано вперше і востаннє в журналі “Юность” поряд із відчайдушними оповіданнями Васілія Аксьонова.
– Яку з поетичних чи прозових книжок Ви б назвали “дебютом року”?
– Це перш за все “Коло навколо” Юрія Буряка та в книжці Станіслава Бондаренка “Кирилиця київських вулиць” – розділ “Паліндромні одноряддя”. На мій погляд, після схожих вправ Івана Іова та Миколи Мірошниченка це найкращий приклад.
– Які з подій літературного життя привернули Вашу увагу цього року?
– Жодної події, крім сумної „історії неприїзду” до Кривого Рогу Ліни Костенко.
Ірен Роздобудько: «З сучасної української прози намагаюся читати все»
— Що з прочитаного в 2011 р. Вам найбільше запам’яталося? Які твори сучасних українських письменників були серед Вашої лектури?
— Особистим великим враженням і відкриттям цього року став роман Кадзуо Ісіґуро «Не залишай мене». З сучасної української прози намагаюсь – хоча б по діагоналі – читати все і… уникати оцінок і переліку імен (багатьох людей я просто давно знаю, люблю і не можу оцінювати об’єктивно!). Але точно знаю, що існують твори, котрі перебувають «поза зоною» офіційної «обойми» письменників, які на слуху, і яких називають у першу чергу (часом – за інерцією). Відкриттям таких творів хочу присвятити наступний рік.
— Яку з поетичних чи прозових книжок Ви б назвали «дебютом року»?
— Перший прозовий твір Ліни Костенко «Записки українського самашедшего».
— Які з подій літературного життя привернули Вашу увагу цього року?
— Лише ті, на яких була присутня. А їх небагато: нагородження лауреатів конкурсу «Коронація Слова» в червні, Львівський Форум видавців у серпні і «Медвін-Книжковий світ» у листопаді в Києві. За змогою намагаюсь уникати літературних заходів і не стежити за ними. Надаю перевагу своїм локальним поїздкам до читачів в Україні, яких цього року було багато – це для мене і є маленькими «літературними» подіями року. Адже, зрештою, все вирішує Читач…
Далі буде…
Улюблений сайт літературної критики
